***
Я вночі подружився з кленом,
Він шелеснув, що друг – навіки.
Наші вікна дивились на мене,
А я дивився на вікна.
Нашим вікнам було на диво:
Темна ніч – він живе знадвору.
Я з ранковим туманом здимів
Від нічного вікон призору.
Світ нарешті убравсь в зелене,
До Великодня обрядився.
Я вночі подружився з кленом,
В наші вікна за ніч надивився.
***
Струна-мінор над вічністю бринить,
Стомившись, сонце падає в безодню…
На вівтарях гаряча кров струмить…
Жінок приносять в жертву і сьогодні.
Спада з плечей туги тяжкий тягар,
Зоря холодна в доли покотилась.
Я ради тебе вийшла на вівтар,
Умерла там і знову народилась.
Химерний сон щоночі, наче яв, —
Пере Перун дощами білі кості.
І я стою, і ще такі, як я,
Безмовні на жертовному помості.
А навкруги полянськії мужі.
Ти поміж них, русявий і далекий.
Жрець на вогонь поклав страшні ножі,
Вином священним напоїв із глека.
Я ради тебе на вівтар зійшла,
Умерла там і знову народилась.
Як довго ніч… Яка жорстока мла…
Чи то було?… Чи то мені наснилось?…
Крізь дим віків пашить кострища жар,
Стара полянка – Мати – на іконі.
Веде за руку знову на вівтар
Полянський син мене, полянську доню…
***
Моя кров – чорна кава впереміш із димом,
Я підземних кав’ярень найкращий знавець.
Мене туга у муках на світ народила,
Колисав мене біль – мій законний отець.
Я онука розпусти – старезної баби,
Що одвіку донині розп’ята на ліжку.
Гріх – мій дід – мене знехотя культями бавив,
З-під поли оковиту ковтаючи нишком.
Три руки мої вправні не можуть без діла,
Вісім пальців, мов човники бистрі снують,
То коханої зябра лоскочуть несміло,
То вінки їй з колючого дроту плетуть.
Моя дівчина – тиха, вродлива і чемна,
На хвості біла китиця – гарна оздоба.
Чорний прип’ятський квітень – їй батько хрещений,
Рідна тітка – трава, та, що зветься «чорнобиль».
Я нітратні борщі запиваю бензином,
Від нуклідів у тілі відраза і щем.
Протираю мастилами око єдине,
Умиваюсь досхочу кислотним дощем.
Мене тішить асфальтове чорне безмежжя,
Мене вабить лісів кам’яніюче диво.
І, нуртуючи, серце у шлунку бентежить
Моя кров – чорна кава впереміш із димом.
***
Минався квітень. В ніч. Одні.
«Подвір’я» – аж у вишині.
Та ми злетіли, мов на крилах.
О! Ти мені наговорила
такого, що душа воскресла!..
Дощ заплітав у перевесла
стрімкі струмки. Вони пручались…
А я не знав, що ти – сміялась…
Що то все – гра… Що ти – гравець…
Що ти вже знала: грі – кінець…
Чи я приручений тобою?…
Чи я приречений судьбою?…
Щоб душу, як вогнем пекло!
Награлась? Весело було…
***
Я хочу бачити твої очі
і небо…
Але як побачити небо
крізь твої очі?…
Я хочу бачити тільки
твої очі.
Небо твоїх очей.
Я колисатиму
небо твоїх очей
так,
що воно розхлюпається
і заколише
мене…
Розгойдане
небо твоїх очей…
***
Чоловікові треба в житті не багато.
Щоби жінка кохана жадала кохати.
Щоби діти зростали на щастя здорові.
Щоби дружба трималась на вірному слові.
Щоб утома була від тяжкої роботи.
Щоби ворог не в спину а в очі, навпроти.
Щоб дорога стелилася, мов скатертина.
Щоб не марно минулася кожна хвилина.
Щоби серце – як сонце, а подих – як вітер.
Щоб у милих і рідних минулися біди.
Щоби руки для лету росли, наче крила.
Щоб завжди було сили для доброго діла.
Щоби сріблом зима, щоби золотом осінь.
Щоб весною і влітку не гірше велося…
Чоловікові треба в житті не багато.
Щоб кохана сказала: —
Я вмію чекати…
***
Які брудні фасади і портали,
Невимиті асфальти некрасиві…
Аж блискавиця небо розірвала,
І впала благодатна перша злива.
Які пусті без листу чорні віти,
Невипрані галяви нещасливі,
Аж небо розчепірив дужий вітер
І впала дивотворна перша злива.
Які нудні змарнілі наші душі,
Які серця холодні й полохливі.
Аж мертву тишу віщий грім порушив,
І впала довгождана перша злива.
***
Дощ тихо ходить зі мною поруч.
Шепоче в листі:
– Ось-ось впаду…
Я хочу бути тобі у поміч…
Я хочу бути не на біду…
Я не холодний. П’янкий і теплий…
Кохана в тебе – дитя весни…
Впаду на неї… Прийде до тебе…
Прекрасна… Мокра… Ти… роздягни.
Я надивлюся на біле тіло…
Заплющу очі… Теплішим стану…
Ви так обоє цього хотіли…
Найнайгарніша твоя кохана!..