Андрій стогнав, борсався, але ніяк не міг відштовхнути жінку, відірвати її залізні руки від своєї шиї.

Борючись, вони впали з ліжка, і тут Андрій нарешті зміг вислизнути зі смертельних обіймів Оксани. Кров з його шиї текла ручаями, та все ж він спромігся відскочити, вийняти з портфеля, що стояв у кутку кімнати, банку зі свяченою водою і хрест. Залитий кров’ю, він підвівся, вмочив хрест у свячену воду і почав кропити Оксану. Та несамовито кричала і корчилася, здригаючись від води, і диким поглядом дивилася на хрест.

Андрій потроху підходив усе ближче до Оксани… Та, розуміючи, що для неї зараз може статися щось фатальне, нелюдським зусиллям спромоглася простягнути руку під ліжко і витягла старовинну книгу, ту, що належала колись бабі Палажці… Оксана розгорнула грубий том, неначе захищаючись від Андрія, і трохи підняла книгу вгору, прикриваючи свої очі.

Розкрита книга немов засліпила Андрія. Він похитнувся, впав, свячена вода розлилася по паркету, а хрестик вислизнув з його руки. Оксана між тим умить опанувала себе. Вона накрила книгою в темній оправі хрестик, зробивши його невидимим для себе й Андрія, висипала на розлиту воду землю з горщика для квітів і кинулася до свого чоловіка. Андрій не встиг підвестися, як Оксана вже сиділа на ньому, роз’ятрюючи заподіяну нею ж рану на шиї. Довгим чорним язиком вона просто вилизувала кров, що струменіла з прокушеної вени, і не дозволяла таким чином їй згорнутися. Андрій поволі знесилювався, затихав, втрачаючи кров… Він хотів щось сказати Оксані, але вже не міг. Молода відьма теж ледь втримувалася на чоловікові. Лише переконавшись, що він уже нерухомий — живий чи мертвий — вона знесилено зіслизнула з тіла Андрія і, ледь дихаючи, простяглася поруч.

Трохи полежавши, Оксана змогла звестися на рівні. Вона з жалем дивилася на тіло чоловіка, яке потроху втрачало ознаки живого: колір шкіри змінювався, кінцівки неприродно простяглися… Оксана знову присіла — але вже поруч із мертвим Андрієм, — глянула на нього і тихо, але нестримно, гірко заплакала.

Глава 16

Київ, 10 червня 2008 року

Олексій Трач сидів, розгублений, на розхитаному стільці, за столом, навпроти Василя Бойка. Збоку, під стіною, не зводячи з Трача очей, в кабінеті майора також сидів Іван Луцик. Через прискіпливий погляд Івана Григоровича, його тяжке мовчання Олексій дедалі більше нервував, відчуваючи з кожною хвилиною все нові й нові нерівності сидіння клятого жорсткого стільця.

— Ось кулі, знайдені у вашому пошкодженому «мерседесі», — не поспішаючи говорив Бойко. — Знаєте, що це за метал?

— Ні, — глухо відповів Трач. — Я не хімік і не експерт.

— Ну… Не прибідняйтеся: ви хоча б трохи хімік, якщо ваша лабораторія займається новими, перспективними ліками, біотехнологіями та іншими чудесами. А кулі дуже цікаві, до речі, — майор покрутив у руках прозорий пакетик із двома деформованими кулями. — Це срібло; точніше — сплав із значною частиною срібла. Я таких куль у набоях зроду не бачив, навіть уявити не міг, що такі існують… Неймовірно, правда ж?

— До чого це мені? — Олексій намагався говорити спокійно. — Ви ж розслідуєте справу, це ваша робота.

— Авжеж, — погодився Бойко. — Ми й запросили вас для бесіди, аби ви дещо нам пояснили.

— Я? — начебто здивувався Трач. — Маю пояснити? Я вам розповів усе, що знав…

— Тоді розкажіть нам, будь ласка, що ви робили в кінотеатрі «Київ» другого червня 2008 року під час пострілів по вашій машині й по перехожих із вікна того ж таки кінотеатру?

Бізнесмен напружено мовчав. Він відчув, як його долоні стали мокрими, а обличчя зашарілося.

— Не мучтеся, — спокійно порадив йому майор. — Я розумію — правду казати не хочеться, а брехати тяжко. Спрощу своє прохання: вас за фотографією впізнала буфетниця, яка працює на другому поверсі кінотеатру. Саме на цьому поверсі вхід до туалету… Упізнав вас і її колега, який у той день також працював. Якщо хочете, влаштуємо вам зустріч із ними в цьому кабінеті, аби розставити всі крапки над «і». То, може, щось розкажете нам?

— Я був у своїй машині, сидів на задньому сидінні… — почав був розповідати Олексій.

— Так, вірю, — кивнув Бойко. — Але це було спочатку, перед пострілами. А ось коли автомобіль марки «мерседес», номерні знаки… Ви ж знаєте номери своєї машини? Так от, коли «мерс» міцно, як й інші автомобілі, став у заторі на Великій Васильківській, просто біля кінотеатру, ви вийшли з своєї машини і пішли… Кіно дивитися? Чи як?

— Знаєте, чому вас запам’ятали буфетники, продавці — чоловік і жінка? — втрутився в розмову Луцик. — Ви дуже нервували, майже як зараз… Весь час оглядалися. І до того ж швидко, по-діловому, пройшли до туалетної кімнати з доволі великим згортком у руках. Якось не пасують такі згортки звичайному обивателеві, що прийшов подивитися фільм…

— А де ви переховуєте зброю, з якої стріляли? — поцікавився майор. — Може, ви її вже викинули в якесь болото? Ви зробили колосальну помилку, помилку дилетанта, забравши гвинтівку, з якої стріляли, із собою. Професійні кілери «скидають» зброю на місці злочину, щоб у міліції не було «зачіпки» до них… А ви — забули про такий прийом? Чи це була дуже дорога, позичена зброя? Може, це гвинтівка когось із ваших друзів? Олексія Каневського, скажімо? «Прокол», справжній «прокол»… Поки ви тут перебуватимете як затриманий, ми обшукаємо і вашу квартиру, і дачу, й офіс… Так само, як і всі можливі схованки зброї у Каневського… В межах, закону, звичайно. Але прокуратура стовідсотково надасть нам санкції на обшуки… У свою машину ви стріляли для алібі, це зрозуміло. Але навіщо було стріляти в дитину, в дівчинку? Це й була ваша ціль? Чи хтось інший?

— То була зовсім не дівчинка! — не витримав Олексій. — То справжня відьма! Справжня, без лапок!

— Тобто ви зізнаєтеся в замаху на життя людини? — поспішив уточнити Луцик.

— Слухайте, — втомлено мовив Трач. — Я зараз вам усе розповім. Сподіваюся, ви зрозумієте… Утім, мені вже майже байдуже. Сил у мене більше немає…

Олексій почав розповідати. Працівники карного розшуку уважно його слухали, фіксуючи все, сказане підприємцем. Проте що далі, то більш неймовірною видавалася Трачева історія…

Глава 17

Київ, 23 березня 2008 року

В офісі фірми Олексія Трача у вечірній час, крім нього і молодої вдови Оксани, нікого не було.

— Не думав, що ми говоритимемо про серйозні речі всього за якихось десять днів по смерті Андрія, — Олексій ледь стримував хвилювання. — Хто б міг уявити, що він так… несподівано піде з життя… Це страшно, це в голові не вкладається. Тепер я розумію слово «втрата» — для друзів, для вас, його дружини, для науки, для фірми, зрештою…

— Так, ти маєш рацію, Олексію… Ми ж спілкуємося на «ти», якщо я не помиляюся? — Оксана прискіпливо дивилася у вічі Трачеві.

— Звісно… — погодився той, хоча і не міг з упевненістю сказати, чи пам’ятає, як саме він звертався до цієї надзвичайно вродливої, якоїсь неземної у своїй красі дівчинки. Так, саме дівчинки, бо більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років їй би ніхто не дав…

— Я не прийшла б до твого кабінету, не зустрілася б із тобою так офіційно… — вела між тим Оксана. — Але те, що Андрій розповів перед такою несподіваною, раптовою смертю…

Оксана заплакала, не в змозі опанувати себе. Олексій підійшов до неї, сам надзвичайно схвильований, і простягнув дівчині кілька паперових хусточок. Оксана глянула на них і мимоволі здригнулася. Але вона швидко опанувала себе і продовжувала говорити.

— Те, що перед своїм… своїм… кінцем сказав мені Андрій, — Оксана намагалася говорити твердо, — видалося мені надзвичайно важливим для його і твоєї роботи, для вашої фірми. Власне, по суті, то був заповіт мого чоловіка…

— І що ж сказав Андрій? — Олексієві ця розмова давалася нелегко. Перед його очима і досі стояло неприродно бліде обличчя Андрія, яким воно запам’яталося під час похорону. — Це стосується еліксиру?