— Ну?! — світило біохімії Олександр Миколайович, або ж Сашко — для своїх, напружено тримав руки в кишенях білого халату.

— Так чи ні? Кажи, не тягни! — усміхалася Людмила, дивлячись на переможний вираз обличчя Олексія.

— Йєссссс! — закричав Трач.

І тут навіть змарнілий Андрій і мовчун Володя почали підстрибувати від радості. Всі обіймалися й вітали одне одного з перемогою.

— Тепер справа піде! — очі в Олексія блищали. — Закінчуємо апробації, розширюємо виробництво… і наш «Амброс» даруватиме жінкам і чоловікам вічну молодість, здоров’я, а нам до того ж — і гроші!

— А якщо нам вдасться вийти на ринки Європи і Америки… — замислено мовив Сашко.

— Ну, тоді вже всій світовій фармацевтиці буде команда: «Ховайся!», — іронічно зауважив Володя.

— Акції нашої фірми будуть дорожчі за які-небудь «майкрософтівські»! — уже мріяв Олексій.

— Ой, не кажи «гоп!», наш улюблений шефе, — зітхнула Людмила. — Ти уявляєш, скільки ще треба здолати сходинок бюрократії й конкурентів на цьому шляху? Он китайці вже штампують якийсь «напій вічної молодості» невідомо з чого…

— Все я чудово уявляю, і навіть краще, ніж ви, — став руки в боки Олексій. — Не ображайтеся за ці слова, але ви — науковці, а я — самотній воїн на бізнесовому полі…

— Слухай, воїне, — звернувся до нього Андрій. — Давай хоч до якогось генделика зараз вийдемо. Бо вже обід, а на самій каві весь день не попрацюєш…

— Усіх пригощаю піцою! — урочисто мовив Трач. — Шампанське і омари — трохи згодом, як зведемося на ноги. Уперед!

Глава 10

Київ, сеpединa вересня 2007 року

Того дня в анатомічному театрі студенти, і серед них Оксана, мали розтинали трупи.

— Давай сюди, — почувся голос із-за дверей. — Хай спробують. І та мала студентка, скільки їй років? Нехай привчається бачити всяке-різне, ха-ха-ха!

На каталці до приміщення ввезли маленьке тільце, вкрите простирадлом.

— Дитина, два роки. Обварилася окропом, — пояснив високий чоловік, один із викладачів, лікар-патологоанатом.

Оксана підійшла до маленького тіла, озирнулася. Двоє студентів біля сусіднього столу продовжували робити своє… Лікар вийшов. Дівчина витягла з кишені халата баночку, підставила під дитячу руку, спритно різнула скальпелем по венах… Кров текла повільно, неохоче, тож Оксана допомагала, натискаючипальцями на судини маленької синюватої руки.

Набравши майже повну баночку крові, Оксана закрила її кришкою і поклала до кишені.

Однокурсниця Оксани, Віра, побачила, як подруга ховає посудину. Дівчата зустрілися очима: здивовано-розгублений погляд Віри і підозрілий — Оксани.

— Навіщо тобі кров? — запитала ошелешена Віра.

— Я тобі потім розповім, — поспішно говорила Оксана. — Це такий старовинний народний засіб від однієї хвороби… Родич нездужає… А… ти вже йтимеш додому? Я на тебе зачекаю.

…Додому подруги йшли пішки, і як завжди — разом. Гомоніли про те, про се…

— Ой, Вірко! У тебе часом носовичка немає? — спохопилася раптом Оксана. — Забула свій…

— На, візьми, — Віра дістала хусточку.

Оксана подякувала, підійшла до дзеркальної вітрини магазину, начебто вдивляючись у своє відображення, витерла носовичком кутики рота, склала його зворотнім боком і віддала Вірі.

Дівчата пройшли ще трохи.

— Ну, що ж, тобі — ліворуч, мені — праворуч, — мовила Віра.

— Цілуй свого малого! — усміхнулася Оксана. — Прощавай!

— Бувай! — і Віра поспішила далі.

Однак на розі чомусь не помітила трамваю, що саме повертав, і ступила просто під нього…

Удома Оксана зачинилася у ванній. Налила кров з баночки в глибоку тарілку. Дістала фотографію Георгія Івановича і опустила в темну рідину. Після цього вмочила свій палець у кров, облизала його і розсміялася.

Григорій Іванович саме повертався з роботи. Ліфт не працював, і чоловік мусив іти сходами пішки. На півдорозі зупинився, задихаючись, у голові йому запаморочилося, він зблід, схопився рукою за голову і впав…

Глава 11

Київ, 6 червня 2008 року

До невеликого кабінету майора Василя Бойка постукав і тут-таки, не чекаючи відповіді, зазирнув Ігор Опанасенко, один із членів слідчої бригади.

— Заходь, заходь, — озвався Бойко. — Мені вже телефонували з приводу результатів балістичної експертизи. Приніс «бамагу»?

— Так точно, приніс! — простягнув папірця, підписаного експертами, Опанасенко.

— І що? — пробігши очами висновок, запитав майор. — Ти коли-небудь стикався чи чув, щоб у набоях кулі були зі срібла?

— Ні, — чесно відповів Ігор.

— Отож бо й воно… — зітхнув Бойко.

— Але експертиза підтверджує, що стріляли з вікна кінотеатру, — Опанасенко хотів зачепитися в розмові за щось більш зрозуміле.

— Це ми й так знаємо, — за гільзами з туалету… — міркував про щось Бойко. — Слухай, Ігорю, а ти дивився фільм «Ван Гелсінг»?

— Бачив, — в Опанасенка округлилися очі. — Мій малий дивився якось… і я з ним…

— Ось і я, завдяки не такому вже й малому синові-студенту, переглянув його, — Бойко креслив лінії на чистому аркуші паперу. — Здається, там із нечистою силою воюють за допомогою срібних куль, стріл і ще чогось?

— Наче так… — Ігор був украй здивований. — І що?..

— Та мені цікаво, що то за кілер, який робить на замовлення набої зі срібними кулями? І в кого він власне стріляє? В бізнесмена чи в дівчинку? Чи, може, ще в когось — третього?

— До речі, — Опанасенко дістав ще один папірець. — На виході з «Метрограду» — в бік Рогнідинської вулиці — третього червня, приблизно за добу після пострілів, знайшли мертву стару бомжиху. Спочатку думали — спить п’яна, але потім один із перехожих, лікар, побачив, що вона мертва…

— Не розумію, — знизав плечима Бойко. — На нас хочуть повісити розслідування смерті невідомої старої? Це ж наче не наша парафія.

— Так, але бабу було вбито, — Опанасенко нервово поправив волосся. — З її голови вилучили кулю. Зі срібла…

Бойко, замість щось сказати, вихопив з руки Ігоря ще один експертний висновок і почав уважно його читати. Майор геть спохмурнів і відклав папір убік.

— Так… — Бойко протер очі. — Сьогодні п’ятниця, всі нормальні люди вже їдуть рибалити, юшку варити, відпочивати… А в нас тут заварюється така каша… Ох, заварюється…

— Невже це третя, не знайдена досі куля? — невідомо в кого запитував Опанасенко. — Але ж усі свідки кажуть про поранену чорняву дівчинку… А не стару бабу!

— Але факти, як мене колись вчили, «уперта річ», — барабанив пальцями по столі майор. — Ось що, Ігорю. Луцик нехай ще раз опитає всіх зафіксованих свідків — хто там був, біля машини Трача. Зеленський хай поговорить з усіма співробітниками кінотеатру, які працювали в той день — касирки, білетерки, буфетниці, прибиральниці… І нехай покаже їм фотки Трача і цієї мертвої старої. Там уже нехай трохи підрихтують її зображення, ну, щоб люди не лякалися… Втім, я сам зараз Луцику й Зеленському передзвоню. А ти поговори з шофером Трача, — так, упритул, — може, той щось згадає. Для нас важливі найменші подробиці. Й ще раз «мерс» оглянь. Машину, звісно, вже замацали всі, але хтозна, раптом щось знайдеться… А я потрушу цього бізнесмена. Відчуваю, він ще не все нам сказав… У понеділок, о п’ятнадцять нуль-нуль, збираємося в мене з новими фактами, ідеями, версіями…

Глава 12

Київ, листопад 2007 року

Минуло сорок днів по смерті Григорія Івановича. Ніна Петрівна саме повернулася з церкви, де ставила свічку за упокій. Жінка зайшла до квартири, втомлено сіла на канапу. І раптом чи не вперше звернула увагу на глибокі чорні очі невістки. Ніна Петрівна почала пильно вдивлятися в розширені зіниці Оксани, яка у відповідь холодно позирала на свекруху.

— Я, здається, зрозуміла, — схвильовано заговорила літня жінка. — Відтоді, як ти з’явилася в нашій сім’ї, нас переслідують нещастя! Григорій Іванович помер, Андрій весь час нездужає, ходить нездоровий… Я також кепсько себе почуваю… Навіть Альфа здохла!