— Хворіє багато хто! Півкласу слабих! — відповідали діти.

— А Петрик Мельник — осліп! — додав рудий хлопчик.

— Баба моя кажуть, — додала інша дівчинка, — що то відьма в селі з’явилася. Скотину псує, людей зурочує.

— Облиште ці казки, — втомлено проказав Андрій. — Які ще відьми? Не треба вірити в…

Тут голос йому урвався, вчитель захитався і впав. З носа в нього ринула яскраво-червона кров. Андрій втратив свідомість. У класі зчинився галас, кілька учнів кинулися по допомогу.

Андрій хворів усю зиму.

— Швидше б літо настало. Повертаймося до Києва, до моїх батьків, — говорив він Оксані, яка давала йому пити щось гаряче. — Ти повинна нарешті поступити до медуніверситету, та й мені вдома буде краще… Друзі вже й роботу підшукали. Фірма мого доброго приятеля займається біотехнологіями. Спробую згадати все, чому мене вчили. Досить сидіти в селі. Нічого тут не висидиш!

Андрій віднедавна різко змінив своє ставлення до пасторального оточення, яким він ще нещодавно захоплювався, романтично сприймаючи тутешні краєвиди, людей, свіже повітря і взагалі «натуральне» життя подалі від потворної сучасної цивілізації, міської суєти і загазованого повітря.

— Так, їдьмо до Києва! — погоджувалася Оксана.

За кілька днів Андрієві — за допомогою Оксани — ледь вдалося притлумити скандал у школі: керівництво аж ніяк не бажало відпускати вчителя за кілька місяців до закінчення навчального року. Як не дивно, дружина Андрія змогла переконати директора школи. Що саме недавня випускниця, вродливиця й медалістка говорила тому поважному чоловікові — невідомо, але директор видав наказ про звільнення молодого вчителя «в зв’язку зі станом здоров’я і сімейними обставинами».

Глава 8

Київ, 3 березня 2007 року

Із залізничного вокзалу Андрій і Оксана їхали до батьків хлопця на таксі. Автівка просувалася бульваром Шевченка, повз Володимирський собор… Поблизу храму рухалися дуже повільно, адже транспорту було багато. Таксі з пасажирами наближалося до собору, і що ближчала церковна споруда, то гірше ставало Оксані. Її судомило, м’язи боліли, і вона, щоб не закричати, кусала губи.

Аж тут таксі зупинилося серед потоку машин — вони потрапили до справжнього затору.

Оксану почало корчити. Вона звивалася і пускала з рота густу зелену піну.

— Що з тобою?! — в розпачі вигукнув Андрій.

— Епілепсія? — злякався таксист. — Тримайте її за голову, а то заб’ється.

Оксана з ненавистю позирала на сяючі золоті хрести собору й ледь змогла прохрипіти:

— Швидше звідси!

…Нарешті вони доїхали до будинку, в якому жили батьки Андрія.

— Тобі легше? — запитував юнак.

— Так, — силувано посміхнулася Оксана і звернулася до таксиста. — Дякуємо вам, що довезли… і щасливої вам дороги.

— Бувайте, — махнув рукою той.

Таксист поїхав. А за двадцять хвилин його машину було вщент розбито «КРАЗом» на одному з перехресть. Вантажівка намагалася «проскочити» на жовте світло…

Андрій з Оксаною піднялися ліфтом до квартири батьків юнака, подзвонили у двері. У відповідь почувся несамовитий гавкіт.

— Це Альфа, — усміхнувся Андрій.

— Доброго дня! З приїздом! Заходьте! — вітали Оксану і Андрія Георгій Іванович і Ніна Петрівна.

— Здрастуйте, — усміхнулася Оксана.

Альфа — дворняга з виразними ознаками добермана — люто гавкала на дівчину, піднімаючи сторч шерсть на загривку.

— Альфо! — дивувався Андрій. — Своїх не впізнаєш?

— Це вона радіє! — намагався пом’якшити неприємне становище Георгій Іванович.

Оксана нахилилася, простягнула руку до собаки. Той почав злякано скавучати, задкуючи від руки. Та все ж Оксані вдалося погладити Альфу.

— Це буде ваша кімната, — показував батько, — а ми спатимемо там, в іншій. Відпочиньте трохи, і до столу! Ніна Петрівна стільки всякої смакоти наготувала!

Усі пішли, не оглядаючись, до великої кімнати. А собака вже лежав біля вхідних дверей мертвий.

Глава 9

Київ, початок вересня 2007 poку

Минуло літо. Оксана дивним чином, майже не нидіючи над підручниками, особливо не готуючись, легко вступила до медуніверситету, на «бюджет».

Батьки Андрія за цей час якось швидко постаріли, змарніли на очах. Вони почали хворіти, жаліючись синові й невістці на своє здоров’я, на саме життя… Та й сам Андрій усе не одужував.

Якось уранці Андрій збирався на роботу, на фірму, а Оксана — до інституту.

— Скільки у тебе сьогодні пар? — на ходу запитав Андрій у неї. — Може, заїхати за тобою?

— Ми в анатомці, — ухиляючись від прямої відповіді, кинула Оксана.

На фірмі «Локус» працювало всього дев’ятеро осіб, не рахуючи засновника й голови — Олексія Трача, «шефа», як його коротко і незлобиво називали колеги. «Кістяк» невеликого колективу складали четверо добрих знайомих: біохімік Сашко, «майбутній лавреат Нобелівської премії», як наголошували всі, хто його знав; молекулярний біолог Андрій, химерний і своєрідний за вчинками і характером (він, працюючи в селі вчителем, знайшов чарівну за вродою і надзвичайно молоду дружину Оксану, на вигляд просто дівчинку-підлітка); фізико-хімік Володя — мовчазний і несподівано гострий на язик; і Людмила, генетик, начитана і спостережлива дівчина. Всі вони закінчували університет із різницею в один-два роки. І Олексій Трач, коли в нього завелися грошенята, достатні для здійснення деяких давніх ідей, зібрав у себе на фірмі цих молодих людей, які, на його думку, разом із ним мали б здійснити прорив у тих напрямах науки й медицини, над якими й працювала приватна лабораторія. Так, прорив і відкриття, які принесуть не лише славу, але й гроші. Багато грошей! А Олексій умів досягати мети, яку він ставив перед собою.

Сьогодні Трач приїхав до фірми, в якій і містилася науково-дослідна лабораторія, особливо натхненний. З Брюсселя надійшла відповідь на заявку науковця і бізнесмена: Олексій тримав у руках остаточне листовне підтвердження того, що структури Євросоюзу надали його фірмі грант на дослідження і розробки в надзвичайно важливій для людей сфері охорони здоров’я — проблеми довголіття і навіть омолодження організму людини.

Суть запатентованої розробки Олексія Трача і його колективу полягала ось у чому.

Уже доволі давно було відомо, що так звана «середземноморська дієта», а більш точно — харчування певними продуктами, популярними у країнах Середземномор’я, надзвичайно знижує в людей Південної Європи кількість захворювань на серцево-судинні хвороби. Пошуки вчених привели до відкриття «фактору X», який оздоровлює і навіть омолоджує організм людини. Ним виявилася одна речовина, що міститься в кісточках ягід винограду. Вся проблема використання цієї речовини полягала у вилученні її з отих кісточок. І хоча після виробництва соків і вин залишалося багато такого бажаного матеріалу для хіміків і фармацевтів як виноградові вичавки, дістати у великих кількостях заповітну речовину було складно. Та й коштувала вона недешево.

Наукова розробка приватної лабораторії Олексія Трача полягала саме у відкритті зовсім нового способу вилучення чудодійної речовини з виноградового матеріалу. Кілька місяців спостережень за людьми різного віку, яки приймали препарат, названий «Амброс», довели, що пацієнти перестають хворіти, а деякі з них вилікувалися від задавнених хвороб. До того ж, у всіх цих людей спостерігалося швидке омолодження організму. Відтак виникла потреба у великих коштах, аби налагодити власне виробництво чудового препарату. І ось Олексій отримав потрібні гроші — як допомогу однієї з підкомісій Євросоюзу — в рамках програм грантів для розвитку біотехнологій в Україні.

Того дня натхненний Трач увійшов до лабораторії.

— Привіт! Танцюйте всі! — мало не вигукував Олексій. — Лист із Брюсселя!