Один з вояків, який завзято і вправно точив каменем один за одним наконечники пік, був хлопчиною мого віку: по шість ударів на наконечник — і готово, саме тоді, коли двоє чоловіків, які ставили їх уздовж стіни, могли повернутися по них. Він, напевно, доклав чимало зусиль, щоб навчитися робити це так добре. Він не видавався похмурим чи нещасним. Він пішов у солдати на власний вибір. Можливо, його історія починалася так: бідна мати-­вдовиця вдома, три малі сестри, яких треба годувати, та дівчина з тієї ж вулички, яка щоранку всміхалася йому через паркан, женучи батькове стадо на пасовиська. Тож він віддав матері гроші, які отримав, записавшись, і пішов добувати щастя. Він був старанним; збирався невдовзі стати капралом, а після цього — сержантом; тоді він рушить додому у своїй чудовій формі, покладе срібло матері в руку й попросить руку й серце в дівчини, що всміхалась.

Або, можливо, він зостанеться без ноги, повернеться додому з жалем і розчаруванням і дізнається, що сусідка вийшла за чоловіка, який може працювати на фермі; або, можливо, стане заглядати до чарки, аби забути, що колись убивав людей, намагаючись розбагатіти. Це також була історія; історії були в них усіх. Вони мали матерів або батьків, сестер або коханих. Вони були не самі на світі й мали значення не лише для самих себе. Видавалося геть неправильним поводитися з ними, наче з грошима в гаманці. Я хотіла піти поговорити з тим хлопчиною, запитати його, як його звати, довідатись, яка в нього історія насправді. Та це було б нечесно, було б заграванням з моїми власними почуттями. Мені здавалося, що солдати чудово розуміли, що ми їх підраховували: стільки можна спокійно витратити, стільки-то — забагато, неначе кожен із них не був цілою людиною.

Саркан пирхнув.

— Яка користь була б їм від того, якби ти блукала навкруги, ставлячи їм запитання, щоб дізнатися, що отой із Дебни, у цього батько — кравець, а в іншого вдома троє дітей? Їм буде ліпше, якщо ти збудуєш стіни, завдяки яким Марекові солдати не повбивають їх уранці.

— Їм було б ліпше, якби Марек узагалі не намагався цього зробити, — сказала я, втрачаючи терпець через те, що він відмовлявся розуміти. Ми могли змусити Марека домовлятися лише в один спосіб — зробити стіни такими, щоб проломлювати їх було надто дорого, щоб він не схотів платити. Та я все одно через це злилася — на нього, на барона, на Саркана, на саму себе. — У тебе лишились якісь родичі? — різко запитала я його.

— Я б не міг сказати, — відповів він. — Я був трирічним старчам, коли підпалив Варшу, намагаючись зігрітися на вулиці однієї зимової ночі. Переслідувати мою родину, перш ніж відіслати мене до столиці, не стали, — він говорив байдужки, неначе його це влаштовувало, те, що він відірваний від усього світу. — Не дивися на мене так скорботно, — додав він. — Це було півтора століття тому, й відтоді пустилися духу п’ять королів… шість королів, — виправився він. — Ходи сюди й допоможи мені знайти, де зробити щілину.

На той час було вже зовсім темно, і знайти якусь тріщину можна було хіба що на дотик. Я поклала руку на стіну й мало не відсмикнула її назад. Камінь надзвичайно дивно бурмотів під моїми пальцями хором глибоких голосів. Я придивилася пильніше. Ми викопали не лише голий камінь і землю: з багнюки стирчали уламки різьблених блоків, рештки старої загубленої вежі. На них то там, то тут були вирізьблені стародавні слова, ледь помітні й майже стерті, але відчутні. Я прибрала руки й потерла їх одна об одну. Мої пальці видавалися запорошеними, сухими на дотик.

— Вони давно зникли, — промовив Саркан, — але відголоски залишилися. Пуща повалила ту останню вежу; Пуща зжерла й розсіяла всіх тих людей. Можливо, з ними сталося те ж саме; можливо, їх перетворювали на зброю проти одне одного, доки всі вони не загинули, а коріння Пущі не змогло тихо проповзти їхніми тілами.

Я знову поклала руки на камінь. Саркан уже знайшов у стіні вузеньку шпаринку, в яку ледве можна було просунути кінчики пальців. Ми схопилися за неї з протилежних боків і потягнули разом.

— Фулмедеш, — вимовила я, тим часом як він скористався заклинанням відкриття, і шпарина розширилася між нами, видавши звук, з яким тарілки розбиваються об кам’яну підлогу. З неї посипалися кам’яні уламки.

Вояки викопували вільне каміння шоломами й руками в латних рукавицях, тим часом як ми розширювали щілину далі. Коли ми закінчили, утвореного тунелю вистачило якраз на те, щоб туди проліз, зігнувшись, один чоловік в обладунку. Всередині там і тут ледь помітно мерехтіли сріблясто-сині літери. Я пробралася цією мишачою ніркою якнайшвидше, намагаючись на них не дивитися. Вояки почали працювати в рові за нами, а ми тим часом пройшли увесь вигин стіни до південного кінця, щоб зробити другий отвір.

Доки ми закінчили другий тунель, Марекові люди вже почали випробовувати зовнішню стіну, наразі не дуже серйозно: вони незграбно перекидали через неї пойняте вогнем ганчір’я, просякнуте ламповою олією, маленькі шпичасті шматочки заліза. Та баронові вояки цьому мало не зраділи. Вони перестали дивитися на мене й Саркана, як на отруйних змій, і заходилися спокійно викрикувати накази й готуватися до облоги, а цю роботу вони всі явно знали добре.

Нам посеред них місця не було; ми лише стояли в них на шляху. Зрештою я так і не спробувала поговорити з ними; я мовчки пішла за Драконом назад у вежу.

Він зачинив за нами великі двері, і глухий стук засува, що впав у залізні скоби, відбився луною від мармуру. Передпокій і велика зала не змінилися: негостинні вузькі дерев’яні лави стояли біля стін, а вгорі висіли лампи. Усе так само застигле й офіційне, як і першого дня, коли я пробрела тут зі своєю тацею з їжею, така налякана й самотня. Навіть барон волів спати в теплу погоду надворі зі своїми людьми. Я чула їхні голоси крізь бійниці, але дуже слабко, неначе вони долинали здалеку. Деякі з вояків співали якусь пісню, імовірно, похабну, але сповнену радісного трудового ритму. Слів я розібрати не могла.

— Нам принаймні буде трохи спокою, — промовив Саркан, повернувшись від дверей до мене. Він витер чоло рукою, провівши чисту лінію крізь тонкий шар сірого кам’яного пилу, що прилип до його шкіри; руки в нього були заплямлені зеленим порошком і переливчастими слідами олії, що грали у світлі ламп. Скривившись від огиди, він опустив очі на них, на рукави своєї робочої сорочки, що відкотилися.

На якусь мить ми неначе знову лишилися самі у вежі, лише вдвох; зовні не чекали жодні армії, у льоху не ховалися жодні королівські діти, а на наші двері падала тінь Пущі. Я забула, що намагалася гніватися на нього. Мені захотілося кинутися йому в обійми, втиснути обличчя йому в груди і вдихнути його, і дим, і попіл, і піт — усе разом; мені хотілося заплющити очі, та щоб він охопив мене руками. Я хотіла стерти з нього пилюку.

— Саркане, — мовила я.

— Вони, найімовірніше, атакують із першим проблиском світанку, — надто швидко сказав він, урвавши мене, перш ніж я змогла сказати ще щось. Обличчя в нього було замкнене, як двері. Він відступив від мене й показав рукою на сходи. — Найкраще, що ти зараз можеш зробити, — це поспати.

Розділ 27

Яка розумна порада — не причепишся. Вона засіла в моєму шлунку нестравною грудкою. Я спустилася до льохів, аби лягти разом із Касею та дітьми, і тихенько згорнулася калачиком, нетямлячись через це. За мною лунало їхнє неголосне розмірене дихання. Цей звук мав би втішати; натомість він просто дражнив мене: «Вони сплять, а ти — ні!» Підлога льоху не могла остудити мою охоплену гарячкою шкіру.

Моє тіло запам’ятало нескінченний день; того ранку я прокинулася по інший бік гір, і я досі відчувала відлуння стукоту копит об камінь за собою, який усе наближався, та ще напругу свого переляканого дихання, що виривалося з-поміж моїх ребер, коли я бігла з Маришею на руках. Збоку на ногах, там, де мене били її п’яти, були синці. Я мала бути виснаженою. Проте чари досі були живі й тремтіли у мене в животі, їх було забагато, а діватись їм було нікуди, ніби я була перестиглим помідором, який хотів розірвати собі шкірку, щоб стало легше, а ще у нас за дверима було військо.