Він досі тримав руки в мене на плечах; я була прип’ята до його грудей. Я була сповнена тривоги і мала тисячу запитань, але він опустив руки й відступив назад, і я усвідомила, що ми не самі. На столі лежала розкладеною мапа долини, а біля віддаленого її кінця стояв, роззявивши на нас рота, величезний широкоплечий чолов’яга з бородою, довшою за власну голову, та кольчугою під жовтою накидкою, а за ним — четверо чоловіків у броні, які трималися за руків’я мечів.

— Кася! — плакала Мариша у Сташекових обіймах, намагаючись вирватися з його хватки. — Хочу Касю!

Я теж хотіла Касю; я й досі дрижала від спогаду про те, як вона на моїх очах звалилася за край. Як далеко вона могла впасти, не постраждавши? Я підбігла до вікна. Ми були далеко, та я бачила тоненький стовпець куряви там, де вона впала, наче риска, проведена збоку від гори. Вона лежала на стежині крихітною темною купкою з брунатного плаща й золотого волосся за сотню футів униз, де стежина хилилася назад, спускаючись горою. Я спробувала зібратися з думками і чарами. Мої ноги й досі гули від виснаження.

— Ні, — промовив Саркан, підійшовши до мене. — Зупинись. Я не знаю, як ти зробила це все, і, гадаю, буду шокований, коли дізнаюся, але ти надто щедро витрачала свої чари протягом однієї години, — він показав пальцем у вікно на крихітну зіщулену купку, в якій лежало Касине тіло, примруживши очі. — Туалідетал, — мовив він і стиснув руку в кулак, швидко смикнув її назад і показав пальцем на відкрите місце на підлозі.

Кася вивалилася з повітря в тому місці, на яке він показав, і впала на підлогу, а за нею потягнувся брунатний порох. Вона покотилася та швидко підвелася, лише трохи заточившись; на руках у неї було кілька скривавлених подряпин, але меч вона втримала. Вона один раз поглянула на озброєних бійців із другого боку столу й узяла Сташека за плече, затягнула його за себе й виставила меч уперед, як перепону.

— Тихо, Маришо, — промовила вона, швидко торкнувшись рукою Маришиної щічки, щоб її заспокоїти; маленька дівчинка намагалася дотягнутися до неї.

Здоровань увесь цей час тільки витріщався. Раптом він сказав:

— Сили небесні, Саркане, це ж юний принц.

— Так, гадаю, що так, — відповів Саркан. Говорив він приреченим тоном. Я витріщилася на нього, досі почасти не вірячи, що він і справді тут. Він був худіший, ніж тоді, коли я бачила його востаннє, і майже такий само розхристаний, як і я. Щока і шия в нього були в сажі; вона вкривала всю шкіру тонким шаром, достатнім для того, щоб біля вільного коміра його сорочки там, де він був широко відкритий, тягнулася лінія, що відділяла чисту шкіру від брудної. На ньому був грубий, довгий, розстебнутий плащ зі шкіри. Краї його рукавів і його поли були обпалені до чорноти, а ще він був повністю вкритий підпалинами. Саркан мав такий вигляд, ніби щойно палив Пущу. У мене промайнула дика думка: чи не прикликала я його якимось робом сюди своїм заклинанням?

Визираючи з-за Касі, Сташек промовив:

— Барон Володимир? — він трохи притиснув Маришу до себе, наче захищаючи, та поглянув на Саркана. — Ти хто — Дракон? — запитав він; його високий молодий голос був непевний і сповнений сумніву, неначе він гадав, що той має геть невідповідний вигляд. — Аґнєшка привела нас сюди, щоб ми були в безпеці, — додав він зі ще більшим сумнівом.

— Звісно, що так, — відповів Саркан. Він виглянув з вікна. Марек і його люди вже спускалися похилою стежкою, та ще й не самі. З гірського переходу йшла довга вервечка війська; ноги бійців здіймали золотаву, наче захід сонця, хмару куряви, що котилася до Ольшанки, наче туман.

Дракон знову повернувся до мене.

— Що ж, — саркастично промовив він, — ти однозначно привела більше людей.

Розділ 26

— Він, напевно, зібрав докупи всіх вояків на півдні Польні, — сказав барон Жовтих Боліт, оглядаючи Марекову армію. Він був огрядним, приємно череватим чолов’ягою, який ходив у броні так само легко, як в одежі. Він не виглядав би недоречно в нашій сільській корчмі.

Він саме отримав виклик до столиці на похорон короля, коли прибув Мареків гонець, прискорений чарами, повідомив його, що кронпринц також мертвий, і віддав йому Марекові накази: перейти через гори, схопити Саркана як зараженого та зрадника, а також улаштувати пастку для мене та дітей. Барон кивнув, віддав своїм солдатам накази збиратися й зачекав, поки гонець пішов. Тоді він провів своїх людей переходом і прийшов просто до Саркана, щоб розповісти йому, що у столиці відбувається якась заразна чортівня.

Вони повернулися до вежі разом, а внизу отаборилися саме його солдати; вони поспіхом зводили укріплення для оборони.

— Та проти цього ми не можемо протриматися довше одного дня, — сказав барон, рвучко показавши великим пальцем із вікна на військо, що лилося вниз гірським схилом. — Тож краще тобі мати якийсь козир у запасі. Я сказав своїй дружині написати Марекові, що я з’їхав із глузду та заразився, тож сподіваюся, що він не відітне голови їй і дітям, але я був би так само радий зберегти й власну голову.

— Вони можуть повалити двері? — запитала я.

— Якщо достатньо довго намагатимуться, — відповів Саркан. — І стіни, якщо вже на те пішло, — він показав на кілька возів, які важко котилися гірським схилом, несучи довгі залізні гарматні стволи. — Чари не триматимуться проти гарматного вогню вічно.

Він відвернувся від вікна.

— Ти знаєш, що ми вже програли, — відверто заявив він мені. — Кожна людина, яку ми вбиваємо, кожне заклинання та зілля, яке ми марнуємо, — це все служить Пущі. Ми могли б відвезти дітей до родини їхньої матері та організувати нову оборону на півночі, довкола Ґідни…

Він не говорив нічого такого, чого б я не знала, не знала ще тоді, як прилетіла додому, наче пташка до свого охопленого вогнем гнізда.

— Ні, — відповіла я.

— Послухай мене, — сказав він. — Я знаю, що твоє серце в цій долині. Я знаю, що ти не можеш її відпустити…

— Тому що я прив’язана до неї? — різко запитала я. — Я та всі інші дівчата, яких ти обирав? — я завалилася до його бібліотеки, коли по п’ятах за мною йшло військо, а довкола нас було півдесятка людей, і часу на розмову не було, та я все ще йому не простила. Я хотіла заскочити його на самоті й трусити його доти, доки не витрусяться відповіді, а тоді потрусити ще трохи для годиться. Він замовк, а я змусила себе відкинути пекучий гнів. Я знала, що зараз не час.

— Не тому, — натомість сказала я. — Пуща змогла досягнути королівського замку в Кралії, що за тиждень ходу звідси. Гадаєш, є таке місце, куди ми можемо забрати дітей і куди Пуща не зможе дотягнутися? Принаймні тут у нас є шанс на перемогу. Та якщо ми побіжимо, якщо ми дозволимо Пущі повернути собі всю долину, ми ніде й ніколи не справимо військо, яке зможе з боями прорватися до самісінького її серця.

— На жаль, — різко сказав він, — те, яке ми маємо зараз, націлене не в той бік.

— Тоді нам потрібно переконати Марека розвернути його, — сказала я.

Ми з Касею провели дітей униз до льохів, у найбезпечніше місце, і зробили їм постіль із соломи й запасних ковдр із полиць. Кухонних запасів час не торкнувся, а ми всі були настільки голодні після дня бігу, що наш апетит не могла притлумити навіть тривога. Я взяла кролика з холодної камери в задній частині й поклала його у горщик, додавши трохи моркви, сушеної гречки й води, а тоді кинула на нього «ліринталем», аби зробити з нього щось їстівне. Ми всі зжерли його разом, не завдаючи собі клопоту з мисками, а діти майже одразу зморено попадали спати, пригорнувшись одне до одного.

— Я залишуся з ними, — сказала Кася, сівши біля постелі. Вона поклала свій меч оголеним поруч із собою та опустила руку на сплячу голівку Мариші. Я замісила у великій мисці простеньке тісто, взявши лише борошно й сіль, а тоді понесла його нагору в бібліотеку.

Зовні солдати нап’яли намет для Марека, біле шатро, у землю перед яким були встромлені дві високі чарівні лампи. Їхнє синє світло надавало білій тканині якогось неземного блиску, неначе все шатро спустилося просто з небес, а в цьому, гадаю, і полягав задум. На найвищій точці майоріло на вітрі королівське знамено, червоний орел у короні з розкритим дзьобом і пазурами. Сонце опускалося. На долину повільно насувалася довга тінь від західних гір.