Вийшов герольд і став між лампами, офіційний і строгий у білому однострої з важким золотим ланцюгом на шиї, який вказував на його посаду. Ще одна робота Раґостока: ланцюг кидав його голос на стіни вежі, наче рев праведних труб. Він перелічував усі наші злочини: зараження, зрада, вбивство короля, вбивство принцеси Малґожати, вбивство отця Балло, змова зі зрадницею Алошею, викрадення принца Казиміра Станіслава Альґірдона та принцеси Реґелінди Марії Альґірдон — я лише за мить усвідомила, що малися на увазі Сташек і Мариша, — спілкування з ворогами Польні тощо. Я була рада чути, що вони назвали Алошу зрадницею: можливо, це означало, що вона досі жива.

Перелік завершився вимогою повернути дітей і негайно здатися. Після цього герольд зупинився, щоб перевести дух і випити води; далі він почав ізнову зачитувати жахливу літанію. Баронові люди зніяковіло походжали довкола фундаменту вежі, де отаборилися, та скоса поглядали вгору на наші вікна.

— Так, схоже на те, що Марека можна чудово переконати, — сказав Саркан, увійшовши в кімнату. У нього на шиї, тильному боці долоні та лобі виблискували ледь помітні смужки олії: він варив у своїй лабораторії зілля сну й забуття. — Що ти збираєшся з цим робити? Сумніваюся, що Марек з’їсть отруєний буханець хліба, якщо ти задумала саме це.

Я вивернула своє тісто на гладеньку мармурову поверхню довгого столу. У мене в голові промайнула неясна думка про волів, про те, як я їх зліпила; вони покришилися, та вони ж були зроблені лише з бруду.

— У тебе є пісок? — запитала я. — І, можливо, якісь шматочки заліза?

Я домішала до свого тіста залізні ошурки й пісок, тим часом як герольд назовні наспівував далі. Саркан сидів навпроти мене, а його перо вишкрябувало довге замовляння ілюзії та відчаю, складене за його книжками. Між нами сипався пісок у пісковому годиннику, який відлічував час, доки варилося його зілля. Доки він працював, на нього чекало кілька нещасних солдатів від барона, що ніяково переминалися з ноги на ногу в кутку кімнати. Він поклав перо саме тоді, коли просипались останні кілька піщинок, точно відмірявши час.

— Гаразд, ідіть зі мною, — сказав він їм і повів їх із собою до лабораторії, щоб дати їм флакони, які слід було понести вниз.

Але я, доки працювала, розкачуючи тісто в розміреному ритмі, мугикала пісні своєї матері, що вона їх співала, коли пекла. Я думала про Алошу, яка кувала свій клинок знову й знову, щоразу долучаючи трохи більше чарів. Коли моє тісто стало піддатливим і гладеньким, я відірвала шматочок, скачала з нього в руках вежу й поставила її посередині, склавши тісто з одного боку, щоб зробити стіну гір за нами.

Саркан повернувся в кімнату й, насупившись, опустив погляд на мою роботу.

— Чарівна модель, — промовив він. — Я впевнений, що діти будуть раді.

— Підійди й допоможи мені, — сказала я. Я звела з м’якого тіста стіну довкола вежі й почала наспівувати над нею собі під ніс заклинання землі: «фулмедеш», «фулмішта», туди-сюди в розміреному ритмі. Я побудувала другу стіну далі, а тоді третю, не перестаючи тихо їм мугикати. З вікна долинув схожий на стогін звук, наче від дерев на сильному вітрі, і під нами злегка затремтіла підлога; то прокидалися земля і камінь.

Саркан дивився трохи насуплено. Я відчувала його очі в себе на карку. У мені пробудився спогад про те, як ми востаннє працювали в цій кімнаті, як несамовито виростали повсюди між нами троянди й шипи. Я хотіла та водночас не хотіла його допомоги. Я хотіла погніватися на нього ще трохи, але зв’язку я хотіла ще більше; я хотіла торкнутись його, хотіла відчути у своїх руках блискучий підбадьорливий холод його чарів у своїх руках. Я працювала далі, не підіймаючи голови.

Він повернувся й пішов до однієї зі своїх шафок; приніс невеличкий ящик, повний уламків каменя різного розміру, схожих на той самий сірий граніт, з якого була збудована вежа. Він почав збирати уламки та втискав їх довгими пальцями у стіни, які я будувала. Працюючи, він читав заклинання лагодження, заклинання для латання тріщин і вставляння каменю. Його чари проходили глиною, живі та яскраві там, де торкалися моїх. Він приніс камінь до заклинання, закладаючи внизу глибокі підвалини, підіймаючи мене та моє діяння вище — наче ставлячи піді мною сходинки, щоб я могла винести стіни в чисте повітря.

Я втягнула його чари у своє діяння, провівши руками назад уздовж стін, а мій наспів і досі лунав під мелодією його заклинання. Я швидко глянула на нього. Він пильно дивився вниз, на тісто, намагаючись і далі супитися, але водночас його осявало високе надприродне світло, яке він привносив до своїх складних діянь — він був захоплений і водночас роздратований, намагаючись при цьому не дратуватися.

Зовні зайшло сонце. Над поверхнею тіста замерехтіло слабеньке синьо-фіалкове сяйво, наче міцний хмільний напій вигоряв у горщику. Я ледве розрізняла його у тьмяних сутінках кімнати. Потім діяння запалало, наче сухий трут. Стався поштовх, приплив чарів, але цього разу Саркан був готовий до прориву греблі. Щойно заклинання зачепилося, він різко відірвався від мене. Я спершу несвідомо потягнулася за ним, але тоді теж відступила. Ми розійшлися до своїх окремих оболонок замість обливати одне одного чарами.

Крізь вікно долинув тріск, наче від ламання зимового льоду, і здійнялися крики. Я з розпашілим обличчям квап­ливо побігла повз Саркана, аби подивитися. Чарівні лампи біля Марекового намету повільно котилися вгору та вниз, неначе то були ліхтарі на човнах, які дерлися на хвилю. Земля дрижала, як вода.

Усі люди барона поспіхом відступили до стін вежі. Їхні тоненькі огорожі, ненабагато серйозніші за нагромадження в’язок хмизу, які вони назбирали, розпадалися. У чарівному світлі я побачила, як Марек виходить, при­гнувшись, зі свого намету, сяючи волоссям і бронею та стиснувши в руці золотий ланцюг — той ланцюг, який був на герольді. За ним, тікаючи, висипав квапливий натовп вояків та слуг: усе величезне шатро валилося.

— Загасіть смолоскипи й багаття! — заревів Марек неприродно гучним голосом. Земля стогнала й гуркотіла довкола, ніби жаліючись.

Соля вийшов із шатра разом з іншими. Він вихопив із землі одну з чарівних ламп і підняв її різким словом, від якого вона стала яскравішою. Земля між вежею і табором була піднята й згорблена, ніби то здіймався на ноги, скаржачись, якийсь лінивий звір. Камінь і земля почали здійматися у три високі стіни довкола вежі, створені зі щойно видобутого каменю, щедро помережаного білими прожилками, з нерівними краями. Марекові довелося віддати своїм людям накази швидко втягнути гармати назад, а стіни, здіймаючись, витягали землю у них із-під ніг.

Земля зупинилася, видихнувши. Від вежі розійшлися кілька останніх струсів, подібних до брижів, і завмерли. Зі стін посипалися невеличкі потічки бруду й камінців. Марекове обличчя у світлі було спантеличеним і розлюченим. На якусь мить він злісно поглянув просто на мене; я одразу відповіла йому таким самим поглядом. Саркан відтягнув мене від вікна.

— Ти швидше зовсім розлютиш Марека, ніж переконаєш його послухатися, — сказав він, коли я накинулася на нього, забувши у своєму гніві про ніяковість.

Ми стояли дуже близько. Він помітив це тоді ж, як і я. Різко відпустив мене й відступився. Глянув набік і підняв руку, щоб стерти цівку поту зі свого чола. Сказав:

— Нам краще спуститись і сказати Володимирові, що йому не варто хвилюватися, ми не збираємося кинути його та всіх його вояків у центр землі.

— Могли б і попередити нас заздалегідь, — сухо заявив барон, коли ми вийшли назовні, — та я не буду забагато жалітися. Ми можемо змусити його заплатити за ці стіни більше, ніж він може собі дозволити, — якщо тільки зможемо рухатися між ними самі. Каміння нас ізолює. Нам потрібно якось прорватися.

Він хотів, щоб ми зробили два тунелі на протилежних кінцях стін і він міг змусити Марека битись уздовж усіх стін, аби пробратися крізь кожну. Ми із Сарканом пішли для початку до північного кінця. Солдати вже складали піки уздовж стіни при світлі смолоскипів, а їхні вістря стирчали вгору; ратища солдати огорнули плащами, щоб зробити невеличкі намети для спання. Кілька з них сиділи довкола невеликих багать, вимочуючи сушене м’ясо в окропі та вмішуючи в бульйон кашу, щоб зварити. Вони зі страху поспіхом кидалися геть з дороги так, що нам не доводилося говорити жодного слова. Саркан, здавалося, не помічав цього, та я мимоволі відчувала в цьому щось сумне, дивне й неправильне.