Алоша захитала головою.

— Нічим не можу тобі допомогти. Я не залишу принцесу й королівських дітей без охорони, доки не проведу їх без пригод до Ґідни.

Я неохоче сказала:

— Мені міг би допомогти Соля, — мені найменше хотілося читати заклинання разом з ним і давати йому якісь нові підстави й далі хапатися за мої чари, та його зір, можливо, зробив би заклинання сильнішим.

— Соля, — Алоша вимовила його ім’я дуже несхвальним тоном. — Що ж, він часом поводився як дурень, але він не дурний. Можеш так само випробувати його. Якщо ні, іди до Раґостока. Він не такий сильний, як Соля, проте він, можливо, зуміє із цим упоратися.

— Він мені допоможе? — із сумнівом промовила я, згадуючи обруч на королевиній голові. Йому я теж не дуже сподобалася.

— Якщо я так кажу, то допоможе, — заявила Алоша. — Він мій праправнук; якщо він сперечатиметься, скажи йому підійти до мене поговорити. Так, я знаю, що він осел, — додала вона, неправильно витлумачивши мій погляд, і зітхнула. — Єдина дитина з мого роду, яка показала здібності до чарів, принаймні у Польні, — вона хитнула головою. — Вони проявились у дітях і онуках моєї улюбленої онуки, та вона вийшла заміж за чоловіка з Венеції і поїхала на південь разом із ним. На те, щоб послати по одного з них, пішло би більше місяця.

— У вас багато родичів залишилося, крім них? — боязко запитала я.

— О, у мене… мабуть, шістдесят сім праправнуків? — промовила вона, замислившись на мить. — Можливо, зараз уже більше; вони потроху відходять. Кілька з них сумлінно пишуть мені щороку на зимовий сонцеворот. Більшість із них не пам’ятає, що походить від мене, якщо взагалі знає. Шкіра в них кольору молока, до якого домішано трохи чаю, та це лише не дає їм згоріти на сонці, а мій чоловік уже сто сорок років як помер, — вона розповіла про це легко, наче це вже не мало значення; гадаю, що таки не мало.

— І це все? — перепитала я. Я відчувала мало не відчай. Праправнуки, половина з них загубилась, а решта настільки далеко, що вона може охати через Раґостока та не відчувати нічого, крім легкого роздратування. Здавалося, їх недостатньо для підтримки її зв’язку зі світом.

— Я взагалі не мала іншої рідні. Моя мати була рабинею з Намібу, та вона померла, народжуючи мене, тож я про неї більше нічого не знаю. Один барон на півдні купив її у мондрійського торговця, щоб порадувати свою дружину. Вони були досить добрими до мене, навіть до того, як мій дар проявився, та це була доброта хазяїв — рідними вони не були, — вона знизала плечима. — Я час від часу заводила собі коханців, головно вояків. Але коли досягаєш певного віку, вони стають подібними до квітів: ти знаєш, що цвіт зів’яне, ще тоді, як ставиш їх у вазу.

Я мимохіть бовкнула:

— Тоді навіщо… взагалі бути тут? Чому ви переймаєтеся Польнею чи… чи взагалі чимось?

— Я не мертва, — ущипливо відповіла Алоша. — І мені завжди була до вподоби добра робота. У Польні була династія добрих королів. Вони служили своєму народові, будували книгозбірні й дороги, звели Університет, а ще воювали достатньо добре, щоб не дати своїм ворогам звоювати себе і все сплюндрувати. Вони були гідними знаряддями. Я, можливо, і пішла б, якби вони стали злими й поганими; я, звісно, не стала б давати людям у руки мечі, щоб вони йшли за тим клятим шибайголовою Мареком на десяток воєн за славу. А от Зиґмунд — він людина розважлива, та й до дружини добрий. Тому я рада допомогти йому втримати стіни.

Вона помітила жалісний вираз на моєму обличчі та з грубою добротою додала:

— Ти навчишся відчувати це не так гостро, дитино, або ж навчишся любити щось інше. Як сердешний Балло, — сказала вона з якимось непевним сумним жалем, не досить сильним, щоб назвати його скорботою. — Він сорок років прожив у монастирі, розмальовуючи рукописи, перш ніж хтось помітив, що він не старіє. Він, гадаю, завжди трохи дивувався тому, що виявився чаклуном.

Вона знову взялася за гостріння, а я вийшла з кімнати, змученіша й нещасніша, ніж до того, як запитала. Я уявила собі, як старішають мої брати, як мій маленький небіж Данушек приносить мені свій м’ячик, насупивши маленьке серйозне личко, а те личко перетворюється на старече, знеможене, зморщене, затерте роками. Усі, кого я знала, будуть поховані, а любити можна буде лише дітей їхніх дітей.

Але хай уже краще буде це, ніж не буде взагалі нікого. Краще вже ті діти бігатимуть у лісі, маючи можливість бігати там у безпеці. Якщо я буду сильною, якби мені дали сили, я могла би бути щитом для них — для своїх рідних, для Касі, для тих двох малих дітей, які спали в ліжку, та всіх інших, які спали в затінку Пущі.

Я сказала це собі та спробувала повірити в те, що цього буде достатньо, але на самоті в темних коридорах ця думка все одно видавалася холодною та гіркою. Кілька нижчих служниць вже починали займатися денною роботою, тихенько пробираючись до кімнат шляхтичів і вибираючись звідти, щоб роздмухати вогонь, так само, як і напередодні, хоча король і помер. Життя тривало.

Соля, коли я відчинила його двері, сказав:

— Нам не потрібно дбати про вогонь, Лізбето, — просто принеси нам трохи гарячого чаю та сніданок, тут є дівчина, — вогонь у нього вже палав на кількох полінах у великому кам’яному каміні.

Кімната, що йому дісталася, була геть не схожа на маленьку камеру з горгульями: йому надали кілька кімнат, кожна з яких була втричі більша за ту, в яку запхнули мене. Кам’яна підлога в нього була вкрита білими килимами, м’якими й товстими; він, напевно, тримав їх у чистоті, послуговуючись чарами. У другій кімнаті за відчиненими дверима було видно велике ліжко з балдахіном, зім’яте й неохайне. Уздовж широкої дерев’яної панелі в його ногах летів вирізьблений сокіл, око в якого було виготовлене з одного великого гладенько відшліфованого каменя золотавого кольору, а з нього визирала чорна зіниця зі щілиною.

Посеред його кімнати стояв круглий стіл, а за ним поруч із Солею сидів набурмосений Марек, розвалившись у кріслі й виклавши чоботи на стіл, у нічній сорочці та облямованому хутром халаті поверх штанів. На срібній підставці на столі стояло високе овальне дзеркало завдовжки з мою руку. За мить я усвідомила, що не дивилася під якимось дивним кутом і не бачила запони: те дзеркало взагалі показувало не відображення. Наче якесь нереальне вікно, воно виглядало в якийсь намет, посередині якого хиталася жердина, що підтримувала задрапіровані боки, тим часом як отвір попереду нього виглядав вузьким трикутником на зелене поле.

Соля напружено дивився у дзеркало, поклавши руку на раму; його очі були лише чорними колодязями зіниць і поглинали все. Марек же спостерігав за його обличчям. Жоден з них не помітив мене, доки я не підлізла їм під руки, і навіть тоді Марек ледве позирнув убік.

— Де ти була? — сказав він і додав, не чекаючи відповіді: — Перестань зникати, перш ніж мені доведеться повісити на тебе дзвоник. Росья, напевно, послала до цього замку свого шпигуна, а можливо, й півдесятка шпигунів, бо там дізналися, що ми прямуємо до Ридви. Віднині я хочу, щоб ти була біля мене.

— Я спала, — роздратовано відповіла я, а тоді згадала, що він учора втратив батька, і мені стало трохи шкода. Проте зовні він був не надто схожий на людину, що горювала. Гадаю, через те, що вони були королем і принцом, вони були один одному не батьком і сином, а кимось іншим, а ще він так і не простив своєму батькові, що той дозволив королеві зануритися в Пущу. Та я б усе одно очікувала, що побачу його з почервонілими очима — як не з любові, то із сум’яття.

— Так, добре, чим ще можна займатись, окрім сну? — кисло сказав він і знову втупився у дзеркало. — Де в біса вони всі?

— Зараз уже на полі, — байдуже відповів Соля, не відводячи очей.

— Там, де мав би бути я, якби Зиґмунд у політиці не був підлабузником, — заявив Марек.

— Ви маєте на увазі, якби Зиґмунд був повним ідіотом, яким він не є, — сказав Соля. — Він не міг би просто зараз забезпечити вам тріумф, якби не хотів разом із ним забезпечити вам корону. Запевняю вас: він знає, що в нас уже п’ятдесят магнатських голосів.