— А що з того? Якщо він не може втримати шляхту, він на це не заслуговує, — відрізав Марек, склавши руки на грудях. — Якби ж то я був там…
Він ізнову тужливо поглянув на нікчемне дзеркало, тим часом як я пильно дивилася на них обох, відчуваючи дедалі більше обурення. Тож річ була не лише в тому, що Зиґмунд хвилювався, чи не віддадуть, бува, магнати трон Марекові: Марек намагався його захопити. Раптом я зрозуміла кронпринцесу, зрозуміла, чому вона поглянула на мене скоса: наскільки їй було відомо, я була союзницею Марека. Та я проковтнула перші десять зауважень, які навернулися мені на язик, і хутко сказала Солі:
— Я потребую вашої допомоги.
Завдяки цьому на мене глянуло принаймні одне з його смолянисто-чорних очей, над яким вигнулася брова.
— Я радий допомогти тобі, моя люба, і почути, як ти це говориш.
— Я хочу, щоб ви вимовили заклинання разом зі мною, — сказала я. — Нам потрібно накласти «Виклик» на королеву.
Він зупинився, куди менш радий; Марек повернувся і суворо глянув на мене.
— Що ти собі надумала тепер?
— Щось не так! — сказала я йому. — Ви не можете вдавати, ніби цього не бачили: з моменту нашого повернення одне лихо йде за іншим. Король, отець Балло, війна з Росьєю — це все задум Пущі. «Виклик» покаже нам…
— Що? — ревнув Марек, підвівшись. — Що він, на твою думку, нам покаже?
Він височів наді мною; я встояла й відкинула голову назад.
— Правду! — сказала я. — Ще й трьох днів не минуло відтоді, як ми випустили її з вежі, а король мертвий, у палаці чудовиська, а Польня воює. Ми щось упустили, — я повернулася до Солі. — Ви мені допоможете?
Соля глянув спершу на Марека, а тоді на мене; у його очах було видно, як триває процес розрахунку. Тоді він м’яко промовив:
— Королева виправдана, Аґнєшко; ми не можемо просто зачаровувати її без жодної причини, лише тому, що ти стривожена.
— Ви маєте розуміти, що щось не так! — гнівно заявила я йому.
— Щось було не так, — поблажливо та самовдоволено відповів Соля; я б із насолодою його трусонула. Я запізніло мусила шкодувати, що не потоваришувала з ним. Я не могла його спокусити: тепер він уже чудово знав, що я не збираюся регулярно ділити з ним чари, навіть вимушено проходячи через це заради чогось важливого. — Дуже не так — ота заражена книжка, яку ти знайшла та яка тепер знищена. Немає потреби уявляти собі похмурі причини, коли ми вже знаємо якусь причину.
— А найменше Польні зараз потрібне поширення чорних пліток, — додав Марек уже спокійніше; доки він слухав Солю, ковтаючи те отруйно зручне пояснення, у нього розслаблялися плечі. Він відкинувся назад у кріслі й знову поклав на стіл ноги в чоботях. — Про мою матір чи, якщо вже на те, про тебе. Усіх магнатів викликали на похорон, і я оголошу про наші заручини, тільки-но вони зберуться.
— Що? — перепитала я. Він неначе повідомляв мені якусь не надто цікаву новину, яка зовсім трохи стосувалася мене.
— Ти це заслужила, убивши те чудовисько, та й простолюд таке обожнює. Не метушися, — додав він, навіть не дивлячись на мене. — Польня в небезпеці, і ти потрібна мені поруч.
Я лише стояла там, надто розлючена, щоб бодай спромогтися заговорити, але вони вже все одно перестали звертати на мене увагу. У дзеркалі хтось пірнав у намет. У крісло з другого боку важко опустився старий у щедро оздобленій формі та з обличчям, з усіх боків обвислим від старості: з обвислими щоками, з обвислими вусами, з мішками під очима й кутиками рота; пилюкою, що вкривала його обличчя, пробігали струмочки поту.
— Сав’єнго! — промовив Марек, схилившись уперед, із шаленою напругою. — Що відбувається? Росьянам вистачило часу укріпити свої позиції?
— Ні, — відповів старий генерал, витерши собі чоло втомленою рукою. — Вони не укріпили переправи — вони замість цього влаштували засідку на Довгому мосту.
— Ну й дурні, — напружено сказав Марек. — Без укріплень вони просто не зможуть утримувати переправи довше за кілька днів. За ніч надійшло ще дві тисячі рекрутів, якщо я негайно виїду з ними…
— Ми здолали їх на світанку, — відповів Сав’єнга. — Вони мертві — усі шість тисяч.
Марек зупинився, явно ошелешений: він цього не очікував. Він обмінявся поглядами із Солею, трохи насупившись, наче йому це не подобалося.
— Скількох ви втратили? — поцікавився він.
— Чотири тисячі, забагато коней. Ми їх здолали, — повторив Сав’єнга, і голос йому урвався; генерал опустився на місці. Не всі сліди на його обличчі були від поту. — Мареку, простіть мені. Мареку… ваш брат мертвий. Його вбили під час першого нападу із засідки, коли він пішов у розвідку на річку.
Я позадкувала від столу, неначе могла втекти від цих слів. Маленький хлопчик нагорі, який простягнув меч («Проблем зі мною не буде»), піднявши кругле личко. Спогад уколов мене, гострий, як ніж.
Марек затих. Його обличчя передусім було ошелешеним. Соля ще трохи поговорив із генералом. Я ледве трималася, чуючи, як вони говорять і далі. Нарешті Соля сягнув угору й накинув на дзеркало грубу тканину. Чаклун повернувся до Марека.
Отетеріння поступово зникало.
— На Бога, — сказав за мить Марек, — як на мене, краще б цього не сталося, ніж сталося так. — Соля тільки нахилив голову, дивлячись на нього з вогником в очах. — Але це все ж таки не вибір.
— Ні, — тихо погодився Соля. — Тим більше, що магнати в дорозі; ми негайно проведемо підтверджувальне голосування.
У мене в роті стало солоно: я плакала, не розуміючи цього. Я позадкувала ще далі. Мені в руку потрапила дверна ручка, і заглибини та горбки на вирізьбленій на ній яструбиній голові втиснулися мені в долоню. Я повернула її, вислизнула з дверей і тихенько зачинила їх за собою. Я стояла в коридорі й тремтіла. Алоша мала рацію. Пастка за пасткою, давно схована під товстим килимом із листя, нарешті закривалася. Крихітні сіянці виштовхували з багнюки хапливі гілки.
Пастка за пасткою.
Раптом я побігла. Я бігла, хляпаючи чобітьми об камінь, повз отетерілих слуг і яскраве вранішнє сонце в усіх вікнах. Забігши за ріг до покоїв кронпринца, я вже захекалася. Двері були зачинені, та без охорони. З-під них у коридор просочувалася ріденька сіра імла. Коли я розчахнула двері, їхня ручка в мене під рукою була гарячою.
Запона ліжка була охоплена полум’ям, а килим — обпалений; вартові незграбно лежали на підлозі мертвими. У мовчазному вузлі довкола Алоші лежало десять чоловіків. Вона жахливо обгоріла, половина обладунку розтопилася в неї на шкірі, але чомусь досі билася. За нею лежала мертвою принцеса, загороджуючи власним тілом дверцята шафи; біля її трупа була Кася — з десятком розрізів на одязі, зате з цілою шкірою. Вона тримала щербатий меч і люто махала ним на двох чоловіків, які намагалися пробитися повз неї.
Алоша утримувала решту двома довгими ножами, що дико вищали в повітрі й залишали по собі тріскучий вогонь. Вона вже покраяла їх усіх на кавалки, так, що підлога стала слизькою від крові, але вони не падали. Чоловіки були в росьїнських одностроях, але очі в них були зелені й порожні. У кімнаті пахло свіжою березовою гілкою, розламаною навпіл.
Мені хотілося закричати, заридати. Мені хотілося провести рукою по світу й стерти це все.
— Гулвад, — мовила я, пхаючись руками, випихаючи ними разом із цим чари. — Гулвад, — згадуючи, як Алоша витягнула з учня Балло ту ріденьку хмарку зарази. І з чоловіків, з кожного порізу та ножової рани, потягнулися струмені чорного диму. Дим віднесло крізь відчинене вікно на сонячне світло, а тоді вони знову стали просто людьми, надто побитими, щоб жити; вони звалилися на підлогу один за одним.
Коли Алошиних нападників не стало, вона повернулася і жбурнула ножі в чоловіків, які намагалися вбити Касю. Ножі глибоко вп’ялися їм у спини, і довкола клинків заклубочилося ще більше того злого диму. Вони впали, один і другий.
Коли вони всі сконали, у кімнаті запала дивна тиша. Петлі на дверцятах шафи зарипіли; від цього звуку я підскочила. Дверцята трішечки прочинились, і Кася крутнулася до них; усередині був Сташек, який із наляканим обличчям намагався визирнути назовні, міцно тримаючи в руці свій маленький меч.