Я витягнула руку вгору й гукнула:

— Калмоз!

Зовні хмари стиснулись у темний вузол, схожий на губку, зливу, що оббризкала мене водою, а крізь вікно з тріском проникла блискавка і стрибнула мені в руки яскравою шиплячою змією. Я схопилася за неї, засліплена; мене оточували біле світло та високе наспівне вищання. Дихати я не могла. Я кинула її вниз сходами, у бік чудовиська. Довкола мене заревів грім, і я полетіла назад, болісно розтягнувшись на майданчику, а тим часом раптово з’явилися дим і якийсь гіркий різкий запах.

Я лежала пластом, трусячись усім тілом, а з моїх очей бігли сльози. В руках мені щипало й було боляче, а дим розвіювався, наче вранішній туман. Я нічого не чула. Коли мені прояснилося в очах, дві покоївки вже схилилися наді мною, нажахані, а їхні вуста беззвучно рухалися. За них говорили їхні руки, що ласкаво допомагали мені підвестись. Я сяк-так зіп’ялася на ноги. На початку сходів Марек і троє вартових атакували голову чудиська, обережно в неї тицяючи. Воно лежало, димлячи та не рухаючись, роздутим обрисом, обпаленим до чорноти, на тлі стін довкола його тіла.

— Встроміть списа йому в око для певності, — наказав Марек, і один з вартових глибоко загнав свій спис в єдине кругле око істоти, і без того вже молочно-біле. Тіло навіть не смикнулось.

Я закульгала вниз сходами, тримаючись однією рукою за стіну, і, тремтячи, опустилася на сходинки над його головою. Кася спинала на ноги Солю; він притулив тильний бік долоні до обличчя та стирав кров, що заливала його губи, задихаючись і пильно дивлячись згори вниз на химеру.

— Що це в біса за істота? — поцікавився Марек. Після загибелі вона мала ще неприродніший вигляд: кінцівки, що не пасували одна до одної, висіли навскіс від тулуба, неначе то якась божевільна кравчиня зшила докупи частини різних ляльок.

Я витріщилася на нього згори — на обриси собачої морди, на розкидані ослаблі ноги, на міцне зміїне тіло, і до мене повільно прийшов спогад, зображення, яке я бачила вчора, краєчком ока, намагаючись не читати.

— Цоглав, — сказала я. Я знову підвелася, надто швидко, і довелося схопитися за стіну, щоб не впасти. — Це цоглав.

— Що? — перепитав Соля, піднявши очі на мене. — Що таке…

— Це з бестіарію! — промовила я. — Ми мусимо знайти отця Балло… — я зупинилася й поглянула на чудовисько, востаннє поглянула затуманеним пильним поглядом, і раптом до мене дійшло, що ми отця не знайдемо. — Ми мусимо знайти книжку, — прошепотіла я.

Я хиталась, і мені було зле. Входячи до зали, я заточилась і мало не впала на тіло. Марек упіймав мене за руку та втримав мене, і ми разом із вартовими, які тримали списи напоготові, пішли до Чаровнікова. Великі дерев’яні двері висіли над входом навскіс, розбиті й заляпані кров’ю. Марек притулив мене до стіни, як нестійку драбину, а тоді смикнув головою одному з вартових; разом вони взялися за одну половину важких розбитих дверей і прибрали її, піднявши.

Бібліотека була зруйнована: лампи розбиті, столи перекинуті й потрощені, сяяло хіба кілька тьмяних світильників. Книжкові шафи, випотрошені, лежали перевернуті на купах томів, які в них стояли. У центрі кімнати масивний кам’яний стіл розтріскався посередині в обидва боки та обвалився. Бестіарій лежав відкритим просто посередині на кам’яному пилу та уламках; на чисті сторінки лила світло одна, остання, лампа. На підлозі довкола нього валялися три тіла, геть понівечені, здебільшого в тіні, але Марек поруч зі мною повністю застиг, зупинившись.

А тоді він вискочив уперед із криком:

— Пошліть по Вербу! Пошліть по… — й опустився на коліна поряд із найдальшим тілом; перевернувши його, він зупинився, і на обличчя чолов’яги пролилося світло. Це було обличчя короля.

Король був мертвий.

Розділ 23

Повсюди кричали люди — вартові, слуги, міністри, лікарі, усі товпилися довкола тіла короля, підходячи до нього якнайближче. Марек поставив трьох вартових стерегти його та щез. Мене відкинуло в бік кімнати, наче плавця під час припливу, а мої очі заплющилися, коли я опустилася під книжковою шафою. Кася проштовхалася до мене.

— Нєшко, що мені робити? — запитала вона мене, допомігши сісти на лавку для ніг.

Я сказала:

— Сходи по Алошу, — мені підсвідомо хотілося побачити людину, яка знатиме, що робити.

Порив був дуже доречним. Один із помічників Балло вижив; він утік і заліз у кам’яний димар великого каміна бібліотеки. Один із вартових помітив сліди від пазурів на каміні та побачив, що попіл від вогню повністю розсипаний по підлозі, і його знайшли — він досі був там, нажаханий. Його витягнули й дали випити, а тоді він підвівся, показав на мене та бовкнув:

— Це була вона! Це вона його знайшла!

Мені макітрилося в голові, було зле, і я досі трусилася від грому. Усі вони почали на мене кричати. Я спробувала розповісти їм про книжку, що вона весь цей час ховалась у бібліотеці, та вони більше хотіли, щоб можна було когось звинуватити, ніж щоб хтось це пояснив. Мені в ніздрі проник запах соснових голок. Двоє вартових узяли мене за руки й, мабуть, негайно потягнули б мене до підземель або й гірше; хтось сказав:

— Вона відьма! Якщо ми дамо їй повернути собі силу…

Алоша їх зупинила — увійшла в кімнату й тричі плеснула в долоні, з кожним плесканням видаючи такий звук, наче то тупав цілий загін бійців. Усі затихли на достатній час, щоб її послухати.

— Посадіть її в оте крісло й перестаньте дуркувати, — сказала вона. — Натомість схопіть Якуба. Він був тут, у самій гущі. Хіба нікому з вас не стало кебети запідозрити, що його теж торкнулося зараження?

Вона мала авторитет; усі вони її знали, особливо вартові, які так завмерли й набули такого вигляду, наче вона була генералом. Вони відпустили мене й натомість упіймали нещасного Якуба, який запротестував; його потягнули до Алоші, тим часом як він і досі белькотав:

— Але ж вона це зробила! Отець Балло сказав, що вона знайшла книжку…

— Замовкни, — сказала Алоша, діставши кинджал. — Тримайте його за зап’ясток, — наказала вона одному з вартових і загадала їм притиснути руку учня до столу долонею вгору. Вона пробурмотіла над нею якесь заклинання та надрізала йому лікоть, а тоді затримала лезо біля порізу, з якого точилася кров. Він корчився та пручався в їхніх руках, стогнучи, а тоді разом із кров’ю почали виходити тонкі чорні цівки диму, що, здіймаючись, затримувалися на блискучому лезі. Вона неквапливо повернула кинджал, намотуючи цівки, як нитку на котушку, поки дим не перестав іти. Алоша підняла кинджал і, поглянувши на нього примруженими очима, промовила:

— Гульвад елолвета, — і тричі на нього дмухнула; клинок із кожним дмуханням ставав чимраз яскравішим, і дим згорів із запахом сірки.

Поки вона закінчила, у кімнаті стало помітно менше людей, а всі, хто лишився, відступили до стін, окрім блідих нещасних вартових, які досі тримали учня.

— Гаразд, перев’яжіть його. Перестань кричати, Якубе, — сказала вона. — Я була там, коли вона її знайшла, ідіоте; книжка була тут, у нашій бібліотеці, роками, переховуючись, наче гниле яблуко. Балло збирався її очистити. Що сталось?

Якуб не знав: його послали по матеріали. Коли він пішов, короля там не було; коли ж він повернувся, несучи сіль і трави, король і його вартові стояли біля помосту з порожніми обличчями, а Балло читав книжку вголос, уже змінюючись: із-під його балахона вилізали пазуристі ноги, а ще дві росли з боків, вириваючись назовні, його обличчя видовжувалось у писок, але слова все одно виходили, хоч і спотворювалися та душилися в нього в горлі…

Доки Якуб говорив, його голос ставав дедалі вищим, аж поки не урвався й не зупинився. У нього дрижали руки.

Алоша підлила йому у склянку ще наливки.

— Вона сильніша, ніж ми думали, — сказала вона. — Ми маємо негайно її спалити.

Я ледве підвелася зі своєї лавки, та Алоша хитнула мені головою.