— Я вас попереджала: сила в Пущі — це не якесь сліпе, сповнене ненависті чудовисько; вона може думати та планувати, а також працювати над досягненням власних цілей. Вона може зазирати в серця людей — так їх іще краще отруювати, — вона підняла меч із ковадла та занурила його у холодну воду; здійнялася великими клубами пара, схожа на дихання якогось страшного чудиська. — Якби жодного зараження не було, можна було би подумати, що тут працювало щось інше.

Сівши поруч зі мною, Кася підняла голову.

— У… у мені працює щось інше? — сумно запитала вона.

Алоша зупинилася та глянула на неї. Я виявила, що затамувала дихання, стихнувши; тоді Алоша знизала плечима.

— Хіба цього ще не достатньо? Ти звільнилася, потім звільнилася королева, а тепер уся Польня та Росья готова запалати полум’ям? Ми не можемо жаліти людей, яких відправляють на фронт, — додала вона. — Якби ми могли, вони б уже були тут. Король оббирає королівство до нитки, а Росьї доведеться зробити те саме, щоб зустрітися з нами. Цього року врожай буде кепським для всіх нас, виграємо ми чи програємо.

— І саме цього весь час хотіла Пуща, — сказала Кася.

— Хотіла й цього теж, — відповіла Алоша. — Я не сумніваюся, що вона б за можливості радо з’їла Аґнєшку та Саркана, а тоді вона могла би поглинути решту долини за ніч. Але дерево — це не жінка; воно не несе жодної насінини. Воно розсіює їх якнайбільше та сподівається, що деякі з них проростуть. Та книжка була такою насіниною; королева була нею. Її слід було одразу відправити подалі, та й тебе разом із нею, — вона знову повернулася до кузні. — Тепер це надто пізно виправляти.

— Можливо, нам слід просто поїхати одразу додому, — сказала я Касі та постаралася не звертати уваги на тугу, що підіймалася в мені хвилею від самої думки про це, той мимовільний потяг. Я хотіла вірити собі, коли сказала: — Тут робити більше нічого. Ми поїдемо додому, ми можемо допомогти спалити Пущу. Ми можемо взяти з долини щонайменше сотню чоловік…

— Сотню чоловік, — сказала Алоша, пирхнувши, своєму ковадлу. — Ти, Саркан і сотня чоловік можуть завдати певної шкоди, я не сумніваюся, та ви заплатите за кожен дюйм землі, яку здобудете. А тим часом Пуща змусить рубати один одного двадцять тисяч чоловік на берегах Ридви.

— Пуща все одно так вчинить! — скрикнула я. — Хіба ви не можете щось зробити?

— Я це роблю, — сказала Алоша та знову повернула меч у вогонь. Лише за той час, який ми просиділи тут із нею, вона зробила це вже чотири рази, а це, як я вирішила, було геть безглуздо. Я раніше не бачила, як виготовляють мечі, та я доволі часто спостерігала за роботою коваля: у дитинстві ми всі любили дивитись, як він клепає коси, та вдавали, ніби він виготовляє мечі; ми підбирали палиці та влаштовували жартівливі бої довкола охопленої парою кузні. Тож я знала, що кувати клинок знову та знову не можна, проте Алоша знову дістала меч і поклала його назад на ковадло, і до мене дійшло, що вона вковувала у сталь заклинання: її вуста злегка рухалися, поки вона працювала. Це були дивні чари, тому що вони не були завершеними самі по собі; вона підхоплювала заклинання, що звисало, та знову лишала його виснути, перш ніж іще раз занурити його в холодну воду.

Темний клинок вийшов облитий водою, з нього стікали краплі. Він видавався дивним і голодним. Подивившись у нього, я побачила довге падіння в якусь суху тріщину в землі, перекидання на гостре каміння. Він не був схожим на інші зачаровані мечі, ті, які носили Марекові вояки; цей хотів упиватися життям.

— Я кувала цей клинок століття, — сказала Алоша, піднявши його. Я подивилася на неї, рада відвести очі від нього. — Я взялася за нього після того, як Крук загинула, а Саркан поїхав до вежі. Тепер там уже менше заліза, ніж чародійства. Меч лише пам’ятає ту форму, яку мав колись, і він не протримається довше одного удару, та більше йому й не знадобиться.

Вона знову повернула його до кузні, і ми подивились, як він лежить у полум’яній купелі довгим язиком тіні посеред полум’я.

— Та сила в Пущі, — повільно вимовила Кася, не відводячи очей від вогню. — Її можна вбити?

— Цей меч може вбити що завгодно, — сказала Алоша, і я їй повірила. — Якщо ми тільки змусимо це виставити шию. Та для цього, — додала вона, — нам знадобиться більше сотні бійців.

— Ми могли би попросити королеву, — раптово сказала Кася. Я кліпнула на неї. — Я знаю, що є пани, які присягнули на вірність саме їй, — десяток із них спробував прийти вшанувати її, доки ми були замкнені разом, хоча Верба не пустила їх усередину. Вона, напевно, має солдатів, яких могла б надати нам замість посилати їх до Росьї.

І вона принаймні точно б захотіла знищення Пущі. Навіть якщо Марек, король або ще хтось при дворі мене не послухає, є ймовірність, що послухає вона.

Тож ми з Касею пішли вниз і зависли біля дверей великої зали засідань: королева знову була там, тепер беручи участь у військовій раді. Вартові пустили б мене всередину: тепер вони знали, хто я така. Вони скоса дивилися на мене краєчком ока, збентежені й зацікавлені водночас, неначе я могла будь-якої миті знову вибухнути чарами, ніби заразними чиряками. Та я не хотіла йти всередину; я не хотіла встрявати в суперечки магнатів і генералів, які розмірковували, як найкраще вбити десять тисяч чоловік і здобути славу, доки в полях гнитимуть посіви. Я не збиралася йти їм до рук як чергова зброя, яку можна націлити.

Тому ми натомість чекали за порогом і трималися біля стіни, поки учасники ради виходили назовні потоком панів і вояків. Я думала, що королева вийде за ними, а слуги допомагатимуть їй іти. Але цього не сталося: вона вийшла посеред натовпу. На ній був обруч, обруч Раґостока, той, над яким він працював. Золото відбивало світло, а рубіни сяяли над її золотим волоссям. Також вона була у червоному шовку, і всі придворні зібралися довкола неї, ніби горобці довкола птаха-кардинала. Це король вийшов за всіма іншими, стишено перемовляючись із отцем Балло та двома радниками, наче п’яте колесо до воза.

Кася поглянула на мене. Щоб дістатись її, нам би довелося пропхатися крізь натовп — зухвало, проте ми могли б це зробити; Кася могла б розчистити нам шлях. Але королева дуже змінилася зовні. Напруженість ніби зникла, і її мовчання теж. Вона кивала панам довкола себе, вона всміхалася; вона знову була однією з них, однією з акторів, які рухалися на сцені, не менш граційна за будь-кого з них. Я не рухалася. Вона на мить глянула вбік, майже на нас. Я не намагалася привернути її уваги; натомість я схопилася за Касину руку та втиснула її у стіну ще сильніше разом із собою. Щось стримувало мене, подібно до чуття миші в нірці, яка чує вгорі змах совиного крила.

Вартові пішли за двором, кидаючи на мене останні погляди; коридор спорожнів. Я тремтіла.

— Нєшко, — сказала Кася. — Що таке?

— Я помилилася, — відповіла я. Я не знала, що саме, але щось зробила не так; я відчувала, як жахлива певність цього просочується в мене, неначе дивлячись, як монета падає у глибокий колодязь. — Я помилилася.

Кася пішла за мною коридорами, вузькими сходами, під кінець мало не біжучи, та повернулася до моєї маленької кімнатки. Вона стурбовано стежила за мною, тим часом як я грюкнула дверима за нами і вперлася в них, неначе дитина у схованці.

— Річ у королеві? — спитала Кася.

Я подивилася на неї; вона стояла посеред моєї кімнати, а на її шкірі та крізь її волосся виблискувало золотом світло від вогню, і на одну страхітливу мить вона стала незнайомкою з Касиним обличчям: на одну мить я привезла із собою темряву. Я крутнулася від неї до столу. Перед цим я вже занесла до своєї спальні кілька гілок сосни, щоб були під рукою. Я набрала голок у жменю та, спаливши їх у каміні, вдихнула дим, його гострий гіркий запах, а тоді прошепотіла своє очищувальне заклинання. Дивовижа поступово зникла. Кася сиділа на ліжку незадоволена, спостерігаючи за мною. Я жалісно глянула на неї; вона побачила в моїх очах підозру.

— Це не більше, ніж я підозрювала сама, — сказала вона. — Нєшко, я маю… можливо, королева, можливо, ми обидві, маємо… — її голос затремтів.