— Гаразд, — мовила Алоша, оглядаючи мене з-під темних брів. — Скажи мені, як саме ви знищували ті дерева, і почни спочатку: ми не мали сподіватися, що Соля розкаже нам про це як слід.

Я, затинаючись, розповіла їм про те, як ми вперше зачитали «Виклик», про довгу смугу того блискучого світла, що сягнуло до Касі, про те, як Пуща кинулася на неї та спробувала втримати її; про ті останні жахливі миті, коли Касині пальці були в мене на шиї та розгинались один за одним, а я знала, що муситиму її вбити, щоб врятувати. Я розповіла їм і про Єжи, а ще — про дивну внутрішню Пущу, яку показав нам «Виклик» і де вони блукали, загубившись.

Балло видавався збентеженим весь час, поки я говорила, вагаючись між опором і мимовільною вірою, та раз у раз слабко промовляв: «Але ж я ніколи не чув…» — і: «Про «Виклик» ніколи не повідомляли…» — а потім лише знову поступово замовкав, коли Алоша зацитькувала його нетерплячим жестом.

— Що ж, — сказала вона, коли я закінчила, — я визнаю, що ви із Сарканом усе одно дещо зробили. Ви не зовсім дурні, — вона досі тримала в руці кинджал, і вона постукала вістрям кинджала об кам’яний край столу, стук-стук-стук, баламкаючи, наче маленьким дзвіночком. — Це не означає, що королеву варто було рятувати. Що, на вашу думку, мало залишитися від неї після двадцяти років блукань у тому місці тіней, яке ви бачили?

— Ми про це не думали, — сказала я. — Саркан не думав. Але я мусила…

— Бо Марек сказав, що інакше стратить твою подругу, — закінчила за мене Алоша. — Та дідько з ним.

Я не гадала, ніби чимось завдячувала Мареку, та чесно сказала:

— Якби це була моя мати… я б теж спробувала що завгодно.

— Тоді б ти поводилась як дитина, а не як принц, — відповіла Алоша. — Він і Соля, — вона повернулася до Балло. — Ми мали бути розважливішими, коли вони запропонували їхати по дівчину, яку вивів Саркан, — вона похмуро глянула на мене знову. — Я була надто зайнята турботами про те, чи, бува, не запустила нарешті Пуща свої кігті у Саркана. Я хотіла лише одного — щоб її швидко стратили, а Саркан припхав її сюди, щоб решта нас її оглянула. І я все-таки досі не впевнена, що це було б на краще.

— Кася не заражена! — сказала я. — І королева теж.

— Це ще не означає, що їх не можна обернути на служниць Пущі.

— Ви не можете стратити їх просто через те, що може статися щось жахливе, у чому навіть не буде їхньої провини, — сказала я.

Балло заявив:

— Я не можу їй суперечити, Алошо. Коли реліквії вже довели, що вони чисті…

— Звісно, що можемо, якщо це врятує королівство від поглинання Пущею, — грубо сказала Алоша, заперечивши нам обом. — Але це не означає, що я прагну це зробити, і тим більше, — додала вона для мене, — спровокувати тебе на якусь дурість. Я починаю розуміти, чому Саркан стільки тобі потурав.

Вона знову постукала клинком по столу, а тоді заговорила знову з несподіваною рішучістю.

— Ґідна, — сказала вона.

Я кліпнула на неї. Звісно, я знала про Ґідну, як про щось маловідоме й далеке; це було велике портове місто на березі океану, далеко на півночі, з якого завозили китову олію та зелену вовняну тканину; звідти приїхала дружина кронпринца.

— Це досить далеко від Пущі, а океан ворожий до зараження, — сказала Алоша. — Якщо король відправить туди їх обох… цього, можливо, вистачить. Граф має відьму, Білого Жайворонка. Замкніть їх під її наглядом, і за десять років — або якщо нам таки вдасться спалити всю прогнилу Пущу — я перестану так перейматися.

Балло вже кивав. Але ж… десять років! Захотілося покричати, відмовитися. Ніби Касю знову мали забрати. Лише людина, якій сто років, могла з такою легкістю змарнувати десятиліття. Проте я завагалась. Алоша також не була дурною, і я бачила, що вона не помилялася, виявляючи обережність. Я поглянула на заражений бестіарій, який лежав на столі. Пуща ставила нам пастку за пасткою, знову й знову. Вона напустила химеру на Жовті Болота й білих вовків на Двернік, намагаючись упіймати Дракона. Вона забрала Касю, щоб заманити мене. А коли я знайшла спосіб її звільнити, Пуща все одно спробувала використати Касю, щоб заразити і Дракона, і мене; коли ж і це не спрацювало, вона дозволила Касі жити, щоб знову заманити нас у її руки. Ми вирвалися з тієї пастки, але раптом була ще одна, якийсь спосіб, у який Пуща могла знову обернути нашу перемогу на поразку?

Я не знала, що робити. Якби я погодилась, якби я послухалась Алошу… чи дослухався б до неї король? Якби я написала Сарканові, а він написав схвальну відповідь? Я закусила губу, тим часом як вона підняла на мене одну холодну брову, чекаючи, коли я відповім. Потім вона озирнулася: двері до Чаровнікова розчахнулись. У дверях білою постаттю в обрамленні темного отвору стояв Сокіл; від його білосніжних шат відбивалося світло. Роздивившись нас трьох, він примружив очі; потім він показав одну зі своїх усмішок.

— Як я розумію, ви всі були тут зайняті, — невимушено промовив він. — Але тим часом дещо сталося. Можливо, ви були б не проти піти вниз на суд?

Розділ 21

За межами затишного Чаровнікова порожні коридори наповнював шум вечірки. Музика вже зупинилась, але, доки Сокіл вів нас до державної бальної зали, вдалині дедалі гучніше й гучніше ревло хвилями море голосів. Лакеї квапливо відчинили нам двері на сходи, що вели донизу, до величезного танцювального майданчика. Посол у своїй білій куртці сидів у кріслі поруч із королівським троном, на помості, що високо здіймався над підлогою; по інший бік від короля були принц Зиґмунд і його дружина. Король сидів, стиснувши руками підлікотники з лев’ячими пазурами на своєму кріслі; його обличчя від гніву взялося плямами.

Посеред підлоги перед собою Марек розчистив широке коло; від нього відійшли шість повних рядів вражених танцівників з уважними поглядами, а в дам спідниці при цьому здіймалися розкиданими квітами на арені. У центрі цього кола стояла королева з невиразним обличчям і в білій сорочці ув’язненої, а Кася трималася за її руку; Кася озирнулася довкола та з виразом полегшення на обличчі помітила мене, проте я ніяк не могла наблизитися до неї. Натовп щільно заповнив сходи, нависаючи над краєм мезоніну, що виходив на майданчик, аби подивитися.

Королівський секретар мало не зігнувся перед Мареком, говорячи тремтливим голосом і тримаючи перед собою важку книгу законів, неначе вона могла правити за щит. Я не могла ставити боягузтво йому на карб. Марек стояв менш як за два кроки від нього, наче постать, що вийшла з пісні: вбраний у броню з яскравої криці, тримаючи в руці меч, який міг би здолати вола, та з шоломом під пахвою. Він стояв перед секретарем, наче уособлення мстивого правосуддя, випромінюючи жорстокість.

— У випадках… у випадках зараження, — промовив, затинаючись, секретар, — право на судовий поєдинок не… прямо скасовується за законом Богуслава… — він затих, видавши здавлений звук. Марек рвучко підняв меча за якихось кілька дюймів від його обличчя.

Марек продовжив цей рух і, повернувшись, обвів мечем усю залу; натовп, затамувавши подих, відступився від того місця.

— Королева Польні має право на оборонця! — крикнув він. — Нехай будь-який чаклун вийде вперед та покаже в ній хоч якусь ознаку зараження! Гей, ти, Соколе, — промовив він, крутнувшись і показавши на верх сходів, і весь двір перевів очі в наш бік, — негайно наклади на неї заклинання! Нехай увесь двір подивиться та побачить, чи є на ній хоч якась пляма… — увесь двір разом, від архікнязів до служниць, зітхнув; зітхання в екстазі здійнялося та затихло.

Гадаю, саме тому король не зупинив цього одразу. Натовп на сходах розступився, даючи нам дорогу; Сокіл тим часом кинувся вперед, волочучи довгі рукави сходами вниз, а зійшовши на підлогу, привітав короля елегантним поклоном. Він явно підготувався до цієї миті: у нього був великий мішок, повний чогось важкого, а ще він зігнув палець і скинув зі стелі чотири високі чарівні лампи так, щоб вони стали довкола королеви. А далі він відкрив мішок і викинув у повітря над її головою хвилю синього піску, тихенько заговоривши.