Я вже була готова заперечити її звинувачення, та це змусило мене замовкнути: я з жахом витріщилася на неї. Можливо, це було дурістю з мого боку, але мені до тієї самої миті не спадало на думку, що я житиму як Саркан, як вона, сто років, двісті… Коли відьми взагалі помирають? Я не старітиму; я просто йтиму далі, завжди така сама, тим часом як усі довкола мене в’янутимуть і чахнутимуть, наче зовнішні стеблини якоїсь повзучої лози, що дереться геть від них, усе вгору та вгору.
— Я не хочу бути розважливішою! — голосно сказала я наперекір тиші в залі. — Якщо вже «розважливість» означає, що я перестану когось любити. За що ще варто триматися, крім людей? — можливо, майнув у мене дикий здогад, є якийсь спосіб віддати трохи цього життя: можливо, я змогла б віддати потроху своїм рідним, Касі — якщо вони це приймуть; хто б хотів чогось подібного ціною випадання зі світу, відходу з життя?
— Любе моє дитя, ти дедалі більше нервуєшся, — мляво сказав Балло, жестом закликаючи мене заспокоїтись. Я витріщилася на нього та на ледь помітні тонкі зморшки біля кутиків його очей від усіх днів, проведених із запорошеними книжками, без любові до чогось іншого; на нього й на Алошу, яка з однаковою легкістю говорила про спалення людей і книжок. Я згадала Саркана в його вежі, який висмикував дівчат із долини, та його холодність, коли я тільки прибула, наче він не міг згадати, як це — думати й відчувати, як звичайна людина.
— Країна — це ще й люди, — сказала Алоша. — Більше людей, ніж кілька тих, яких ти найбільше любиш сама. А Пуща загрожує їм усім.
— Я все своє життя провела за сім миль від Пущі, — відповіла я. — Мені не треба казати, що це. Якби я не хотіла зупинити Пущу, я б уже забрала Касю та втекла замість лишити її на всіх вас, які пересували б її туди-сюди, як пішака, ніби вона геть нічого не значить!
Балло ошелешено забурмотів, а от Алоша тільки насупилася на мене.
— І все ж ти можеш говорити про те, щоб дозволити жити зараженим, наче тобі не видніше, — сказала вона. — Пуща — це не просто якась територія зла, що лежить у засідці, чигаючи на людей, достатньо дурних, аби зайти всередину, а якщо витягти звідси когось, шкоді настає край. Ми — не перша країна, що стикнулася з її могуттю.
— Ви маєте на увазі людей вежі, — повільно сказала я, думаючи про похованого короля.
— А ти що, бачила гробницю? — запитала Алоша. — І чари, що її створили, чари, що тепер утрачені для нас? Це мало би бути достатнім попередженням, щоб ти стала обережнішою. Ті люди не були ні слабкими, ні непідготованими. Але Пуща знесла їхню вежу, вовки та ходаки стали на них полювати, а дерева задушили всю долину. Один чи двоє зі слабших їхніх чаклунів утекли на північ і забрали із собою декілька книжок і оповідей. А що ж решта? — вона махнула рукою на книжку. — Обернені на кошмари, тварюк, які мали полювати на собі подібних. Ось і все, що Пуща залишила від того народу. Там є дещо гірше за чудовиськ — те, що створює чудовиськ.
— Я знаю це краще за вас! — промовила я. У мене досі свербіли руки, а зловісна книжка лежала там на столі. Я все думала про ту важку страхітливу сутність, що прозирала з Касиного обличчя, з Єжиного; відчуття, що на мене полюють, під гіллям.
— Та невже? — відповіла Алоша. — Скажи-но мені, якби я загадала виселити всіх людей, які живуть у твоїй долині, перевезти їх в інший куток королівства й залишити її всю Пущі, врятувати їх і забути про все це, ти б поїхала? — я зробила великі очі. — Якщо вже на те пішло, чому ви ще не поїхали? — додала вона. — Чому ви й далі живете там, у тій тіні? У Польні є місця, які не переслідує зло.
Я навмання пошукала відповіді, яку не знала, як подати. Ця думка була просто чужою. Кася уявляла собі від’їзд, оскільки мала піти; я ж не мала ніколи. Я любила Двернік, глибокі м’які ліси довкола мого дому, довгий яскравий плин Веретена під сонцем. Я любила чашу гір довкола нас, схожу на захисну стіну. Глибоко в нашому селі, у нашій долині був мир; річ була не лише у Драконовій легкій руці на поводу. Це був дім.
— Дім, де якась потвора може вийти з лісу вночі та вкрасти в тебе дітей, — сказала Алоша. — Навіть до того, як Пуща знову пробудилася цілковито, ця долина була сповнена зарази; є давні оповідки з Жовтих Боліт, у яких ідеться про ходаків, помічених по той бік гірських проходів, із тих часів, коли ми ще не прорвалися крізь гори та не почали вирубувати дерев. Проте люди все одно розшукали ту долину, залишилися там і спробували в ній жити.
— Ви гадаєте, що ми всі заражені? — із жахом сказала я: можливо, вона би вважала за краще спалити всю долину та всіх нас у ній, якби її воля.
— Не заражені, — сказала вона. — Приваблені. Скажи-но мені, куди тече річка?
— Веретено?
— Так, — відповіла вона. — Річки течуть до моря, до озер або до боліт, а не до лісів. Куди вона йде? Її щороку живлять сніги з тисячі гір. Вона не просто стікає в землю. Подумай, — уїдливо додала вона, — замість того, щоб і далі сліпо хотіти. У глибині твоєї долини є якась сила, якась дивовижа, вища за смертні чари, що притягує людей, запускає в них коріння — та й не лише людей. Хоч що живе в Пущі та розповсюджує заразу, воно прийшло туди жити і пити ту силу, наче з чаші. Воно вбило народ вежі, а тоді спочивало тисячу років, тому що не було дурних його турбувати. А тоді приходимо ми зі своїми військами, сокирами та чарами й гадаємо, ніби цього разу зможемо перемогти.
Вона захитала головою.
— Кепсько вже те, що ми взагалі туди пішли, — сказала вона. — Ще гірше й далі пхатися вперед, рубаючи дерева, поки ми не розбудимо Пущу знову. Хто тепер знає, де це закінчиться? Я була рада, коли Саркан поїхав її стримувати, але тепер він поводиться як дурень.
— Саркан — не дурень, — різко сказала я, — і я не дурепа, — я була зла й навіть більше — налякана; те, що вона говорила, звучало надто правдиво. Мій сум за домом нагадував біль від голоду, наче в мені щось спорожніло. Я сумувала за ним щодня, відтоді як ми вийшли з долини й перетнули гори. Коріння… так. У моєму серці було коріння, так глибоко, як тільки могло сягнути будь-яке зараження. Я подумала про Марію Ольшанкіну, про Ягу, про своїх сестер за дивними чарами, які наче не розумів більше ніхто, і я раптом зрозуміла, чому Дракон бере дівчину з долини. Я зрозуміла, чому він бере одну та чому вона йде за десять років.
Ми належали долині. Народжені в долині, у родинах, закорінених надто глибоко, щоб піти, навіть знаючи, що в них можуть забрати доньку; виховані в долині, ми пили ту силу, що також живила Пущу. Я раптово згадала картину, ту дивну картину в моїй кімнаті, зі срібним зображенням лінії Веретена та всіх його маленьких приток, а ще — її дивну привабливість, яка змусила мене несвідомо накрити її. Ми були каналом. Він користався нами, щоб черпати силу з долини, і тримав кожну дівчину у своїй вежі, доки в неї не всихало коріння та канал не закривався. А тоді… вона більше не відчувала зв’язку з долиною. Вона могла піти й робила це, втікаючи від Пущі, як і кожна розважлива звичайна людина.
Тепер я як ніколи сильно хотіла поговорити із Сарканом, покричати на нього; я хотіла, щоб він був переді мною і я могла поторсати його за худі плечі. Натомість я накричала на Алошу.
— Можливо, нам не слід було заходити, — сказала я, — але тепер уже запізно. Пуща не дасть нам піти, навіть якби ми могли. Вона не хоче відганяти нас, вона хоче нас поглинути. Вона хоче поглинути все, щоб більше ніхто ніколи не повернувся. Нам потрібно її зупинити, а не бігти геть.
— Пущу не можна перемогти, лише бажаючи цього, — відповіла вона.
— Немає жодної причини не спробувати, якщо ми маємо можливість! — сказала я. — Ми вже знищили три серцедерева за допомогою «Виклику» та очищувального заклинання й можемо знищити ще. Якби тільки король дав нам удосталь солдатів, ми із Сарканом могли б розпочати випалювати її всю…
— Про що це ти говориш, дитино? — ошелешено сказав Балло, втрутившись. — Ти маєш на увазі «Виклик Люта»? Цього заклинання ніхто не промовляв уже п’ятдесят років…