Я ще геть не усвідомлювала, що роблю, поки мої руки не опинилися на його оголених грудях. Чи я швидше дозволила собі лише продумати все достатньо далеко, щоб одержати те, чого хотіла, а виразити це словами собі не дозволила. Проте я не могла не зрозуміти тепер, коли він сидів піді мною так приголомшливо розхристаний. У нього навіть на штанях розв’язалася шнурівка — я відчула, як вона вільно торкається моїх стегон. Він міг відгорнути мої спідниці та…
Мої щоки запашіли з відчаю. Я хотіла його, я хотіла хоч якось відірватись і втекти, а понад усе я хотіла знати, чого з цього хочу більше. Я застигла й витріщилася на нього великими очима, а він у відповідь витріщився на мене; настільки роздягнутим я його ще не бачила, обличчя йому розпашіло, а волосся було скуйовджене, розхристаний одяг звисав з нього, і він рівною мірою був вражений і практично обурений. А тоді він сказав мало не собі під ніс:
— Що я роблю? — відвів мої руки, схопивши мене за зап’ястки, та зіп’яв нас обох назад на ноги.
Я непевно відступилася та наштовхнулася на стіл, розриваючись між полегшенням і жалем. Він відвернувся від мене, уже міцно й різко зав’язуючи собі шнурки, а його спина випрямилась у довгу напружену лінію. Розмотані нитки моїх чарів поступово загорталися назад у мою шкіру, а його — вислизали від мене; я притиснула руки до розпашілих щік.
— Я не хотіла… — бовкнула я й замовкла — я не знала, чого я не хотіла.
— Так, це абсолютно очевидно, — рикнув він з-за плеча. Він застібав куртку поверх відкритої сорочки. — Геть звідси.
Я втекла.
У моїй кімнаті сиділа на ліжку Кася, яка похмуро мучилася з моїм кошиком для штопання; на столі лежали три зламані голки, і вона лише з величезними труднощами робила довгі неохайні стібки на вільному клаптику.
Коли я вбігла всередину, усе ще з червоними щоками та в зім’ятому одязі, задихаючись так, ніби прийшла з перегонів, вона підняла очі.
— Нєшко! — вигукнула вона, відкинувши шитво та підвівшись. Вона зробила крок і сягнула моїх рук, але завагалася: вона вже навчилася боятися власної сили. — Ти… він…
— Ні! — заперечила я, і я не знала, рада була чи шкодувала. Тепер у мені були лише власні чари, і я невдоволена гепнулась на ліжко.
Розділ 12
Часу на роздуми над ситуацією мені не дали. Тієї ж ночі, невдовзі після півночі, Кася різко встала поряд зі мною, і я мало не випала з ліжка. У дверях кімнати стояв Дракон із незрозуміло напруженим обличчям, а в його руці палав вогник; він був у нічній сорочці й халаті.
— На дорозі солдати, — сказав він. — Одягайтеся, — повернувся й пішов, не сказавши більше жодного слова.
Ми обидві квапливо встали та влізли у свою одіж, а тоді, не озираючись, побігли униз сходами до великої зали. Дракон стояв біля вікна, уже вдягнений. Я бачила вершників на віддалі, великий загін: два ліхтарі на довгих жердинах попереду, ще один ззаду, на збруї та кольчузі виблискувало світло, а двоє форейторів вели за ними вервечку вільних коней. Попереду вони несли два знамена, перед кожним з яких був невеличкий круглий згусток білих чарів: із зеленим триголовим звіром, схожим на дракона, на білому тлі (герб принца Марека), а за ним — герб із червоним соколом з випущеними пазурами.
— Чому вони їдуть? — я зашепотіла, хоча вони були надто далеко, щоб почути.
Дракон відповів не одразу, а тоді сказав:
— Через неї.
Я потягнулася й міцно схопилась у темряві за Касину руку.
— Чому?
— Тому що я заражена, — сказала Кася. Дракон злегка кивнув. Вони йшли позбавити Касю життя.
Я надто пізно згадала свого листа: не прийшло жодної відповіді, і я взагалі забула, що його надсилала. За якийсь час після цього я дізналася, що Венса, покинувши вежу, поїхала додому та впала у хворобливе заціпеніння. Інша жінка, що приходила посидіти біля її ліжка, відкрила листа, думаючи зробити добру справу, та повсюди рознесла плітки про нього — новину про те, що ми витягнули когось із Пущі. Вона досягла Жовтих Боліт; вона досягла столиці, принесена бардами, а там вона привернула до нас увагу принца Марека.
— Тобі повірять, що вона не заражена? — сказала я Драконові. — Вони мають тобі повірити…
— Як ти, можливо, пам’ятаєш, — сухо мовив він, — я в цих питаннях маю негативну репутацію, — він визирнув із вікна. — І я сумніваюся, що Сокіл дістався аж сюди лише для того, щоб зі мною погодитися.
Я повернулася до Касі — обличчя в неї було спокійне та неприродно застигле, — вдихнула та схопила її за руки.
— Я їм не дозволю, — сказала я їй. — Не дозволю.
Дракон нетерпляче пирхнув.
— Ти плануєш висадити їх у повітря разом із загоном королівських солдатів? А що після цього — втекти в гори і стати розбійниками?
— Якщо доведеться! — сказала я, але повернулася, відчувши, як мені на пальці тиснуть Касині пальці; вона злегка хитнула мені головою.
— Не можна тобі, — сказала вона. — Не можна, Нєшко. Ти потрібна всім. Не тільки мені.
— Тоді ти підеш у гори сама, — непокірно відповіла я. Я почувалася твариною в загоні, що чує, як гострять об камінь різницький ніж. — Або я візьму тебе й повернуся… — коні були настільки близько, що я краще за власний голос чула тупіт їхніх копит.
Час закінчився. Ми залишились. Я взяла Касину руку у свою, доки ми стояли у напівніші Драконової великої зали. Він сидів у своєму кріслі із суворим, відстороненим і лискучим обличчям і чекав; ми почули, як під’їздить і зупиняється карета, тупають і пирхають коні, чоловічі голоси, приглушені важкими дверима. Була пауза; стукіт, що його я очікувала, не пролунав, а за мить я відчула, як повільно та вправно повзуть чари, як по той бік дверей формується заклинання, що намагається схопитися за них і силоміць відчинити. Воно штрикало Драконове діяння і тицялось у нього, намагаючись його підважити, а тоді раптово прийшов сильний швидкий удар — поштовх чарів, які спробували прорватися крізь його хватку. У Дракона ненадовго напружились очі та вуста, а дверима, злегка потріскуючи, поповзло синє світло. Тільки й усього.
Нарешті пролунав стук, важке гупання кулака в бойовій рукавиці. Дракон зігнув палець, і двері легко відчинилися всередину; на порозі стояв принц Марек, а поруч із ним — ще один чоловік, якому, хоча принц і був удвічі ширшим, вдавалося справляти таке ж враження. Він загорнувся у довгий білий плащ із чорним орнаментом, який нагадував візерунки на пташиних крилах, а волосся в нього мало колір митої овечої вовни, але з чорними коренями, наче він його відбілював. Плащ стікав назад з одного плеча, а одяг під ним був сріблястий із чорним; його обличчя було ретельно підготовленим — на ньому, наче у книзі, було написане скрушне занепокоєння. Разом вони скидалися на портрет, сонце та місяць у рамі дверного прорізу на тлі світла, а тоді принц Марек увійшов у вежу, знявши рукавиці.
— Ну що ж, — сказав він. — Ти знаєш, чому ми тут. Погляньмо на дівчину.
Дракон не сказав жодного слова, лише показав жестом на Касю, туди, де стояли ми з нею, не надто помітні. Марек повернувся й миттю зосередився на ній; його очі звузилися, світячись у задумі. Я люто на нього витріщилася, хоча йому це не пішло на користь — на мене він і мигцем не глянув.
— Саркане, що ти наробив? — запитав Сокіл, посунувши на Драконове крісло. Його голос був чистим тенором, дзвінким, як у чудового актора; він заповнював усю кімнату сповненим жалю обвинуваченням. — Ти зовсім утратив здоровий глузд, сховавшись тут, у глушині…
Дракон і досі не підвівся з крісла, схиливши голову на кулак.
— Скажи-но мені дещо, Солю, — мовив він, — чи замислювався ти над тим, щó знайшов би тут, у моїй залі, якби я справді випустив одного із заражених?
Сокіл зупинився, а Дракон рішучо підвівся з крісла. Зала довкола нього потемніла з раптовою, лячною швидкістю; поповзли тіні й поглинули високі свічки, осяйні чарівні вогні. Він зійшов із помосту; кожен його крок лунав жахливим звуком якогось величезного дзвона. Принц Марек і Сокіл мимохіть відступилися; принц схопився за руків’я меча.