— Якби я впав жертвою Пущі, — сказав Дракон, — що б ти, як гадаєш, робив тут, у моїй вежі?
Сокіл уже звів руки докупи, склавши трикутник із великих та вказівних пальців; він бурмотів собі під носа. Я відчула дзижчання — то наростали його чари, а у просторі, оточеному його руками, почали мерехтіти тоненькі іскристі лінії світла. Вони все прискорювалися, доки не спалахнув увесь той трикутник, і, неначе це забезпечило потрібну для запалювання іскру, його тіло оточив ореол із білого вогню. Він розвів руки; вогонь шипів і тріщав над ними, а іскри сипалися дощем на землю, наче він готувався до кидка. Діяння було таким само голодним, як і вогнесерце у пляшечці, неначе хотіло пожирати саме повітря.
— Тріозна ґрежні, — сказав Дракон, різко вимовляючи слова, і вогні згасли, наче свічки, що топляться; залою просвистів холодний різкий вітер, що охолодив мені шкіру, та зник.
Вони витріщилися на нього, зупинились, а тоді Дракон розкинув руки, демонстративно знизавши плечима.
— На щастя, — промовив Дракон своїм звичним уїдливим тоном, — я й близько не був таким дурним, як ви собі уявляли. Тим краще для вас, — він повернувся й пішов назад до свого крісла; тіні відступили від його ніг, ллючись назад. Повернулося світло. Я чітко бачила Соколове обличчя; здавалося, він не надто вдячний. Обличчя в нього застигло, наче крижане, а вуста стиснулись у пряму лінію.
Гадаю, він стомився від того, що його вважали другим чаклуном Польні. Я навіть чула дещицю про нього — його ім’я частенько згадували у піснях про війну з Росьєю, — хоча в нашій долині барди, звісно, не надто багато говорили про іншого чаклуна. Ми хотіли чути історії про Дракона, про свого, власного, чаклуна, і ми з гордістю та вдоволенням укотре чули, що він — наймогутніший чаклун країни. Але раніше я не думала, що це означає насправді, і я забула, як його боятися, тому що провела забагато часу надто близько. Тепер, дивлячись, із якою легкістю він нейтралізував Соколові чари, довелося нагадувати собі зусиллям волі, що він — велика сила у світі, здатна вселяти страх навіть у королів та інших чаклунів.
Я здогадувалася, що принцові Мареку це нагадування не сподобалося так само, як і Соколові; його рука затрималася на руків’ї меча, а його обличчя мало дещо суворий вираз. Але він знову поглянув на Касю. Я здригнулася та спробувала вхопити її за руку, аж тут вона відступила від мене, вийшовши з ніші, та пішла до нього підлогою. Я проковтнула попередження, яке хотіла просичати — надто пізно: вона зробила перед ним реверанс, схиливши золотаву голову. Вона випросталася й поглянула йому просто в обличчя — саме так, як я робила сама у своїй уяві, багато довгих місяців тому. Вона не затиналася.
— Пане, — мовила вона, — я знаю, що ви, напевно, у мені сумніваєтесь. Я знаю, що маю дивний вигляд. Але це так: я вільна.
На задвірках моєї свідомості літанією відчаю крутилися заклинання. Якщо він оголить на неї меч… якщо Сокіл спробує звалити її з ніг…
Принц Марек подивився на неї; обличчя в нього було суворе та смутне, напружене.
— Ти була у Пущі? — запитав він.
Вона схилила голову.
— Мене забрали ходаки.
— Піди поглянь на неї, — кинув він Соколові через плече.
— Ваша високосте… — заговорив Сокіл, підійшовши до нього. — Будь-кому очевидно…
— Годі, — відрізав принц, мов ножем. — Він подобається мені не більше, ніж тобі, але я привіз тебе сюди не заради політики. Поглянь на неї. Вона заражена чи ні?
Сокіл зупинився, насупившись; він був вражений.
— Людина, що затримується в Пущі на ніч, у будь-якому разі…
— Вона заражена? — спитав його принц, вимовивши кожне слово різко та жорстко. Сокіл повільно повернувся й подивився на Касю — уперше дійсно подивився на неї — та, спантеличений, повільно зморщив лоба. Я поглянула на Дракона, майже не наважуючись сподіватися, та все одно сподіваючись: якщо вони будуть готові послухати…
Але Дракон не дивився ні на мене, ні на Касю. Він дивився на принца, і обличчя в нього було похмуре, як камінь.
Сокіл негайно заходився її перевіряти. Він вимагав зілля з Драконових запасів і книжок з його полиць; по це все Дракон, не сперечаючись, посилав мене. Решту часу Дракон наказав мені лишатися на кухнях; я спершу подумала, що він має намір, шкодуючи мене, не дати мені подивитися на випробування — деякі з них були такі ж жахливі, як і чари, які крадуть дихання та які він застосував до мене після мого повернення з Пущі. Навіть у кухнях мені було чути наспіви й тріскотіння Соколових чарів, які проходили вгорі. Вони лунали у моїх кістках, наче то вдалині грали на великому барабані.
Але третього ранку я мигцем побачила себе на боці одного з великих мідних чайників і помітила, що я — неохайна задрипанка: через гуркіт нагорі та все своє хвилювання за Касю я не додумалася нашептати собі якийсь чистий одяг. Я не здивувалася, що на мені набралося багацько плям, бруду і так далі, мені також було байдуже; але Дракон нічого не сказав. Він уже не раз спускався до кухонь, аби сказати мені, по що піти. Я витріщилася на відображення, а коли він спустився наступного разу, швидко сказала:
— Ти тримаєш мене подалі?
Він зупинився, ще навіть не зійшовши з нижньої сходинки, та промовив:
— Звісно, я тримаю тебе подалі, ідіотко ти така.
— Але ж він не пам’ятає, — сказала я, маючи на увазі принца Марека. Вийшло тривожно й запитливо.
— Згадає, щойно отримає якусь можливість, — сказав Дракон. — Це для нього занадто важливо. Не плутайся під ногами, поводься як звичайна служниця та не використовуй чари там, де тебе може побачити він або Соля.
— З Касею все гаразд?
— Звичайно, — запевнив він. — Турбуйся про це в останню чергу: тепер нашкодити їй значно важче, ніж звичайній людині, а Соля не є вкрай тупим. Хай там як, він дуже добре знає, чого хоче принц, а за інших рівних умов він волів би дати йому це. Піди візьми три пляшки ялинового молока.
Що ж, я не знала, чого хоче принц, і мені не подобалася думка про те, що він це отримає, хоч чим це є. Я пішла до лабораторії по ялинове молоко — це було зілля, яке Дракон варив з ялинкової хвої і яке в його руках перетворювалося на молочно-білу рідину без запаху, хоча той єдиний раз, коли він спробував навчити мене його робити, у мене вийшло лише мокре смердюче місиво з голок і води. Воно затримувало чари в тілі; його додавали до кожного цілющого зілля та до «кам’яної шкіри». Я занесла пляшечки вниз, у велику залу.
Кася стояла посеред кімнати, всередині складного подвійного кола, накресленого на підлозі розтовченими у солі травами. Їй на шию вдягли важкий нашийник, схожий на ярмо для волів, із заліза з чорними ямками, на якому були вигравіювані яскравими сріблястими літерами чародійські письмена, а з нього до скутих зап’ястків звисали ланцюги. Вона не мала навіть стільця, щоб посидіти, і він мав би зігнути її навпіл, але вона невимушено стояла під ним, випроставшись. Коли я ввійшла в кімнату, вона злегка всміхнулася мені: «Зі мною все гаразд».
Сокіл мав утомленіший вигляд, ніж вона, а принц Марек саме тер собі обличчя, широко позіхаючи, хоча він лише сидів у кріслі та дивився.
— Он туди, — промовив у мій бік Сокіл, махнувши рукою на свій захаращений робочий стіл, і більше не звернув на мене уваги. Дракон сидів у своєму високому кріслі та різко глянув на мене, коли я завагалася. На знак непокори я поставила пляшечки на стіл, але не пішла з кімнати — відступила до одвірка й стала спостерігати.
Сокіл ввів у пляшечки заклинання очищення, три різних заклинання. Він працював з якоюсь різкою прямотою: там, де Дракон складав із чарів нескінченні хитромудрі конструкції, Сокіл проводив пряму лінію. Але його чари працювали в той самий спосіб: мені здавалося, що він лише обирає інший шлях з-поміж багатьох, не блукаючи поміж дерев, як я. Він передав пляшечки на той бік лінії Касі залізними лещатами — просуваючись уперед, він, здавалося, ставав обережнішим, а не недбалішим. Коли вона пила їхній вміст, кожний сяяв крізь її шкіру, і це сяйво затримувалося, не зникало; випивши всі три, вона вже освітлювала всю кімнату. У ній не було жодного сліду тіні, не лишалося жодної маленької, легенької ниточки зараження.