— Воно зникло? — розпачливо запитала його я. — Воно зникло?

— Так, — коротко сказав він, тим часом як ми піднімали її довгими закрученими сходами; навіть із його надзвичайною силою кожен крок давався важко, ніби ми намагались удвох нести грубу колоду, і ми обоє були втомлені. — Якби це було не так, «Виклик» показав би нам, — він не говорив більше нічого, доки ми не принесли її нагору до гостьової кімнати, а тоді він став біля ліжка, насуплено дивлячись на неї згори вниз, а тоді повернувся і вийшов із кімнати.

Мені особливо ніколи було про нього думати. Кася місяць лежала хвора в лихоманці. Вона схоплювалась, наполовину прокинувшись і заблукавши в кошмарах, досі лишаючись у Пущі, і вона могла скинути із себе мало не на інший бік кімнати навіть Дракона. Нам довелося прив’язувати її до важкого ліжка з балдахіном — мотузками та зрештою ланцюгами. Я спала в його ногах, згорнувшись калачиком на килимку, та підхоплювалася, щоб дати їй води, щоразу, коли вона кричала, та ще щоб спробувати запхати їй до рота трохи їжі: спершу вона не могла втримати в собі більш ніж один-два шматочки простого хліба.

Мої дні та ночі злилися в єдине ціле, і розбивали їх її пробудження — спершу щогодини, а втихомирювати її доводилося по десять хвилин, тож я ніколи не могла як слід поспати, і я годину за годиною ледь трималася на ногах у заціпенінні. Лише після першого тижня я почала впевнюватись у тому, що вона виживе, та знайшла кілька секунд для того, щоб нашкрябати Венсі записку з новиною про те, що Кася вільна, що вона одужує.

— Чи мовчатиме вона про це? — поцікавився Дракон, коли я попросила його надіслати її, і я була надто виснажена, щоб запитати, чому це його цікавить; я лише розгорнула цидулку й дописала один рядок: «Поки що нікому не говоріть», — і вручила його Драконові.

Я мала спитати; він мав більше наполягати на тому, щоб я була обережною. Та в нас обох нерви були пошарпані, наче зношена тканина. Я не знала, над чим він працює, але бачила, як його світло горить у бібліотеці пізно ввечері, коли, спотикаючись, спускалася до кухонь по чергову порцію бульйону й поверталася нагору, а в нього на столі стосами лежали окремі сторінки, вкриті схемами та написами. Якось по обіді, йдучи на запах диму, я побачила, що він спить у лабораторії, а над свічкою перед ним чорніє дно перегінної колби, уже висохлої. Коли я розбудила його, він аж підскочив, перекинувши все та з геть не характерною для себе незграбністю спричинивши пожежу. Нам довелося поспіхом гасити її разом, і плечі в нього напружились, як у кота, на знак незадоволення образою його гідності.

Утім, за три тижні Кася прокинулася, проспавши аж чотири години, повернула до мене голову і промовила:

— Нєшко, — зморена, та при тямі; її темно-карі очі були теплими та ясними. Я охопила її обличчя руками, усміхаючись крізь сльози, а вона спромоглася охопити своїми схудлими руками мої та всміхнутись у відповідь.

Відтоді вона почала швидко одужувати. Через дивовижну нову силу вона спершу була незграбною, навіть коли змогла стати на ноги. Вперше спробувавши самотужки спуститися до кухонь, поки я була внизу та знову готувала суп, вона врізалась у меблі та впала зі сходів. Але коли я кинулася від вогню й побігла до неї, стривожено гукаючи, я побачила її на початку сходів неушкодженою, навіть без синців — їй лише було важко знову зіп’ятися на ноги.

Я відвела її до великої зали, щоб вона знову навчилася ходити, та спробувала підтримувати її, коли ми повільно пішли кімнатою, хоча здебільшого вона замість цього випадково збивала мене з ніг. Дракон спускався сходами, щоб узяти щось із льохів. Він якийсь час стояв і спостерігав із проходу за нашим незграбним просуванням уперед із суворим невиразним обличчям. Після того, як я повернула її нагору й вона обережно заповзла в ліжко й знову заснула, я спустилася до бібліотеки, щоб з ним поговорити.

— Що з нею не так? — поцікавилась я.

— Нічого, — рівно сказав Дракон. — Наскільки я розумію, вона не заражена, — судячи з голосу, він був не надто задоволений.

Я не розуміла. Я замислилася, чи не непокоїть його те, що у вежі перебуває хтось іще.

— Їй уже краще, — сказала я. — Це ненадовго.

Він поглянув на мене з явним роздратуванням.

— Ненадовго? — перепитав він. — Що ти збираєшся з нею зробити?

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Вона…

— Поїде додому? — сказав Дракон. — Вийде заміж за фермера, якщо зможе знайти такого, який буде не проти дружини з дерева?

— Вона все ще з плоті, вона не з дерева! — заперечила я, проте я вже усвідомлювала, швидше, ніж хотілося, що він має рацію: для Касі, так само, як і для мене, у селі вже немає місця. Я повільно сіла, вчепившись руками у стіл. — Вона… візьме свій посаг, — сказала я, силкуючись знайти якусь відповідь. — Їй доведеться поїхати… до міста, до Університету, як і іншим жінкам…

Він уже був готовий заговорити; він зупинився та спитав:

— Що?

— Інші обрані, інші дівчата, яких ви забрали, — сказала я, геть про це не думаючи, надто вже хвилюючись за Касю: що вона може зробити? Вона не відьма, люди принаймні розуміють, що вона таке. Вона просто жахливо змінилась, і я не думала, що вона може це приховати.

Він втрутився у мої думки.

— Скажи-но мені, — в’їдливо промовив він, і я, здригнувшись, підняла на нього очі, — ви всі гадали, ніби я беру їх силоміць?

Я лише витріщилася на нього, тим часом як він розлючено дивився на мене з жорстким і ображеним виразом обличчя.

— Що? — мовила я, попервах ошелешена. — Так, звісно, гадали. Чому б ми так не гадали? Якби це було не так, то чому б вам… чому ви не просто наймали служницю… — сказавши це, я одразу замислилася, чи мала рацію та, інша жінка, та, яка залишила мені листа. Що він просто хотів трохи людського товариства, але лише трохи, на власних умовах, не людину, яка могла піти від нього коли заманеться.

— Наймані служниці не підходили, — роздратовано та ухильно заявив він; чому, він не сказав. Він нетерпляче махнув рукою, не дивлячись на мене; якби він побачив моє обличчя, то, можливо, зупинився б. — Я не беру плаксивих дівчат, які лише хочуть заміж за коханого із села, або тих, хто мене сахається…

Я різко підвелась, а стілець зі стуком завалився назад на підлогу у протилежний від мене бік. У мені потопом здійнявся лютий гнів, неспішний, запізнілий і клекотючий.

— Тож ви берете таких, як Кася, — бовкнула я, — достатньо сміливих, щоб це витримати, тих, хто не зробить своїм рідним гірше, ридаючи, і ви гадаєте, що так усе по-чесному? Ви не ґвалтуєте їх, ви лише замикаєте їх на десять років, а тоді жалієтеся, що ми вважаємо вас гіршим, ніж насправді?

Він уп’явся в мене очима, а я пильно подивилась у відповідь, задихаючись. Я навіть не знала, що здатна таке вимовити; я не знала, що можу таке відчувати. Мені б ніколи не спало на думку заговорити так до свого пана, Дракона: я його ненавиділа, проте ганити б не стала, так само, як не стала б ганити блискавицю за те, що влучила в мій будинок. Він не був людиною, він був паном і чаклуном, дивною істотою геть з іншої площини, такою ж віддаленою, як бурі та моровиця.

Проте він уже зійшов із цієї площини; він поставився до мене зі справжньою добротою. Він дозволив своїм чарам знову змішатися з моїми, уможливив ту дивну приголомшливу близькість, аби тільки врятувати Касю разом зі мною. Гадаю, те, що я віддячила йому, накричавши на нього, могло видатися дивним, але це означало більше, ніж подяку: я хотіла, щоб він був людиною.

— Це неправильно, — голосно сказала я. — Це неправильно!

Він підвівся, і якусь мить ми дивились одне на одного з-за столу, обоє розлючені та, гадаю, вражені рівною мірою; потім він повернувся та відійшов від мене. Він визирнув з вежі; щоки в нього при цьому зажевріли яскравими червоними смугами, а рука міцно схопилася за підвіконня. Я прожогом вискочила з кімнати й побігла нагору.

Решту дня я лишалася біля Касі, доки вона спала, усівшись на ліжко та взявши її худу руку у свою. Вона досі була теплою та живою, та він не помилився. Шкіра в неї була м’якою, але плоть під нею була непіддатливою — не як камінь, а як гладенько відшліфований шматочок бурштину, твердий, але текучий, із заокругленими краями. Її волосся блищало у темному золоті сяйва свічки, закручуючись у завитки, схожі на вузли дерева. Вона була зовсім як вирізьблена статуя. Я вже сказала собі, що вона не дуже й змінилась, але знала, що неправа. Мої очі були надто люблячими: я дивилася та бачила лише Касю. Той, хто не знав її, одразу побачив би в ній щось дивне. Вона завжди була красивою; тепер її краса була неземною, застиглою та сяйливою.