Кожна з величезних сторінок була охайно розлінована й поділена на рядки та стовпчики, обережні записи, наче у книзі прибутків і видатків, але в кожному рядку була записана назва селища, імена людей і числа: стільки-то заразилися, стільки-то забрано; стільки-то вилікувалися, стільки-то вбито. На сторінках було рясно від записів. Я потягнулася та перегорнула сторінки назад; їхній пергамент так і не пожовтів, а чорнило й досі було темним — на них були легкі цупкі чари збереження. З моїм відходом назад роки ставали щоразу менш урожайними, а числа ставали дедалі меншими. Останнім часом було більше випадків, і вони були масштабнішими.

— Вона поглинула Поросну в ніч смерті Крук, — сказав Дракон. Він витягнув руку та перегорнув товстий стос сторінок до того місця, де записи вів хтось інший, менш організований: кожен випадок був просто розписаний, як історія; почерк тут був більший, а рядки дещо нестійкі.

Сьогодні — вершник із Поросни: у них там лихоманка, захворіли семеро. Він не зупинявся у селищах. Він теж ставав хворим. Його лихоманку полегшила настоянка з болидерева, а Сьоме замовляння Аґати добре вичистило корінь хвороби. Для замовляння використано шафрану на сім фунтів срібла та болидерева — на п’ятнадцять.

Це був останній запис, зроблений тим почерком.

— Я на той час уже повертався до двору, — сказав Дракон. — Крук сказала мені, що Пуща росте, — попросила мене залишитись. Я обурено відмовився, гадав, що це принижує мою гідність. Вона сказала мені, що з графом нічого не вдієш, а я й чути про це не хотів; я пихато заявив їй, що знайду якийсь спосіб. Що я можу звести нанівець усе, що наробили чари Пущі. Я казав собі, що вона — стара немічна дурепа, що Пуща наступає через її немічність.

Поки він говорив, я охопила себе руками, опустивши погляд на невблаганну облікову книгу, на порожню під цим записом сторінку. Тепер я хотіла, щоб він нарешті перестав говорити — більше не хотіла нічого чути. Він намагався бути добрим, демонструючи мені власний провал, а я могла думати лише про одне: «Кася, Кася», — лунав крик усередині мене.

— Наскільки я зміг з’ясувати опісля — мене на дорозі спіймав шалений гонець, — вона вирушила до Поросни, взявши із собою запаси, та виснажилася, зцілюючи хворих. Саме тоді, звісно, Пуща й завдала удару. Їй вдалося перекинути купку дітей до наступного селища — гадаю, серед них була бабця вашої пекарки. Вони розповідали про прихід сімох ходаків, які несли сіянець серцедерева.

Мені все-таки вдалося пробратися крізь дерева після приїзду за півдня по тому. Вони посадили серцедерево в її тілі. Вона ще була жива, якщо це можна так назвати. Я зумів забезпечити їй чисту смерть, але не зміг зробити більше нічого, перш ніж довелося тікати. Село зникло, а Пуща відсунула свої кордони назовні.

— То було останнє велике вторгнення, — додав він. — Я призупинив наступ, зайнявши її місце, і відтоді більш-менш стримував його. Але це завжди виснажливо.

— А якби ви не прийшли? — запитала я.

— Я — єдиний чаклун у Польні, якому вистачає сил його стримувати, — мовив Дракон без особливої зарозумілості — констатував факт. — Вона випробовує мою силу раз на кілька років, а десь раз на десятиліття здійснює серйозну спробу — на кшталт цього, останнього нападу на твоє рідне село. Двернік відділяє від краю Пущі лише одне село. Якби Пуща спромоглася вбити чи заразити мене там і вкоренити серцедерево, вона до прибуття іншого чаклуна поглинула б як твоє село, так і Заточек, і впритул підійшла б до східного проходу до Жовтих Боліт. А звідти вона — якщо змога — пішла б далі. Якби я дозволив направити по смерті Крук слабшого чаклуна, зараз уже була б поглинута вся долина.

Те ж саме відбувається з росьїнського боку. Там за останнє десятиліття втратили чотири села та ще два до цього. За наступні десять років Пуща досягне південного проходу до Києвської провінції, а тоді… — він знизав плечима. — Гадаю, ми дізнаємося, чи може вона розповсюдитися гірським перевалом.

Ми сиділи мовчки. У його словах мені ввижався повільний, але невблаганний наступ Пущі на мій дім, на всю долину, на весь світ. Я уявила собі, як в облозі визираю вниз із вікон вежі на численні темні дерева, на шепітний, сповнений ненависті океан у всіх напрямках, який хилиться од вітру, а довкола не видно жодної іншої живої істоти. Пуща задушить їх усіх і затягне під своє коріння. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.

Моїм обличчям повільно — неквапливим потоком, а не тяжким риданням — стікали сльози. Я вже була надто спустошена, щоб плакати. Світло зовні тьмяніло; відьомські ліхтарі ще не запалали. Його обличчя набуло задумливого виразу, він явно нічого не бачив, а у присмерку його очі було неможливо прочитати.

— Що сталося з ними? — запитала я, щоб заповнити тишу, почуваючись спустошеною. — Що сталося з нею?

Він заворушився.

— З ким? — запитав він, виринаючи зі своїх мріянь. — Ох, з Людмилою? — він зупинився. — Востаннє повернувшись до двору, — нарешті сказав він, — я повідомив їй, що її чоловікові ніяк не зарадити. Я привів іще двох чаклунів із двору, аби засвідчити, що його зараження не піддається лікуванню, — вони були відверто шоковані тим, що я взагалі дозволив йому прожити так довго, — і дав одному з них убити його, — він знизав плечима. — Вони, як це буває, постаралися перевернути це догори дриґом — заздрості серед чародіїв немало. Вони запропонували королю відіслати мене сюди за те, що я приховував зараження. Вони сподівалися, що король відмовиться від цього покарання й зупиниться на чомусь іншому, гадаю, на якомусь незначному чи дріб’язковому потиличникові. Вони були доволі засмучені, коли я оголосив, що їду, хоча що про це думає будь-хто інший.

А що ж до Людмили, то я її більше не бачив. Вона мало не видряпала мені очі, коли я сказав їй, що ми маємо його вбити, а те, що вона тоді сказала, хутенько розвінчало мої ілюзії щодо справжньої природи її почуттів до мене, — сухо додав він. — Але вона успадкувала маєток і за кілька років вийшла заміж за дрібнішого князя, народила йому трьох синів і доньку й дожила до сімдесяти шести років гранд-дамою при дворі. Гадаю, придворні барди зробили в цій історії з мене лиходія, а з неї — шляхетну вірну дружину, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати свого чоловіка. На мою думку, це навіть не неправда.

Саме тоді до мене дійшло, що я вже знаю цю історію. Я чула, як її співали. «Людмила та чародій», от тільки в пісні смілива графиня вдавала із себе стару селянку та готувала й прибирала для чаклуна, який вкрав серце її чоловіка, аж поки вона не знайшла це серце в його будинку, замкнене у шкатулці, а тоді викрала його та врятувала чоловіка. Мені защипало очі від гарячих сліз. У піснях не бувало так, щоб зачаровану людину не можна було врятувати. Її завжди рятував герой. Не було бридкого моменту в темному льоху, коли графиня ридала й голосно протестувала, доки троє чаклунів убивали графа, а потім зробила з цього придворну інтригу.

— Ти готова її відпустити? — запитав Дракон.

Я була не готова, але була готова. Я дуже втомилася. Не могла стерпіти спуску тими сходами до істоти з Касиним обличчям. Я аж ніяк її не врятувала. Вона й досі була у Пущі, досі поглинута. Але глибоко в моєму животі й досі здригалося в очікуванні «фулмія», а якби я сказала йому «так» — якби я залишилася тут, поклала голову на руки й дала йому піти, повернутися та сказати мені, що справу зроблено, — заклинання, як я подумала, могло б знову вирватися з мене з ревом і зруйнувати вежу довкола нас.

Я у відчаї роздивилася всі полиці — нескінченні книжки з корінцями та палітурками, схожими на стіни цитаделі. Що як одна з них і досі приховує таємницю, штуку, яка її звільнить? Я підвелася, пішла й поклала на них руки; під моїми нечутливими пальцями були витиснені золотом літери без жодного значення. Мене знову зупинив «Виклик Люта», той прекрасний шкіряний том, який я дуже давно взяла почитати й розлютила Дракона; взявши його, я ще геть нічого не знала про чари, не знала, як багато і як мало можу зробити. Я поклала на нього руки, а тоді різко сказала: