Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

— Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.

— Нєшко…

— Перестань! — крикнула я. — Перестань.

Вона перестала. Кася постояла там ще якусь мить, а тоді воно впустило її руки, а її обличчя збайдужіло. Кімнатою прокотилася хвиля запаху гнилої деревини.

Дракон підняв руку.

— Кулкіас віжкіас гайшимад, — вимовив він, і на її шкірі заблищало світло з його руки. Там, де воно мерехтіло на ній, я бачила товсті зелені тіні, пістряві, наче глибокі шари листя на листі. Щось поглянуло на мене з її очей; при цьому її обличчя було спокійним, дивним і нелюдським. Я впізнала це: те, що визирнуло на мене, було тим же, що я відчула у Пущі, де воно намагалося мене знайти. Від Касі не лишилося жодного сліду.

Розділ 9

Знову тягнучи мене крізь стіну до передпокою гробниці, він мало не утримував мене на собі. Коли ми пройшли, я зісковзнула на підлогу поряд зі своєю маленькою купкою попелу із соснових голок і, спустошена, витріщилася на них. Я мало не ненавиділа їх за те, що позбавили мене обману. Я навіть заплакати не могла; це було гірше, ніж якби Кася була мертва. Він стояв наді мною.

— Спосіб є, — сказала я, піднявши на нього очі. — Є спосіб витягти це з неї, — це був дитячий крик, благання. Він не сказав нічого. — Те заклинання, яке ви до мене застосували…

— Ні, — заперечив він. — Не для цього. Очищувальне заклинання навіть на тебе ледве подіяло. Я тебе попереджав. Воно спробувало переконати тебе завдати собі шкоди?

Я жахливо затрусилася всім тілом, згадавши попелястий смак тієї жахливої думки, що проповзла моєю головою: «Полин і тисові ягоди, швидкодійна отрута».

— Вам, — сказала я.

Він кивнув.

— Йому б це сподобалося: переконати тебе вбити мене, а тоді знайти якийсь спосіб заманити тебе назад до Пущі.

— Що це — воно? — запитала я. — Що це таке — те, що всередині неї? Ми кажемо про Пущу, але ті дерева… — я раптом упевнилася в цьому, — ті дерева також заражені, так само, як і Кася. Воно там живе, але не є цим.

— Ми не знаємо, — сказав він. — Воно було там до нашого приходу. Можливо, до їхнього приходу, — додав він, жестом показавши на стіни з їхнім дивним чужинським написом. — Вони розбудили Пущу чи створили її, і вони якийсь час боролися з нею, а тоді вона їх знищила. Залишилася тільки ця гробниця. Тут була давніша вежа. До того часу, як Польня заявила про свої права на цю долину та збудила Пущу знову, від неї мало що залишилося, крім розкиданої по землі цегли.

Він замовк. Я досі була в собі, скрутившись калачиком на підлозі й не перестаючи тремтіти. Нарешті він важко сказав:

— Ти готова дозволити мені покінчити з цим? Найпевніше, у ній уже немає чого рятувати.

Я хотіла сказати «так». Я хотіла, щоб це — те, що носило Касине обличчя, що користалося не лише її руками, а й усім у її серці, у її розумі, аби знищити тих, кого вона любила, — зникло, було знищено. Мені було майже байдуже, чи була там Кася. Якщо й була, я не могла собі уявити щось жахливіше, ніж ув’язнення у власному тілі, коли воно крутить нею, наче жахливою лялькою. І я вже не могла переконати себе засумніватись у Драконові, коли він скаже, що вона зникла, її вже не дістати жодними відомими йому чарами.

Та я врятувала і його, коли він гадав, ніби його вже не врятувати. А я досі знала дуже мало, блукаючи від однієї неможливості до іншої. Я уявила собі, яка це мука — знайти заклинання у книзі, яке могло би спрацювати, за місяць, за рік.

— Ще ні, — прошепотіла я. — Ще ні.

Якщо раніше я навчалася без жодного завзяття, тепер я була жахливою в геть іншому сенсі. Я просунулася вперед у книжках і брала з полиць ті, які він мені не давав, якщо він мене не ловив. Я розглядала геть усе, що могла знайти. Я вимовляла заклинання до половини, відкидала їх і рухалася вперед; я бралася за діяння, не знаючи напевно, що мені стане на них сили. Я вільно бігла лісом чарів, відхиляючи зі свого шляху гілки ожини, незважаючи на подряпини та бруд, не звертаючи уваги на те, куди я йду.