Принаймні щокілька днів я знаходила щось зі слабенькою перспективою, достатньою для того, щоб запевнити себе: це варто спробувати. Дракон водив мене до Касі для спроб щоразу, коли я просила, а це бувало куди частіше, ніж мені вдавалося знайти щось, що справді було варто спробувати. Він дозволив мені порпатись у своїй бібліотеці та не казав нічого, коли я розливала на столі олію чи розсипала порошок. Він не змушував мене відпустити Касю. Я люто ненавиділа його та його мовчання: знала, що він лише дозволяє мені запевнити себе в тому, що тут нічого не вдієш.

Вона — те, що було всередині неї — уже не намагалася прикидатися. Вона дивилася на мене ясними, наче у пташки, очима й час від часу посміхалася, коли мої діяння були марними; посмішка була жахливою.

— Нєшко, Аґнєшко, — часом тихенько наспівувала вона, знову й знову, якщо я пробувала якесь замовляння, тож мені доводилося проказувати його, затинаючись і водночас слухаючи її. Я виходила, почуваючись побитою і геть хворою, та повільно видиралася назад сходами; з обличчя стікали сльози.

На той час долиною вже котилася весна. Виглядаючи з вікна, а я тепер робила це лише зрідка, я щодня могла спостерігати за тим, як біжить збурене Веретено, аж біліючи від талого льоду, та як розширюється від низин смужка відкритої трави, відганяючи сніг у гори з обох боків. Долину срібними завісами заливав дощ. Я сиділа всередині вежі висохла, наче безплідна земля. Я вже проглянула кожну сторінку книги Яги, а також низку інших томів, які підходили моїм блукливим чарам, а також будь-яких інших книжок, які міг запропонувати Дракон. Існували заклинання зцілення, заклинання очищення, заклинання оновлення та життя. Я спробувала все, що мало хоч якусь перспективу.

У долині до початку сівби проводили Весняне свято; велике кострище в Ольшанці було високою купою сухого дерева такого розміру, що мені було чітко видно її з вежі. Я була в бібліотеці сама, коли до мене з вітром донесло ледь чутний уривок музики, і визирнула, щоб подивитися на святкування. Мені здавалося, ніби раптом ожила вся долина; ранні паростки вибивалися з усіх полів, а довкола кожного селища вибухали блідо-зеленим і туманно-зеленим ліси. А далеко внизу за тими холодними кам’яними сходами перебувала у своїй гробниці Кася. Я відвернулася, склала руки на столі, поклала на них голову і заридала.

Коли я підняла голову знову, вся у плямах і заплакана, він був там, сидів поряд зі мною з холодним обличчям, виглядаючи з вікна. Він склав руки на колінах, переплівши пальці, ніби не даючи собі потягнутися до мене. На столі переді мною лежав покладений ним носовичок. Я взяла його, витерла собі обличчя та висякалась.

— Я одного разу спробував, — раптово сказав він. — Як був молодим. Тоді я жив у столиці. Була там одна жінка… — його вуста злегка скривились у насмішці над самим собою. — Звісно ж, перша красуня двору. Гадаю, уже немає жодної шкоди в тому, щоб сказати її ім’я, бо вона вже сорок років як у могилі. Графиня Людмила.

Я мало не роззявила на нього рота, не знаючи точно, що спантеличило мене більше. Він був Драконом; він завжди був у вежі та завжди буде, постійний і необхідний, як гори на заході. Думка про те, що він колись жив деінде, що він колись був молодим, видавалася геть неправильною; та все ж я водночас так само не могла осягнути думку про те, що він кохав жінку, яка померла сорок років тому. Його обличчя вже було мені знайомим, але я знову приголомшено глянула на нього. Біля кутиків його очей і рота, якщо навмисне шукати, були помітні зморшки, але на його роки не вказувало більш нічого. У всьому іншому він був молодим чоловіком: різкі, наче сталеві, обриси профілю, темне волосся без сліду срібла, бліда гладенька необвітрена щока, довгі та граційні руки. Я спробувала уявити його молодим придворним чаклуном — завдяки вишуканому одягу він мав майже відповідний вигляд, ніби упадав за якось прегарною шляхтянкою, — і тут моя уява спіткнулася. Для мене його справою були книжки та перегінні куби, бібліотека та лабораторія.

— Вона… заразилася? — безпорадно запитала я.

— О ні, — сказав він. — Не вона. Її чоловік, — він зупинився, і я замислилася, чи скаже він щось іще. Він узагалі ніколи не говорив зі мною про себе, а про двір говорив хіба зневажливо. Однак за мить він повів далі, а я зачудовано слухала.

— Граф вирушив через гірський перевал до Росьї укладати договір. Він повернувся з неприйнятними умовами та дрібкою зарази. У домі Людмили жила чарівниця, її годувальниця, яка знала достатньо, щоб попередити її; його замкнули в льоху та зачинили двері сіллю, а всім сказали, що він захворів.

У столиці ніхто не звертав уваги на красиву молоду дружину, яка лізла у скандал, поки її літній чоловік нездужав хтозна-де, тим більше я, аж раптом вона зробила об’єктом своїх переслідувань мене. Тоді я ще був досить молодий і дурний, аби вважати, ніби я та мої чари можуть викликати захват, а не тривогу, а вона була достатньо розумною та цілеспрямованою, щоб скористатися моїм марнославством. Коли вона попросила мене врятувати його, я вже був повністю під її владою.

— Вона мала особливо тонке розуміння людської природи, — сухо додав він. — Вона сказала мені, що не може лишити його в такому стані. Заявила про свою готовність позбутися місця при дворі, титулу, репутації, але честь вимагала, щоб вона лишалася прикутою до нього, поки він був заражений; лише врятувавши його, я міг звільнити її, давши їй можливість утекти зі мною. Вона спокушала моє себелюбство та гордість водночас; запевняю тебе, що я уявив себе шляхетним героєм і пообіцяв урятувати чоловіка своєї коханої. А тоді… вона дала мені його побачити.

Він замовк. Я ледве дихала, ворушачись, наче мишка під зайнятим совою деревом, аби він говорив і далі. Його погляд був звернений усередину, холодний, і я відчула, що дещо впізнаю — подумала про Єжи, який жахливо сміявся з мене, прикутий до ліжка, про Касю внизу зі страшною яскравістю в очах, і зрозуміла, що такий само вираз і на моєму обличчі.

— Я витратив на намагання півроку, — нарешті сказав він. — На той час я вже вважався найсильнішим чаклуном Польні; я був певен, що можу все. Я обшукав королівську бібліотеку та Університет, а також зварив зо два десятки ліків, — він махнув рукою у бік столу, де лежала згорнута книга Яги. — Саме тоді я й купив оту книжку, це була одна з не надто мудрих спроб. Ніщо не придалося.

Його вуста знову скривилися.

— Тоді я прийшов сюди, — він показав на вежу, обвівши її пальцем. — Тоді тут була інша відьма, що стерегла Пущу, Крук. Я гадав, що відповідь може бути в неї. Вона, нарешті, старішала, і більшість чаклунів при дворі обачно її уникали; ніхто з них не хотів бути відправленим їй на заміну, коли вона зрештою помре. Я цього не боявся — був надто сильним, щоб мене відсилали з двору.

— Але… — мимохіть бовкнула я та закусила собі губу; він уперше поглянув на мене, саркастично піднявши одну брову. — Але вас усе-таки відіслали сюди? — невпевнено запитала я.

— Ні, — заперечив він. — Я вирішив залишитися. Тодішній король був не надто у захваті від мого рішення: він волів тримати мене під своїм наглядом, а його наступники часто змушували мене повернутися. Та вона… переконала мене, — він знову відвів від мене очі та глянув з вікна в бік Пущі, минаючи долину. — Чула коли-небудь про селище під назвою Поросна?

Назва видавалася лише трохи знайомою.

— Пекарка у Дверніку, — сказала я. — Її бабуся була з Поросни. Вона пекла такі булочки…

— Так-так, — нетерпляче промовив він. — А ти уявляєш собі, де це?

Я безпорадно вгадала навмання — я ж і назву ледве знала.

— Це у Жовтих Болотах? — припустила я.

— Ні, — сказав він. — Це було за п’ять миль дорогою від Заточека.

Заточек стояв менш за дві милі від безплідної смуги, що оточувала Пущу. Це було останнє селище в долині, останній бастіон перед Пущею; так було все моє життя.

— Її… забрала Пуща? — прошепотіла я.

— Так, — сказав Дракон. Він підвівся й пішов по велику облікову книгу, в якій він писав у мене на очах раніше, того дня, коли прийшла Венса і сказала нам, що Касю забрали; і він приніс її до столу й розгорнув.