Йому це настільки сильно не подобалося, що мені його було майже шкода. Він нарешті вирішив постояти наді мною, поки я вимовляла останнє заклинання, занотовуючи кожну дрібничку, яку я робила, навіть пчих, коли я надто глибоко вдихнула над корицею, а коли я закінчила, він спробував повторити це сам. Спостерігати за ним було дуже дивно, наче у загальмованому дзеркалі, яке все прикрашало: він робив усе саме так, як зробила я, але граційніше, з ідеальною точністю, чітко вимовляючи кожен склад, який я проковтнула, та він і до половини не ді­йшов, перш ніж я здогадалася, що нічого не виходить. Я смикнулася, щоб його урвати. Він люто глянув на мене, тож я здалася та дала йому нарешті загнати себе у хащі, які я собі там уявляла, а коли він закінчив і геть нічого не сталось, я сказала:

— Ви не мали казати тут «міко».

— А ти казала! — гарикнув він.

Я безпорадно знизала плечима — не сумнівалася, що це сказала, хоч, якщо бути зовсім чесною, і не пам’ятала цього. Та пам’ятати це було не важливо.

— Коли це зробила я, це було нормально, — сказала я, — та коли це зробили ви, це було неправильно. Ніби… ви йшли стежкою, але тим часом на ній упало дерево або виросла якась жива загорода, а ви все одно наполегливо йшли уперед замість обійти це…

— Немає там жодних загород! — заревів він.

— Таке, гадаю, буває, — задумливо сказала я, говорячи в порожнечу. — Коли забагато часу проводиш на самоті в хаті та забуваєш, що живі істоти не завжди лишаються там, де їх помістили.

Він у напруженій люті наказав мені вийти з кімнати.

Тут я мушу віддати йому належне: він приндився до кінця тижня, а тоді випорпав із полиць невеличке зібрання інших книг заклинань, запорошених і невикористаних, повних неохайних заклинань, подібних до тих, які були у книзі Яги. Усі вони пішли мені до рук, наче охочі друзі. Він перебирав їх і читав десятки довідок в інших своїх книжках, і за допомогою цих знань спланував для мене курс навчання та практики. Він попередив мене про всі небезпеки вищих діянь: що заклинання може вислизнути з рук посеред процесу та дико кидатися повсюди; що можна загубитись у чарах і блукати ними, наче сном, якого можна торкнутись, тим часом як тіло вмирає від спраги; що можна спробувати вимовити заважке для себе заклинання, яке тоді висотає з людини силу, якої в неї немає. Хоча він досі не міг зрозуміти, як узагалі працюють заклинання, що мені підходять, він зробився лютим критиком моїх результатів і став вимагати, щоб я наперед казала йому, чого хотіла добитись, а коли я не могла як слід передбачити результат, він змушував мене знову й знову відпрацьовувати одне й те саме заклинання, доки в мене не виходило.

Одне слово — він намагався вчити мене, як тільки міг, і направляти мене під час блукань моїм новим лісом, хоча для нього це була незвідана територія. Мій успіх і досі був йому осоружний, не через заздрість, а з принципу: його відчуття належного порядку речей ображало те, що мої недбалі діяння справді працювали, і він однаково супився, коли я справлялася добре та коли я припускалась якоїсь очевидної помилки.

За місяць від початку мого нового навчання він зло дивився на мене, коли я билася над створенням ілюзії квітки.

— Я не розумію, — сказала я — якщо чесно, пропхинькала: це було до безглуздя важко. Мої перші три спроби мали такий вигляд, наче були виготовлені з бавовняного ганчір’я. Тепер мені вже вдалося скласти більш-менш переконливу шипшину, якщо не намагатися її понюхати. — Значно легше просто виростити квітку — нащо ж комусь морочитися?

— Річ у масштабі, — сказав він. — Запевняю тебе, що помітно легше створити ілюзію армії, ніж справжню армію. Як це взагалі працює? — бовкнув він, як це в нього часом бувало, коли йому уривався терпець від явної жахливості моїх чарів. — Ти взагалі не підтримуєш заклинання — жодних наспівів, жодного жесту…

— Я все одно надаю йому чарів. Багацько чарів, — незадоволено додала я.

Перші кілька заклинань, які не витягували з мене чари, наче висмикуючи зуби, були настільки явною полегкістю, що я майже подумала, що найгірше вже позаду: тепер, коли я розумію, як мають працювати чари — хоч що казав на цю тему Дракон, — усе буде просто. Що ж, невдовзі я стала мудрішою. Моє перше діяння живили відчай і жах, а мої наступні кілька спроб були рівнозначні першим примовам, яких він спробував мене навчити, маленьким заклинанням, котрими, як він очікував, я мала опанувати без жодних зусиль. Тож я й справді опанувала їх без жодних зусиль, а далі він немилосердно став учити мене справжніх заклинань, і все знову стало якщо не так само нестерпним, то принаймні надзвичайно важким.

— Як ти надаєш йому чарів? — запитав він крізь зуби.

— Я вже знайшла шлях! — сказала я. — Я просто лишаюся на ньому. Хіба ви не можете… його відчути? — різко спитала я і простягнула руку до нього, охопивши нею знизу квітку; він насупився й огорнув її руками, а тоді сказав: «Вадія руша ілікад тугі», — і на мою ілюзію наклалася друга, дві троянди в одному просторі; його квітка, звісно ж, мала три кільця бездоганних пелюсток і ніжний аромат.

— Спробуй це повторити, — байдуже сказав він, злегка ворушачи пальцями, і ми непевними кроками наблизили свої ілюзії одна до одної, поки відрізнити їх одну від одної стало майже неможливо, а тоді він раптово сказав: «Ах», — саме тоді, коли мені стало трохи зрозумілим його заклинання: майже таке саме, як той дивний годинниковий механізм посеред його столу, самі блискучі металеві деталі. Я в пориві спробувала вирівняти наші діяння: уяви­ла його роботу водяним колесом млина, а свою — бурхливою водою, яка його рухає. — Що ти… — почав він, а тоді в нас раптово виникла одна-єдина троянда, і вона почала рости.

Та й не лише троянда: книжковими полицями в усіх напрямках видиралися стеблини, що обплітали стародавні томи й виходили з вікна; високі стрункі колони, з яких складалась арка дверного прорізу, загубилися серед беріз, які зростали, розкидаючи довгі пальці-гілки; по всій підлозі виростав мох і фіалки, розгорталися тендітні папороті. Усюди цвіли квіти — квіти, яких я ніколи не бачила; одні гойдалися дивовижним цвітом, а інші мали гострі кінці та яскраві кольори, і в кімнаті стало душно від їхнього аромату, від запаху товченого листя й гострих трав. Я зачудовано озирнулася довкола себе; мої чари й досі текли з легкістю.

— Ви оце мали на увазі? — запитала я його; це справді було нітрохи не важче, ніж створити одну-єдину квітку. Але він витріщався на буяння квітів довкола нас, так само здивований, як і я.

Він подивився на мене, спантеличений і вперше невпев­нений, ніби раптово натрапив на щось без підготовки. Його довгі вузькі руки огорнули мої; ми тримали троянду разом. Чари співали у мені, крізь мене; я відчувала, як бурмотіння його сили відповідає тією ж піснею. Раптом мені стало надто жарко та дивовижно ніяково. Я звільнила руки.

Розділ 7

Я здуру уникала його весь наступний день і надто пізно усвідомила, що, якщо мені це вдалося, то він сам уникав мене, якщо раніше він жодного разу не дав мені пропустити заняття. Чому, я не хотіла думати. Я спробувала вдати, ніби це нічого не важить, ніби ми обоє просто хотіли вихідного від мого важкого навчання. Та я провела неспокійну ніч, а наступного ранку спустилася до бібліотеки з піском в очах і знервована. Коли я ввійшла, він і не глянув на мене й коротко промовив:

— Почни з «фулмкеа» на сторінці сорок третій, — назвавши зовсім інше заклинання та не підводячи голови від своєї книжки. Я радо сховалась у своїй роботі.

Ми чотири дні провели у майже повній тиші та, як мені здається, могли би провести місяць, обмінюючись не більш ніж кількома словами на день, полишені на самих себе. Та вранці четвертого дня до вежі під’їхали сани, а коли я визирнула з вікна, виявилося, що це Борис, але не один: він віз Касину матір Венсу, і вона зіщулилася на санях, а її бліде кругле обличчя дивилося на мене знизу вгору з-під шалі.