Вона вихопила в мене сокиру та заходилася рубати по їхніх кігтях і писках, тим часом як вони дряпали його краї, намагаючись порвати його або вирвати в нас. Ми обидві у відчаї трималися за ручки щита, щоб вижити, а потім я з жахом побачила, як один із вовків (вовк!) зумисно підійшов до замкнених дверей хлівчика й відчинив їх, піднявши носом засув.
Решта зграї насунулася на нас. Бігти було вже нікуди, у моїй торбі не лишилося жодного фокуса. Ми з Касею тримались одна одної, трималися за щит, а тоді раптом у нас за спинами відірвалася ціла стіна хлівчика. Ми впали назад, у сніг, до ніг Дракона. Вовки зграї, виючи, всі як один стрибнули до нього, але він підняв руку та проспівав довгу неможливу фразу, не зупиняючись, аби перевести дух. Усі вовки негайно зламалися в повітрі з жахливим звуком, наче то ламалися гілляки. Вони купою попадали на сніг мертвими.
Ми з Касею досі тримались одна за одну, коли вовчі трупи один за одним гепнулися довкола нас. Ми підняли на нього очі, а він зло подивився на мене згори вниз, напружений і розлючений, і гарикнув:
— Із усіх дурощів, які ти могла утнути, ти, жахливо недоумкувата божевільна дівко…
— Стережіться! — вигукнула Кася; надто пізно: останній кульгавий вовк із помаранчевими плямами від гарбуза на хутрі кинувся за садову стіну і, хоча Дракон, повертаючись, різко вимовив заклинання, звір, падаючи замертво, торкнувся його руки одним хапливим кігтем. Три яскраві краплі крові впали на сніг біля його ніг червоногарячими плямами.
Він опустився на коліна, схопившись за руку біля ліктя. Чорна вовна його куртки була порвана та подірявлена. Його плоть уже зеленіла від зарази довкола подряпини. Хворобливий колір зупинився там, де його пальці схопилися за руку; пальці оточувало неяскраве світіння, проте жили в нього на передпліччі розбухали. Я намацала еліксир у себе в торбі.
— Налий його, — промовив він зі зціпленими зубами, коли я зібралася дати йому випити еліксиру. Я налила рідини; при цьому всі ми затримали дихання, та чорна пляма не зменшилася — тільки перестала так швидко розповсюджуватися.
— Вежа, — сказав він. У нього на лобі виступив піт. Щелепу йому звело так, що він ледве говорив. — Послухай: «Зокінен валісу, акенеж гінісу, кожонен валісу».
Я роззявила рота: не може ж бути, щоб він довірив мені це — повернути нас чарами?
Та він не сказав більше нічого. Надто вже явно вся його сила йшла на те, щоб стримувати заразу, і я надто пізно згадала, що він казав мені: якби Пуща забрала мене, хоч я відьма ненавчена та нікчемна, це могло би перетворити мене на якесь справді жахливе страховисько. Що вона зробила би з нього, провідного чаклуна королівства?
Я повернулася до Касі, витягнула пляшечку вогнесерця та втиснула її їй у руки.
— Скажи Данці, що вона має послати когось до вежі, — сказала я, рівно та відчайдушно. — Якщо ми обоє не вийдемо та не скажемо, що все в порядку, якщо будуть якісь сумніви — спаліть її дощенту.
Її очі були сповнені тривоги за мене, але вона кивнула. Я повернулася до Дракона й опустилася на коліна у снігу поруч з ним.
— Добре, — сказав він мені, дуже коротко, швидко кинувши погляд на Касю. Тоді я зрозуміла, що мої найгірші страхи не марні. Я взялася за його руку, заплющила очі й подумала про кімнату у вежі. Я вимовила слова заклинання.
Розділ 6
Я допомогла Драконові продибати коридором коротеньку відстань до моєї невеличкої спальні; з її вікна досі звисала мотузка з шовкових суконь. Надії на те, щоб допровадити його до власної кімнати, не було; коли я опускала його на ліжко, він нагадував баласт. Він і досі тримався за руку, якось стримуючи заразу, але сяйво довкола його руки неухильно тьмяніло. Я опустила його на подушки та на якусь мить тривожно нависла над ним, чекаючи, коли він щось скаже, розкаже мені, що робити, але він не говорив; його очі нічого не бачили, зосередившись на стелі. Маленька подряпина набухла, як найстрашніший павучий укус. Він дихав швидко, тяжко та часто, а його передпліччя нижче того місця, де він за нього вхопився, повністю набуло того страшного хворобливого зеленого кольору — плямами того ж кольору була вкрита шкіра Єжи. Нігті на кінці його руки чорнішали.
Я побігла вниз до бібліотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до крові подряпати собі гомілку. Я цього навіть не відчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокійні та не зворушені моєю бідою. Деякі з них уже стали мені знайомими, я б назвала їх старими ворогами: вони були повні чарів і замовлянь, які незмінно спотворювалися в моїх вустах; навіть їхні сторінки неприємно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула їх із полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляція есенції мирту, можливо, була б дуже корисною в усіляких діяннях, але зараз вона не піде мені на користь, і брала лють від того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шість рецептів утворення потрібної печатки на пляшечці з зіллям.
Але марність цього зусилля сповільнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвідомила, що не можу сподіватися знайти відповідь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими він намагався мене вчити: як він не раз казав мені, вони були повні примов і дрібниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я із сумнівом поглянула на нижні полиці, де він зберігав томи, які читав сам і які категорично заборонив мені чіпати. Деякі мали палітурки з нової цілої шкіри з золотим тисненням; деякі були старими та мало не розпадалися, деякі — заввишки з мою руку, інші — досить малі, щоб вміститися на моїй долоні. Я провела по них руками та, підкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наїжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку від зносу обкладинку та простий штампований шрифт.
Це був журнал, записаний дуже дрібним неохайним почерком, попервах майже нерозбірливим, із купою скорочень. На аркушах (один або кілька були вставлені чи не на кожному розвороті) були нотатки, записані Драконовою рукою; там він виписав різні способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймні здавалося обнадійливішим, неначе його голос міг заговорити до мене з паперу.
Був із десяток заклинань для зцілення та для очищення ран — від хвороби і гангрени, а не від чаклунської зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрізати отруєну рану, напхати її розмарином і лимонною шкіркою, а тоді зробити те, що автор називав «покласти на неї дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторінки дрібним почерком і накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десятків варіантів: стільки-то розмарину, сухого чи свіжого; стільки-то лимона, із м’якоттю чи без; сталевий ніж, залізний, таке замовляння та сяке.
Він не писав про те, яка зі спроб спрацювала краще, а яка — гірше, та якщо вже він доклав стільки зусиль, із цього мала бути якась користь. Тепер мені було потрібно лише одне — допомогти йому достатньо, щоб він зміг промовити до мене бодай кілька слів, дати мені якусь підказку. Я злетіла вниз до кухонь і знайшла великий вузлик підвішеного розмарину та лимон. Узяла чистий ніж для фруктів, трохи чистого полотна та гарячої води у горщику.
Тоді я завагалася: мені впав у око великий різницький ніж, який лежав на колодці для рубання. Якби я не змогла зробити більше нічого, якби я не змогла дати йому силу говорити… не знаю, чи змогла б я це зробити, чи змогла б я відрізати йому руку. Та я бачила Єжи на ліжку, клекотючого та страхітливого, геть не схожого на того тихого, сумного чолов’ягу, який завжди кивав мені на вуличці; я бачила спустошене обличчя Кристини. Я ковтнула та підняла різницький ніж.
Я нагострила обидва ножі, рішуче викинувши все з голови, а тоді понесла свої речі нагору. Вікно та двері були відчинені, але в моїй кімнатці все одно вже почав збиратися жахливий сморід зарази. Від нього мене вивертало рівною мірою з жаху та фізично. Не думаю, що я могла б стерпіти, побачивши зараженого Дракона, у якого згнили б усі різкі грані, а гострий язик був спроможний лише на виття та буркотіння. Його дихання ставало дедалі важчим, а очі наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блідим. Я підклала полотна йому під руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкірку лимона, зірвала листки розмарину зі стеблин, потовкла це все і вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах піднявся та прогнав сморід. Тоді я закусила губу та, набравшись сміливості, різонула по розпухлій рані ножем для фруктів. Із неї потік зелений гній, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила її. Хапала змочені трави й лимон пригорщами та щільно укладала їх.