«Дівчина пропала». Здавалося навіть, що йому шкода, по-своєму, неоковирно.
Я сиділа поруч із Венсою, заціпенілою та холодною, тримаючи її грубу червону мозолясту руку в себе на коліні. Надворі темнішало. Якщо Кася й досі була жива, вона була в Пущі, дивилась, як опускається сонце та меркне світло між листям. Скільки часу потрібно, аби спустошити людину зсередини? Я подумала про Касю в лапах ходаків, про довгі пальці, які огорнули її руки та ноги, при цьому знаючи, що відбувається, що з нею станеться.
Я залишила сплячу Венсу та спустилася до бібліотеки. Дракон був там і проглядав одну з величезних облікових книг, у яких робив записи. Я стояла у дверях, дивлячись на його спину.
— Я знаю, що вона була тобі дорога, — сказав він через плече. — Але в поданні марної надії немає нічого доброго.
Я нічого не сказала. Книга заклинань Яги лежала розгорнута на столі, маленька й затерта. Цього тижня я вивчала лише заклинання землі: «фулмкеа», «фулмедеш», «фулмішта», тверді й нерухомі, максимально далекі від повітря та вогню ілюзії, якими лиш могли бути чари. Я взяла книгу і вкинула її собі в кишеню у Дракона за спиною, а тоді розвернулася та мовчки спустилася сходами.
Борис і досі чекав надворі з видовженим і похмурим обличчям; коли я вийшла з вежі, він підняв очі від своїх укритих попонами коней.
— Повезете мене до Пущі? — спитала я його.
Він кивнув, і я залізла в його сани та загорнулась у ковдри, а він тим часом знову підготував коней. Він заліз нагору та заговорив до них, ляскаючи віжками, і сани вискочили зі снігу.
Тієї ночі місяць був високо, повний і красивий, і повсюди лив блакитне світло на блискучий сніг. Поки ми летіли, я розгорнула книгу Яги та знайшла заклинання для пришвидшення ніг. Я тихенько проспівала його коням; вони повели вухами назад, аби мене послухати, і вітер від нашого ходу стишився й загус, сильно тиснучи мені на щоки й затуманивши мені очі. Замерзле Веретено тягнулося поруч блідо-сріблястою дорогою, а на сході перед нами росла тінь, росла та росла, поки стривожені коні не сповільнилися та не зупинилися без жодного слова чи поруху віжок. Світ перестав рухатися. Нам довелося зупинитися під невеличкою пошарпаною купкою сосон. Перед нами на відкритій ділянці незайманого снігу стояла Пуща.
Раз на рік, коли танула земля, Дракон забирав усіх неодружених чоловіків, старших за п’ятнадцять років, на кордони Пущі. Він повністю, до чорноти випалював ділянку землі уздовж його краю, а чоловіки йшли за його вогнем, посипаючи землю сіллю, щоб там нічого не могло вирости чи вкоренитися. У всіх наших селах було видно, як здіймаються стовпи диму. Ми бачили, як вони здіймаються й по той бік Пущі, у далекій Росьї, і знали, що там роблять те ж саме. Але вогонь завжди згасав, досягаючи тіні під темними деревами.
Я злізла із саней. Борис опустив на мене очі; обличчя в нього було напружене та злякане. Проте він сказав:
— Я зачекаю, — хоча я й знала, що він не може. Як довго чекати? На що? Чекати тут, у самісінькій тіні Пущі?
Я уявила собі, як чекав би на Марту мій власний батько, якби нас поміняли місцями. Хитнула головою. Зумівши витягнути Касю, я змогла б, як мені здавалося, привезти її до вежі. Я сподівалася, що Драконове заклинання нас пропустить.
— Їдьте додому, — сказала я, а тоді запитала його, раптом зацікавившись: — Марта в порядку?
Він злегка кивнув.
— Вона заміжня, — промовив він, а тоді, завагавшись, сказав: — Вона от-от має народити.
Я згадала її на відборі п’ять місяців тому: її червону сукню, її прекрасні чорні коси, її вузьке бліде налякане обличчя. Здавалося неможливим, що ми коли-небудь станемо поряд, зовсім рівні: вона, я, та Кася в одному ряду. Мені аж дихання перехопило, важко та болісно, коли я уявила, як вона сидить біля власного вогнища вже молодицею, готуючись до пологів.
— Я рада, — із зусиллям вимовила я, не даючи своїм вустам закритися від заздрощів. Не можна було сказати, що я хотіла чоловіка та дитя; я їх не хотіла чи радше хотіла їх хіба що так, як хотіла прожити сто років: колись, десь далеко, ніколи не думаючи про деталі. Але вони свідчили про життя; вона жила, а я — ні. Навіть зумівши повернутися з Пущі живою, я б ніколи не мала того, що мала вона. А Кася… Кася, можливо, уже мертва.
Та я не стану йти до Пущі, бажаючи злого. Я глибоко й тяжко вдихнула та вимушено промовила:
— Бажаю їй легких пологів і здорову дитину, — у мене навіть вийшло щиро: пологи доволі сильно лякали, хоча цей жах і був більш знайомим. — Дякую, — додала я та відвернулася, щоб пройти безплідною землею до стіни великих темних стовбурів. Я почула, як за мною дзвенить збруя — то Борис повернув коней і клусом поїхав геть, але звук був приглушений і скоро затих. Я не озиралася, йдучи крок за кроком, аж доки не зупинилася просто під першими гілками.
Потроху падав сніг, м’який і тихий. Медальйон Венси холодив мені руку, коли я його відкрила. Яга мала півдесятка різних заклинань для пошуку, маленьких і простеньких — здається, вона мала звичку губити речі.
— Лояталал, — тихо промовила я до маленького закрученого пасемця Касиного волосся; «добре підходить для знаходження цілого з частини», — мовилось у незграбній нотатці про заклинання. Моє дихання загуснуло маленькою блідою хмаркою та відпливло від мене, йдучи попереду до дерев. Я ступила між двома стовбурами й пішла за ним усередину Пущі.
Я очікувала, що вона буде жахливішою, ніж насправді. Та спершу вона здавалася лише старезним лісом. Дерева були наче величезні стовпи у темній нескінченній залі; вони стояли на великій відстані одне від одного, а їхні покручені вузлуваті корені були вкриті темно-зеленим мохом; маленькі пухнасті папороті закрилися, згорнувшись, на ніч. Високі бліді гриби росли купками, нагадуючи іграшкових солдатиків на марші. Сніг не досяг землі під деревами, навіть тепер, серед зими. До листя й тоненьких гілочок причепився тоненький шар інею. Обережно вибираючи дорогу між деревами, я чула, як десь удалині гýкає сова.
Місяць і досі висів угорі, і крізь безлисті гілки проходило ясне біле світло. Я простежила за власним ледь помітним диханням і уявила себе маленькою мишкою, що ховається від сов, — маленькою мишкою, що полює на зерно, на захований горішок. Ходячи збирати щось у лісі, я частенько мріяла на ходу; я губилась у прохолодній тінистій зелені, у піснях птахів і жаб, у жвавому дзюркотінні струмка на каменях. Я намагалася так само загубитися тепер, намагалася бути лише ще однією частиною лісу, не вартою уваги.
Але щось дивилось. Я відчувала його дедалі більше з кожним кроком, чимраз далі заглиблюючись у Пущу, вагою, що обтяжила мені плечі залізним ярмом. Я увійшла всередину, мало не очікуючи, що з кожної гілки звисатимуть трупи й на мене з тіней вискакуватимуть вовки. Невдовзі я засумувала за вовками. Тут було щось гірше. Тут було те, що на мить визирнуло на мене з очей Єжи, щось живе, а я застрягла в душній кімнаті разом з ним, затиснута в маленький куточок. Ще в цьому лісі була пісня, та це була дика пісня, що шепотіла про божевілля, роздирання і лють. Я повзла далі, згорбившись і намагаючись бути маленькою.
Тоді я, спотикаючись, вийшла до маленького потічка, який мало скидався на струмок; обидва його береги були вкриті товстим шаром інею, а між ними текла чорна вода, тим часом як крізь просвіт між деревами проходило місячне світло. А по той бік стояв ходак, нахиливши дивну вузьку голову-палицю до води, аби попити; рот зяяв на його обличчі тріщиною. Він підняв голову й подивився просто на мене; з нього капала вода. Його очі були вузликами у деревині, круглими темними отворами з кишеньками, у яких могла б жити якась невеличка тваринка. З однієї з його ніг звисав клаптик зеленої вовняної тканини, що зачепився за виступ на суглобі.
Ми витріщились одне на одного через вузьку рухливу нитку річки.
— Фулмедеш, — сказала я тремтячим голосом, і під ходаком відкрилася тріщина в землі, яка поглинула його задні ноги. Він задряпав об берег рештою своїх довгих кінцівок-палиць, мовчки борсаючись, викидаючи струмені води, але земля закрилася довкола середини його тіла, і він не міг себе витягти.