– Що за чортівня! Відставити! – щосили кричу, але чую від себе тільки хрипіння і відчуваю, що от-от задихнуся.

Я схопився з ліжка і знову підійшов до вікна. На підвіконні лишилося недопите вино і мій портсигар. Надворі ще було темно, але відчувалося наближення світанку… Жадібно закуривши, я одягнув сорочку і вийшов з дому.

Сутінки потроху рідішали, але повітря досі лишалось приємно прохолодним. Я подався до моря. Воно все ще було темно-смарагдовим, але щойно на горизонті з’явився краєчок сонячного диска, як море змінило свою барву на синьо-бірюзову і досі неспокійні хвилі раптом заспокоїлись. Я не зупинявся, хоч краєвид магнетично притягував мій погляд. Коли сонце вже цілковито було над горизонтом і його довгі жовто-червоні стріли тягнулися до самого берега, я опинився біля фортечної башти. Після підйому на пагорб моє дихання ніяк не могло заспокоїтись, і я вдихав усю навколишню красу ще сильніше: світанкове море, пробуджені посеред туману гірські вершини і довколишній спокій, що передався мені нарешті після тривожної ночі.

Раптом почулися віддалені голоси. Я пригадав, як нещодавно на цьому місці зустрів статечного татарина і молоду татарську дівчину. Серце знову забилося сильніше, хоч мені щойно вдалося його заспокоїти. Я подумав, що було б приємно побачити їх зараз знову, адже такого ранку випадкові люди не зустрічаються. На мій подив, це знову були вони!..

Чоловіка і дівчину, схоже, також вразила наша зустріч. Вони зупинилися за кілька кроків і цього разу посміхнулися мені першими.

– Салям алейкум, – тихо привітався я.

– Алейкум салям, – відповіли по черзі чоловік і дівчина.

Потім татарин щось промовив дівчині, та кивнула і підійшла до мене.

– Батько запрошує вас до свого дому, – ламаною, ледь зрозумілою російською промовила вона.

– З радістю, – відповів я.

Чоловік мав ім’я Габбас, а його донька – Алія. Їм належали два рибацьких човни, і того ранку вони проводжали їх в море.

Мати Алії померла рік тому, тож у їхньому невеликому саманному домі вона була за господиню. Дім був невеликий, однак чепурний і чистий всередині. Я побачив камін, низьку широку канапу, стіл і безліч килимів та килимків на стінах і підлозі. Мене запросили до сніданку… Дівчина поставила на стіл сарму, кобете і кисле молоко.

Господарі намагалися завести розмову, але здебільшого доводилося спілкуватися жестами. Я не розумів татарської, а вони моєї мови, хоч Алія як могла перекладала. Утім це не завадило нам почуватися добре і зовсім втратити відчуття часу. Я схаменувся, вже коли сонце було досить високо і мені давно був час бігти на службу. Попрощавшись і подякувавши за гостину, я рвучко кинувся назад до свого помешкання.

«17 червня 1898 року. Алушта.

Час минав, а з оркестром у мене відверто не клеїлось. Я ледь стримував свою злість, проте розумів, що безглуздо злитись на людей за те, що природа не наділила їх музичним слухом. Це було все одно, що ображатися на циркову мавпу, яка не малює пастеллю.

Єдиною розрадою для мене були Габбас та його донька, які часто запрошували мене в гості. Я намагався допомагати чим-небудь їм по господарству, а принагідно вчив татарську. Алія охоче зайнялася моїм навчанням, дзвінко сміючись під час уроків, коли я щосили намагався вимовити нові слова. Так минув ще тиждень, коли я нарешті згадав про арештанта.

Кравецького я застав понурим і, здавалося, навіть трохи ображеним.

– Ви забули про мене, – мовив капітан, видавлюючи із себе посмішку.

– Пробачте, – я винувато розвів руками, – оркестр…

– Пусте, не хочу вам нав’язуватись… Просто скнію з нудьги.

– Я вас розумію, капітане.

– То як ваші музиканти? – запитав Кравецький.

– Ет, морські баклани справилися б краще.

Капітан криво посміхнувся.

– Пофехтуємо? – запитав він.

– Як вам завгодно.

Після декількох поєдинків, коли ми переводили подих, Кравецький несподівано промовив:

– Я хотів би сам почати сьогодні розмову про Ніну, якщо ви готові слухати…

Він подивився на мене, і я вперше помітив у його очах глибокий затаєний біль.

– Звісно.

Запаливши цигарку, Кравецький налив у дві склянки вина.

– Вони жили в цьому будинку, який я тепер обрав собі за в’язницю. А в гаю, під платаном, я вперше зустрів Ніну. Здалеку побачив, що дівчині зле, підхопив і заніс усередину. Навідався через декілька днів, запитав, як здоров’я, і пообіцяв, коли їй стане краще, влаштувати кінну прогулянку. Батьки погодились, і, щойно вона одужала, ми в супроводі гувернантки подалися верхи вздовж моря. Клянуся вам, я не мав нічого прихованого на думці. Все, що мені хотілося, це розважити бідолаху, якій загрожувала тут пекельна нудьга… До того ж, вона була для мене зовсім дитиною.

Батьки Ніни якось розповіли мені, що півроку тому померла її подруга. Величезна втрата для неї, і, схоже, вона так цього й не усвідомила до кінця. Після цього я став навідуватись частіше. Ніна й справді повеселішала, батьки були мені вдячні, а я почувався гордим від того, що зміг чимось зарадити.

Аж раптом я став знову помічати на її обличчі смуток. Спочатку тільки легку тінь, яку дівчина намагалася приховати, а потім і цілком виразну, незрозумілу мені печаль, котра ставала дедалі більшою.

На мої запитання вона спершу відповідала, що все гаразд, потім просто мовчала, а одного разу заплакала і крізь сльози промовила: «Невже я така негарна?» Тоді я нарешті почав здогадуватись, у чому справа. Мені не залишалося нічого іншого як обійняти її, сказавши, що вона найчарівніша у світі.

Так тривало ще тиждень, я намагався бути уважнішим і поводитися з нею, як з дорослою. Ніна знову посміхалась, хоч я і розумів, яку небезпечну гру розпочав. За кілька днів дівчина знову змінилася. Тепер вона подовгу мовчала, а її погляд часто зупинявся на мені, і в ньому читалося щось нове. Нові незрозумілі страждання. Тепер я вже був безсилим й одного разу завів з нею відверту розмову, намагаючись випитати, в чому причина її страждань.

Ніна знову не відповідала, і в цю мить мені хотілося вистрілити собі в скроню. Краще б я так і зробив…

За день після нашої розмови, точніше після мого монологу, я отримав від неї записку. В ній вона просила про зустріч наодинці. Місце було добре відомо нам обом – це скеля неподалік фортечної башти. Я подався туди і не міг позбутися поганого передчуття.

Ніна вже чекала на мене. Стоячи на самій вершині, вона спостерігала, як я підіймаюсь до неї, і всміхалась мені. Щойно я опинився поруч, Ніна кинулась до мене в обійми і зі сльозами на очах розповіла, як важко їй відчувати мою байдужість. Я був здивований і навіть ображений, проте вона одразу ж додала, що я уважний до неї як до дитини, а не до жінки. Потім вона знову плакала на моїх грудях, а мені все ніяк не вдавалось її заспокоїти. Врешті, вона запитала, чи зміниться щось і чи можу я зараз поцілувати її… Не в чоло, як дитину, а в губи… Господи милосердний, я відповів, що ні!..