Четвертинський підійшов до напівпрочиненого вікна і запалив сигару. Дим зникав десь там, у темному просторі, де колись він будував свій примарний «Волинський рай».

Піаніст

На півдорозі до Зальцбурга, десь поміж Халлайном і Берхтесгаденом, на мальовничому узвишші виднівся прегарний готель. Ніхто з нас, хто проїжджав повз нього восени 1902 року, в тісному диліжансі, не скаржився на втому, проте пара візників в один голос почали переконувати своїх пасажирів зупинитися тут і залишитись на ніч. Мовляв, однаково не дістанемось сьогодні до Зальцбурга, а іншого пристойного місця для ночівлі знайти буде годі. До того, як запевняли нас ці панове, насувається буря. А потрапити в бурю тут, посеред Альп, буває дуже небезпечно.

Я поділяв загальну недовіру до цих добродіїв. У горах стояла приємна осіння сонячна днина. Було дещо прохолодно, але жодної ознаки негоди ніхто не зауважив. Найпевніше, власники готелю самі заохочували візників до таких байок, винагороджуючи їхню винахідливість, скажімо, десятьма крейцерами за кожного постояльця.

Утім, в одному вони мали рацію: у Зальцбурзі ми будемо тільки завтра, тож сьогодні мене там ніхто не чекає. Я маю на увазі студентів тамтешнього університету, яким я повинен прочитати кілька лекцій з творчості Данте, скориставшись запрошенням ректора, шановного пана Гельмута фон Штіммеля.

Мали вони рацію і в тому, що, обираючи місце для ночівлі, я однаково мав би за краще зупинитися тут, аніж деінде. Готель, що нагадував радше маленький укріплений замок, манив до себе продовгастою шпилястою вежею, а за кілька кроків до нього ми побачили, що зодчі не полінувались навіть звести на стінах невеликі мерлони. Такий архітектурний задум чудово вписувався в альпійську панораму, тож навіть невиправний скептик і буркотун, яким я ніколи не був, визнав би на моєму місці, що чинить правильно, залишаючись тут на ніч. Подумки я тільки побажав, аби з вікна мого локалю добре проглядалися гори. Моє бажання було сповнено, хоч я добре знав, що за якихось дві години спадуть сутінки і тоді вже буде однаково, що там за вікном: альпійська панорама чи стара стайня.

Я не розпаковував свою валізу, знаючи, що завтра однаково доведеться її збирати. Тільки перевдягнув костюм і, оскільки година ще була непізня, спустився в залу для постояльців. Більшість присутніх там були чоловіки, що палили сигари і знічев’я смакували вермут або бренді. Декотрі грали в преферанс, віст чи просто намагались розважити один одного якимись балачками. Словом, робили все, аби скоротити час до завтрашнього від’їзду.

Оскільки я мав на меті те саме, то сів за вільний столик і також закурив. Після цього, звісно ж, замовив собі бренді…

У залі почулися звуки рояля. Я з радістю впізнав «Largo» Шопена, оскільки це був один з моїх улюблених творів, і спробував розгледіти піаніста. Утім, його постать безнадійно потонула в хмарах сигарного диму, тож мені залишалося тільки здогадуватись як він виглядає. Після Шопена невидимий музикант зіграв щось із Шуберта, а потім «Dance macabre» Сен-Санса, чим неабияк розвеселив присутніх. Я випив бренді і вирішив замовити ще склянку, коли замість кельнера наді мною постав височезний чолов’яга у дорожньому плащі. Щойно прибувши, він, схоже, ще не встиг піднятися у свою кімнату й перевдягтись.

Незнайомець ніяково посміхався і, привітавшись, попросив дозволу сісти навпроти, щоб випити склянку чогось міцного, доки готують його номер. Я озирнувся довкола, аби пересвідчитись, що для нього справді не залишилося вільного столика. Як не дивно, так воно й було, хоч я готовий був заприсягтися, що якихось чверть години тому, коли я сюди зайшов, зала була напівпорожньою. Посміхнувшись у відповідь, я погодився. Підійшов кельнер, і ми обидва замовили бренді.

– Мене звати Карл фон Ріцц, – сказав після цього незнайомець.

– Франц фон Зоммерштайн, – представився я у відповідь.

І хоч цей фон Ріцц приязно до мене всміхався, я не відчув жодного бажання починати з ним бесіду. Насамперед, через його очі, які здалися мені порожніми і холодними, як дві нори. І хоч якою неґречною видавалася б моя поведінка, я відвернувся, щоб далі слухати піаніста. Утім, цей добродій уперто не бажав втрачати співрозмовника.

– Бачу, вас зацікавив цей музикант? – запитав він.

Я знизав плечима і підніс до рота сигару. Такий рух дозволив мені не відповідати словами. Будь-хто зрозумів би, що я не налаштований на розмову, проте фон Ріцц, схоже, був не таким.

– Я лишень хотів з вами погодитись, що отой піаніст направду майстровитий.

Мій співрозмовник ще ширше посміхнувся, від чого його обличчя здалося мені штучним і схожим на карнавальну маску.

– Знаєте, він працює тут сім днів на тиждень, з п’ятої вечора і до другої ночі. Без жодних вакацій… До того ж за мізерну платню. Бідака.

– Чому? – запитав я.

Чоловік з маскою замість обличчя зреагував на моє запитання так рвучко, ніби хотів сказати: «Чорт забирай! А я вже почав думати, що ти занімів!»

– Хтозна, – відповів натомість фон Ріцц, – «…лишайте сподівання всі, хто входить».

– Ви любите Данте? – щиро здивувався я.

– Ні, дорогий Франце, це ви його любите, – несподівано промовив той і підвівся з-за столу. – Не буду заважати, – додав він, кладучи на стіл десять крейцерів за склянку бренді, хоч навіть не торкнувся до неї, – мої покої вже, мабуть, приготували. Тож мені час. Радий був знайомству.

Я раптом відчув докори сумління за те, що спровадив співрозмовника так швидко, тому також схопився з-за столу і протягнув йому на прощання руку, запевнивши при цьому, що наше знайомство і для мене справжній скарб. Він потис її, і я відчув, що його рука холодна, мов крига. Отже, через мою неприязнь він навіть не встиг зігрітися як слід.

Відійшовши на кілька кроків, фон Ріцц раптом озвався знову:

– І, дорогий Франце, замовте ще одну склянку…

Я мимоволі поглянув на бренді, що лишилось на столі неторканим.

– Ні, – хитнув головою Карл, – цього він пити не буде.

Я не знав, про кого йшлося, але одразу ж нагадалося інше моє здивування. Як, чорт забирай, він дізнався, що я займаюся творчістю Данте? І що мала б означати цитата з напису на брамі пекла «…лишайте сподівання всі, хто входить»?

Я відчув, що цього вечора мені нескоро захочеться спати, тому замовив собі каву з вершками. Бренді трохи вдарило в голову, і кава була найкращим засобом, щоб привести себе до тями. До того ж, я був віденцем, а віденці п’ють каву частіше, ніж немовля смокче материнські груди.

Доки готувалась моя кава, я вирішив прогулятися терасою. Випите породило в мені приязнь до всього навколо. Тепер уже я був готовий розпочати бесіду з першим-ліпшим, але на терасі не виявилось ані душі. В мене закралася підозра, що це через собачий холод, який панував тут і кілька хвилин здавався мені просто приємною прохолодою.

Над горизонтом почав сходити велетенський червоний місяць. Поява його затримала мене на терасі ще на кілька секунд. Я знову подумав про піаніста, який працює тут без вихідних за мізерні гроші. Мені захотілося почути «Claire de lune» Дебюссі, і я готовий був залишити музиканту цілу крону, якщо він це зіграє. З таким наміром я повернувся в зал для постояльців.

Місце біля рояля було порожнім, натомість хтось знову сидів за моїм столиком. Це був огрядний чоловік, одягнений у сюртук, який нещадно стискав йому живіт і груди. Лівою рукою незнайомець важко обперся на стіл, і той, здавалось, тримався з останніх сил, щоб не тріснути під його натиском.

Я вирішив бути приязнішим цього разу, хоча такий розвиток подій видавався мені щонайменше дивним. Щойно я наблизився, як товстун звівся і вгледівся мені в обличчя.

– Про що ви з ним говорили? – різко запитав він.

– З ким? – здивовано перепитав я.

– З тим, хто сидів ось на цьому місці.

Тут він тицьнув пальцем на стілець, який щойно тримав його самого.

– Ви маєте на увазі фон Ріцца?