– Добридень, – привітався він.

Я мляво відповів на привітання і заходився поправляти мундир.

– Чи не хочете свіжої води? – знову озвався до мене офіцер. – Спека диявольська.

Було б дурістю відмовитись.

– Якщо ваша ласка, – відповів я, облизавши пересохлі губи.

– Підіймайтеся сюди, – запросив чоловік.

Він загасив цигарку і рушив з тераси кудись у глибину кімнати. Я зайшов у будинок, опинившись спочатку в передпокої, а відтак у вітальні. Офіцер спускався до мене сходами з другого поверху. Чоловік посміхнувся і, віддавши честь, простягнув мені руку для привітання.

– Капітан Данило Кравецький, – представився він.

Я остовпів.

– Ви той самий Кравецький? – перепитав я.

– А-а, ви вже чули, – трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.

Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.

– Думав, що вас тримають під вартою, капітане, – озвався до нього.

– Так і є, – сказав той.

Я мимоволі роззирнувся довкола.

– Тут немає вартових, – пояснив Кравецький, – я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.

Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.

– Скажіть, ви бува не фехтуєте? – перебив мене цей чоловік.

Я знизав плечима.

– Трохи на цьому знаюся, – відповів.

– Чудово! – зрадів той. – Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони… А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?… Бо я дурію з нудьги!

– Охоче, – відповів я.

– Ми тоді мали б час поговорити про це, – додав він, – якщо ця тема так вас цікавить.

Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга – навіть найбільшого відчайдуха.

Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед…

«15 червня 1898 року, Алушта.

Кілька наступних днів роботи з оркестром змусили мене гірко пошкодувати про те, що я взагалі колись зв’язався з музикою. Назвавши себе музикантами, ті глухі тетері нахабно збрехали спочатку своєму командирові, той збрехав полковнику, а полковник мені. Як наслідок, щовечора після репетиції я мав бажання застрелитись, аби тільки не чути їх наступного дня.

Таким чином, фехтувальні вправи з капітаном Кравецьким стали розрадою не тільки для нього, але й для мене. Чесно кажучи, я виявився недостатньо сильним суперником і під час першого поєдинку на еспадронах навіть помітив розчарування на його обличчі, проте робив, що міг.

– Щоразу те саме питання у ваших очах, – одного вечора сказав капітан, – хочете дізнатися про Ніну.

– Ви обіцяли мені розповісти, – нагадав я.

Капітан відклав убік зброю і зняв із себе товсту фехтувальну куртку. Він здався мені роздратованим, тому я більше не наполягав. Невдовзі Кравецький продовжив розмову сам:

– Я був там, коли вона зірвалася вниз, – видихнув він, – усі, хто прибіг за кілька хвилин після цього, вирішили, що це я її зіштовхнув. Але я сам спізнився на якусь мить…

– Чому ви не скажете про це слідчим? – обережно запитав я.

– Бо вони мені й так не повірять, – відповів капітан, – краще взагалі мовчати.

– Ви цим підпишете собі вирок.

– Мені плювати…

Ще кілька хвилин я мовчки дивився на цього чоловіка, аж доки він сам попросив мене піти. Залишалося тільки впівголоса проказати якесь вибачення і справді вийти.

Настрій був нікудишній, і останні промені червоного сонця, що ховалося за гори, породжували всередині якусь тужливу гнітючість. Я побрів уздовж моря до свого помешкання, і там, навіть не запалюючи світла, ліг спати. Втома розлилась по тілу, однак вона не стала для мене снодійним. Годину-другу марно намагаючись заснути, я врешті нервово схопився з ліжка і підійшов до вікна. Воно було прочинене, і легенький вітерець приносив сюди запах моря. Я згадав про пляшку вина у своїй шафі, яке беріг невідомо для чого. «Хоча, ні, відомо, – подумалось мені, – саме для такого моменту я його й залишив…»

Відкоркувавши пляшку, я по вінця наповнив собі склянку і закурив. Потроху ставало краще, і моя знервованість та гнітючість зникали. Смакуючи так вино, тютюн та запах моря, я й не помітив, як добряче захмелів, але нарешті закортіло спати.

Сон був раптовий і пекучий, наче моя голова опинилася в гарячому попелі. Снилося, що я знову бреду по морському піску. Йти мені важко, але я все одно рухаюсь уперед. Несподівано бачу перед собою татарську жінку з немовлям на руках. Я зупиняюсь і стаю поодаль, щоб своїм рухом чи диханням не розбудити дитину. Жінка мені всміхається, а потім схиляє голову і цілує немовля. Я стою, очікуючи на щось, чого до кінця сам не розумію. Раптом жінка починає співати, і мені хочеться затамувати подих від задоволення. Це колискова, чи, як її називають татари, «айнені», простий і древній наспів цього народу. Я щосили напружую слух, але голос її стає все тихішим і тихішим. Натомість, знову піднімається курява, і пісок забивається в очі, горло та вуха. Наостанок невідомо звідки взялися мої горе-музиканти, і я бачу крізь пісок, як вони чудернацько дефілюють на березі.