Поки гість говорив, Кошовий зловив себе на думці: враження від нього міняється. Не те щоб Роман Гірняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вірити в його наміри. Тим часом той завершив:

— Мешкаю тут, у Львові, з зими. Повертатися назад до Чернівців не збираюся поки, бо фронт знову поруч і, боюся, місту знову не пощастить. Завів добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь відчув. Людина, котра опікується заручниками й полоненими, зрозуміє й мене. То хіба не домовимося?

— Люди мають домовлятися. Хотілося б тепер знати, про що.

— Захист Захара Ладного. Вас підтримають люди, пане Кошовий. Ви повинні витягнути його з Бригідок і спробувати реабілітувати в очах громадськості. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя війни, знаючи це — вчинок адвоката. Під час війни не побоюся прирівняти його до подвигу.

— Бійтеся гучних слів, пане Гірняк.

— Так слово — моя зброя. Чим гучніше звучить, тим краще.

— Ви вмієте переконувати.

— Це означає — я добре вправляюся зі своєю зброєю.

Клим повернувся за стіл, присів, потер руки.

— Ніколи ще не захищав винуватців. Загалом я згоден, витягнути Ладного — питання політично важливе й правильне. Та мені треба знати більше.

— Думаю, більше самого Захара вам однаково ніхто не скаже.

— Згоден.

— Вислухати його може лише адвокат. Мене в тюрму не пустять, вас — запросто.

— Не перебільшуйте. Не так усе й просто для мене, особливо тепер.

— Захисників пускають до підзахисних навіть у воєнний час.

— Теж згоден. Вважайте, перемогли. Але домовимось так: поки беруся лише влаштувати зустріч із Ладним. Дізнаюся з перших вуст, як усе сталося. Разом придумаємо стратегію захисту. По руках?

Гірняк клацнув пальцями, простягнув Кошовому через стіл правицю.

…Магда, вже одягнена, вийшла зі спальні, коли за гостем зачинилися двері.

— Щось не так? — Клима напружив знайомий колючий погляд.

— Ви голосно говорили.

— То й що?

— Я все чула. Не підслуховувала.

— Могла навіть вийти до нас. Розмова не секретна.

— Мені не подобається цей чоловік.

Кошовий закурив, вперся об краєчок стола.

— Чомусь я чекав подібної реакції.

— Он як, — у її тоні не звучало здивованих ноток. — Він прийшов сюди, аби нацькувати тебе на поляків. Не хочу лізти в політику, скільки разів тобі говорила. Але розумію — нині всі в неї втягнуті, так чи інакше. Довкола суцільна політика, навіть у Червоному Хресті. Подібні розмови можливі де завгодно, й вони ведуться. Тільки не тут, у цьому домі.

Магда тупнула ногою.

Сіпнулося віко, сильніше, ніж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

— Поясни.

— Сам розумієш.

— Магдо, прошу тебе, в мене тепер інше в голові.

— Як би звинуватити в чомусь поляків? Заради того, аби вигородити вбивцю?

— Ти все чула. І теж маєш усе зрозуміти.

— Не пригадую, аби Климентій Кошовий погоджувався на таке раніше.

— Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сілезького. Бо була щиро переконана — твою приятельку Агнелю задушив у її власному авто саме він. Про інше слухати не хотіла. Однак Сілезького випустили.

— Він не вбивав Агнелі.

— Я довів це, Магдо.

— Але цей стрілець Ладний — убивця.

— Я сам повинен переконатися.

— Ти шукаєш, якою брехнею витягнути злочинця з-за ґрат. Климентію, герой війни не має індульгенцій у мирному житті.

— Хіба зараз мир?

— Перепрошую — в тилу справді імітація миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти ніколи не підкреслював цю різницю.

— Різницю?

— Так. Я полячка, католичка. Ти українець, православний. Мені здавалося, нас дотепер нічого не розділяло. Як колись нічого не заважало побратися з Басею. Ані те, що вона вихрещена жидівка, ані те, що…

Кошовий зупинив її поглядом, Магда ковтнула останні слова, щоки запашіли.

— Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловік, ці розмови… Коли є спільний ворог, якого всі скуштували на смак, подібні розмови треба по змозі згортати.

— Якщо закривати очі й вуха, нічого довкола не припиниться, Магдо.

Вона взяла з комоду свої цигарки.

— Ти киватимеш на заміри поляків.

— Спершу я поговорю з Ладним і зрозумію, з чим доведеться мати справу.

— Але ти все одно придумаєш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективі — виправдати. Поліція розбиватиме лоба, шукаючи іншого вбивцю, якого насправді не існує. Климентію, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова поліцейського, а покійний пан Богданович закон поважав.

— Ми посваримося?

Тепер замовкли обоє.

— Поки не знаю, — мовила першою Магда.

— Я так само. Лише візит до Бригідок. Далі побачимо. Влаштує обіцянка тримати тебе в курсі справи й радитися перед тим, як приймати якесь рішення?

— Мене влаштує, якщо ти відмовишся порушувати закон.

Віко сіпнулося вкотре за ранок.

— Коли так, пропоную компроміс, — сказав Клим. — Я обіцяв добитися побачення з Ладним і переговорити з ним. У цьому пункті жодного порушення нема. Рішення прийму потім. Власне, так я й збирався зробити. Годиться?

Магда повела плечима.

— Ти все одно вже вирішив. На цьому етапі від мене нічого не залежить. Мої зауваження ти почув. Хочеш — вважай це страхами. І все, вже давно час поснідати.

Забравши цигарки з собою, Магда зникла в кухні.

Розділ третій

Диво в кабінеті комісара поліції

— Я вже думав, ви заспокоїлися, пане Кошовий.

— Не бачу причин вашого неспокою, пане комісаре.

Цього року Клим зустрічався з Мареком Віхурою четвертий раз, і вперше — в дирекції кримінальної поліції, де той займав свій старий звичний кабінет. Пішовши у відставку перед самою війною два роки тому й пересидівши у Львові всі дев’ять місяців російської окупації, Віхура сам зажадав повернутися до служби. Після побаченого й пережитого йому хотілося знову стати корисним місту, і Магда тоді обмовилася: Віхура навіть пропонував свої знання, вміння й таланти австрійській контррозвідці. Там відставного поліцейського охолодили й переконали, коли вже свербить, обійняти колишню посаду.

На той час більша частина службовців розбіглася хто куди. Ті, хто лишився у Львові, або померли від хвороб, які не було чим лікувати, або опустилися, деградували, в усьому розчарувалися й не хотіли взагалі нічого, або ж злилися з кримінальним світом, втягнувшись у роботу чорного ринку. Колишні агенти в криміналі цінувалися завжди, й Віхурі після повернення довелося ловити, серед інших, своїх колишніх підлеглих.

Особливо переймав Кароль Лінда, подібний до щура чоловік, котрий до війни керував поліцейською агентурою, створивши мережу інформаторів. Коли прийшли росіяни, він зміг зникнути, розчинився раптово, без попередження, ні з ким не прощаючись, і Віхура грішним ділом подумав — убили, пропав, нема. Та з поновленням влади Лінда так само несподівано виринув, уже в новій іпостасі. Клим мав контакти зі злочинним світом і раніше час від часу користувався ними, залагоджуючи різні справи. Нині, змінивши спосіб життя, знайомства на міському дні зберіг, заходячи іноді у бар «Під вошею» на Верхньому Личакові, де збиралися кримінальники. Так дізнався від тамтого кельнера, пана Цезаря, про таємну зустріч Лінди з Віхурою. Про що говорили, невідомо, та після того, за спостереженням самого Цезаря, частина оборудок або згорнулася, або зменшила інтенсивність, життя львівського дна набуло якихось невластивих дотепер правил. З’явилася певна межа, яку злодії домовилися не перетинати. Тих же, хто порушував, за короткий час ловила поліція, й надати таким притулок означало самому опинитися поза ухваленими неофіційно законами.

Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, через міцну статуру нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Це створювало ілюзію, що чоловік випромінював здоров’я, хіба що забагато пив, бо мав лице бурякового кольору. Обидва висновки були хибні. Віхура вже одинадцятий рік не пив нічого міцнішого за світле пиво, а тепер відмовився навіть від нього: війна вимагала дешевого пійла, а зі своїм шлунком комісар не міг собі цього дозволити. Проблеми не обмежувалися періодичними болями в животі — Віхура мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова до війни обгодовувала чоловіка як і чим могла, і Кошовий дивувався з правдивої сили людського організму. На місці грози львівських злочинців він сам давно б уже загнувся від такого інтенсивного й різноманітного лікування.