— Я вже співчувала вам. Але, пане Зінгере, від росіян та їхніх поплічників постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед білого дня просто на вулицях.

— Не нарікаю, — він хитнув головою. — У жодному разі не шкодую, що вдалося відбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собі дозволити найняти іншого двірника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких домовласників!

— Війна.

— Згоден, війна. Проте пан Кошовий може дозволяти собі купувати натуральну каву, і ми з вами розуміємо, скільки це коштує. І при цьому затримує платню від православного Великодня.

— У вас є кандидатури інших пожильців? — сухо спитала Магда.

— Ні. Я не хотів би їх шукати хоча б через те, що пан Кошовий за ці вісім років став мені як рідний. Всі його радості й печалі ми з пані Зінгеровою переживали, як свої. Тому мені дуже прикро бачити: добре ставлення він використовує в своїх інтересах. І однозначно на шкоду нам.

— Климентій не збирається завдавати вам шкоди, пане Зінгере. Й ніколи не хотів.

— Як ви тоді назвете його саботаж із оплатою за проживання? Я навіть не піднімаю йому оренди! Хай заплатить хоча б борг! Мене… нас влаштує й половина… Та де, бодай третина!

Видихнувши, Зінгер допив каву, ступив крок убік і прилаштував філіжанку на комод.

— Поговоріть із ним, пані Магдо. Дуже вас прошу.

— Гаразд, поговорю.

Вона вирішила не уточнювати вголос, що користі з цього геть не буде. Бо Веслав Зінгер і сам це знав. Інакше б не приходив із подібними розмовами вже втретє з понеділка.

Коли домовласник пішов, Магда зачинила двері на ключ, з сумом глянула на свою каву, яка за короткий час встигла трохи охолонути. Вона любила гарячу, щойно зварену, її можна пити малесенькими ковточками й мружитися від насолоди — однієї з небагатьох у теперішній час. Розуміючи, що підігрітим напій все одно смакуватиме не так, вона все ж вирішила це зробити.

Підхопивши залишену Зінгером філіжанку, Магда рушила на кухню.

У двері знову постукали.

— Чорт забирай, — просичала вона крізь зуби, розвернулася, примостила на комоді обидві посудини, відчинила, кинула: — Пане Зінгере, ми про все поговорили! Я… — і осіклася.

Бо в дверях стояв незнайомець із носом, віддалено схожим на качиний дзьоб, під яким буяли завеликі, як на її смак, й від того дещо карикатурні чорні вуса. Це перше, що кинулося в очі, й нічим іншим чоловік прикметним не був. Знявши м’ятого круглого капелюха, він пригладив йоржик волосся, делікатно запитав:

— Дозволите зайти, пані Магдо?

— Ми, здається, не зустрічалися раніше.

— Особисто — ні. Але гріх жити у Львові й не знати пані Богданович. Я називаюсь Роман Гірняк, працюю в газеті… Скажемо так, співпрацюю з різними, переважно русинськими, чи, як тепер кажуть, українськими. Хотів би переговорити з паном Кошовим.

— Ви домовлялися?

— Ні.

— В такому разі я перекажу йому, що ви приходили. Пан Кошовий ще спить, перед тим кілька днів, якщо не тижнів…

— Знаю, — Гірняк зупинив Магду порухом руки. — Він робить гідну справу в наших спільних інтересах. Але вчора дещо сталося, він має про це знати. І не лише знати — повинен негайно, чимшвидше втрутитися і врятувати людину.

— Кому я що винен?

Магда озирнулася й ступила вбік, побачивши в дверях спальні Клима, ще заспаного і в халаті, але вже готового до розмови.

— Ви голосно говорите, та й заспав я нині, справді ноги не тримають. З ким маю честь?

— Я назвався — Роман Гірняк.

— Здається, читав кілька ваших публікацій в «Українському слові».

— Не лише там.

— Різкувато пишете.

– Інакше ніяк. Тепер час радикальних заяв і не менш рішучих дій.

Магда відчувала себе зайвою між двома чоловіками. Та не збиралася зі світським виразом обличчя залишати їх під виглядом, ніби справді має зараз якійсь невідкладні справи. Замість того кивком запросила гостя пройти до кімнати, зачинила за ним двері, стала поруч із Кошовим. Даючи тим самим зрозуміти: без її участі тут нічого не відбувається.

— Ви знайшли мою адресу і примчали рано в неділю, — повів далі Клим. — Я, на вашу думку, маю зриватися з місця й когось рятувати. Саме я, — він тицьнув себе пальцем у груди. — Хоча є поліція, військова комендатура, загалом — більш впливові й значимі персони. То в чому справа?

— Ви — адвокат.

— Не практикую.

— Знаю. Але ви — наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляєте інтереси української суспільності й певною мірою репрезентуєте її.

— Це моя громадянська позиція, пане Гірняк. До чого тут адвокат?

— Бо самої позиції не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.

Смикнулося віко.

— Того самого? Стрільця, героя Бережан?

— Його арештували за вбивство. Вчора ввечері, пане Кошовий.

Розділ другий

Врятувати героя війни

Клим і Магда перезирнулися.

У її погляді побачив не так подив чи цікавість, як нерозуміння. Машинально похлопавши себе по боках і намацавши цигарки чомусь не в правій, а лівій кишені халата, Кошовий витягнув сигарету, розім’яв у пальцях, пошукав очима і знайшов на письмовому столі сірники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.

— Треба переходити на тютюн, — сказав Клим, прикурив, випустив дим убік. — Селяни продають. Фабрика у Винниках^[14] після пожежі не така потужна. Французькі непогані, та все ж коштують грошей.

— Хіба тютюн задарма?

— Дешевший, пане Гірняк. Під час війни це важливо.

— Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви — про тютюн.

Тим часом Магда принесла попільничку. Взявши вільною рукою та збивши в неї попіл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провів рукою по лицю, струснув головою.

— Я ще не прокинувся, пане Гірняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.

— А я навіть не знаю, хто це, — вставила Магда.

— Ви, пані Богданович, навряд чи цікавитесь українським життям Львова. Тому й газет не читаєте.

Це прозвучало різкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гірнякові, він швидко виставив правицю:

— Ні-ні, перепрошую, зовсім не хотів вас образити…

— Але заговорили польською, — сухо сказала Магда. — Українську я розумію так само, як німецьку й французьку. Навіть змогла вивчити трохи російську.

— Ви праві, — Кошовий знову затягнувся. — Він правий, Магдо. Ти справді не читаєш українських газет.

— Це погано?

— Не так, щоб дуже, — Клим посміхнувся кутиком рота. — Просто аби ти читала, наприклад, «Українське слово», куди дописує пан Гірняк, ти б зрозуміла: у нього стиль такий. Манера — рубати з плеча. Він вважається радикалом…

— Момент! — гість клацнув пальцями. — Помірним радикалом!

— Такі бувають? — брови Магди стрибнули догори.

— Це самовизначення, — пояснив Клим. — Він справді неповторний. Принаймні, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гірняка цінуються й користуються попитом у різних редакторів. Щоправда, дедалі менше.

— Цензура, — кинув Гірняк.

— Під час війни — виправдано.

— Ви виправдовуєте цензурні нападки влади на українські видання?

— Я нічого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакції можуть і вже мають проблеми через окремі ваші публікації. Ви недавно виступали на одному зібранні й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Її заборонили до друку, бо в тому, що герой війни не має роботи й животіє в притулку, ви звинуватили владу, починаючи від президента міста.

— Хіба не так? — стрепенувся гість.

— Ладний без роботи, бо не хоче її мати, — відрізав Кошовий. — Я поважаю його військові заслуги. З великою симпатією ставлюся до корпусу січових стрільців. Але герой війни міг би поводити себе скромніше.

— Куди скромніше! Живе у комірчині! Свого дому не має! Отримує злиденну пенсію…

— … яку пропиває в дешевих барах! — підхопив Кошовий. — Ще й вимагає пригощати його, бо він застрелив дев’ятнадцять російських вояків! По чарці за кожного! Ви про це нічого не написали, пане Гірняк. До речі, Ладного арештували за вбивство. Скількох додав до свого списку?