— Звідки ви знаєте про зміст згаданої записки? Ладний справді признався письмово перед тим, як убити суперника?

— «Українське слово» не приділяє уваги криміналу. Інші газети про вбивства пишуть. Маю знайомих серед кореспондентів. Все просто робиться, — він потер великим пальцем об указівний.

— З якого дива комусь здавати вам таку інформацію?

— Потреба в грошах — не диво, — гмикнув Гірняк. — Власне, аби йшлося про друзів чи бодай приятелів, відомості нічого б не коштували. Тут лише обмін, інформація на корони. Та й, чесно кажучи, за інших обставин я не платив би за таке свої кревні. Фонду нема, видання в нас не дуже багаті, особливо українські. Мене зацікавила саме історія стрільця Ладного.

— Припустімо. Хочете вимагати звільнення, почнеться рух, привернете до себе увагу патріотично налаштованих сил. Зрозуміло. Цікавить інше: звідки знаєте, що Ладний — убивця?

— Записка.

— Ви її не бачили, — Клим подався вперед. — Робити висновки на основі того, чого не бачили на власні очі, неправильно. Кажу, як правник і направду хороший адвокат. Отак я колись виступав у судовій залі.

— Ладного затримали біля тіла інженера. В помешканні, де він жив із своєю нареченою, Оксаною Антонів. У руці — револьвер, руки в крові, суперника вбито пострілом у голову. І головне, пане Кошовий, — застала його та сама Оксана, повернувшись додому. Вона викликала поліцію. Весь цей час Ладний лишався на місці, втекти не пробував. Поводився, як людина, котра виконала тяжкий обов’язок, усі свої земні справи завершила й готова завершити життя.

— Убив і чекав арешту?

— Саме так. У кімнаті лишив зізнання. Складається, пане Кошовий.

Клим відкинувся на спинку крісла. Розплів пальці, взяв каву, яка вже поволі вистигала, відпив половину, покрутив філіжанку в руці.

— Гаразд. Припустімо. Захар Ладний — убивця. Як накажете його рятувати? Може, він ще й сам зізнався?

— Мені це невідомо. Та якби признався — уже б знали.

— Хто?

— Колеги — газетярі, котрі зуби стерли на кримінальних хроніках. Зранку купив кілька різних видань, переглянув. Лише «Кур’єр Львівський» написав про вбивство на ґрунті ревнощів. Згадав, що на місці злочину виявили січового стрільця Л. Більше нічого.

— Так, — Кошовий прикусив нижню губу, почекав трохи, повторив: — Так. Досвід підказує: озброєна людина біля трупа ще нічого не означає. Аби не записка, зміст якої теж невідомий, я б дав Ладному шанс. Навіть робив би ставку на виграш.

— Бачите, вже починаєте мислити, як адвокат.

— Ще нічого не починаю, — відмахнувся Клим. — Якщо письмове зізнання є і воно написане рукою Ладного, тоді я піду в суд з голими руками. Навіть якщо стрілець вперто все заперечуватиме, проти такого вагомого доказу ні в кого нема прийому.

— Почерк могли підробити.

— Могли. Кому це вигідно? — Слухайте, пане Гірняк, ви ось тільки-но заявили: Ладний — убивця, ви переконані в цьому. І ось тепер починаєте самі себе заперечувати.

— Ми з вами вже почали будувати лінію захисту Захара, хіба не так?

— Я ще нічого не вибудовую. Міркую вголос.

— Правильно мислите.

— Забув вас запитати! — вирвалося в Клима, і він зараз же відіграв назад: — Вибачте, все це несподівано. Годину тому не мав такого клопоту, тепер намагаюся зрозуміти, чи потрібно мені це.

Гірняк випрямив спину, розправив плечі.

— Врятувати Ладного — наша спільна справа. Герой війни, українець, не може бути банальним убивцею, який напився й застрелив суперника. Типова побутова справа, дуже примітивна, й це ще більше принижує нашу спільноту. Вороги ж спроможні роздмухати цю бульбашку до непристойних розмірів.

— Вороги — це хто? Влада?

Гість знову клацнув пальцями.

— Влада слабка, пане Кошовий. Не та вже Австрія, цісар не той. Доживає останні роки, як не місяці. Війна висотує всі соки, причому не лише з цієї, а й з Російської імперії. На їхніх руїнах постануть нові держави.

— Зараз ви цитуєте типову газетну публікацію. Припускаю — навіть власну.

— Ви чудово знаєте й відчуваєте ці настрої. Й поділяєте такі думки, хіба не так?

— Я взагалі обережний та виважений із висновками. Не біжу поперед батька в пекло.

— Це помітно. Та часом треба більше впевненості в собі та інших. І віри у власну справу. Але про ворогів, — Гірняк зиркнув у бік причинених дверей спальні. — Поляки, пане Кошовий. Ляхи.

На Климове лице лягла тінь.

— Що ви собі дозволяєте? На кого натякаєте?

— Розумному досить, — мовив гість, не відводячи погляду. — Поляки конкурують із нами за наше право створювати власну національну державу. І програють, бо українці показали себе надійнішими. Поки що можемо говорити швидше про майбутню українську автономію. Та це лиш перший крок. І маємо таку сприятливу, я б сказав, ситуацію не в останню чергу завдяки січовим стрільцям. Легіон добре показав себе на фронті, боронячи імперію й виборюючи перемоги. Ось чому випадок із Захаром Ладним ті ж самі поляки легко викрутять для компрометації всього стрілецтва. Бачте, мовляв, як мати з ними справу.

— Один приклад не показовий.

— Так ляхи знайдуть більше! Їм тільки дай волю! Тому врятувати нашого героя будь-якою ціною — справа, без перебільшення, державної ваги. За умови, що ми з вами хочемо одного разу таки мати власну державу.

— Ви хочете звинуватити польську спільноту в організованій провокації? З моєю допомогою? — Клим підвівся, глянув на Гірняка згори вниз. — Не вийде у вас нічого.

Гість лишився сидіти, і Кошовому раптом закортіло вигнати його. Але стримався, вийшов з-за столу, пройшовся кімнатою, заклавши руки за спину, заговорив розважливо, не так до гостя, як мислячи вголос:

— Адвокатові пропонується прийняти факт скоєння клієнтом злочину, в якому його звинувачують. Знаючи це, не визнавати підзахисного винним, шукаючи аргументи й докази. Ви особисто маєте чим довести невинуватість Ладного? — відповіді не чекав, відмахнувся: — Навряд. Хіба ви знаєте більше, ніж кажете. Коли так, маєте в рукавах козирі, які не квапитеся мені показувати. Так чи ні?

Гірняк демонстративно й дещо блазнювато розвів руки, зігнув їх у ліктях, опустив униз, потрусив.

— Нічого не випало, — підіграв Клим. — Хоча ви все одно можете мені брехати.

— Мені важко працювати, коли нема довіри.

— Так ми ще не працюємо, — парирував Кошовий. — Мені важливо зрозуміти, на що ви розраховуєте. Я сам маю придумати версії? Сам повинен звинуватити поляків у навмисному вбивстві українського інженера з метою виваляти багном січовика, а заразом — увесь наш стрілецький легіон? Чи побачити тут російську руку, яка тягнеться до подібної мети? Чи вони діють спільно, аби послабити український політичний та суспільний рух? А раптом могла бути інша, приземлена причина? Скажімо, кохану Ладного приревнував до убитого інженера хтось третій? Зробимо з Оксани… як її… Антонів femme fatale?

Тепер Гірняк підніс руки догори.

— Тут я вам не порадник. Зрештою, мій візит неофіційний. Прийшов до вас як приватна особа і патріот, котрому небайдужа наша спільна справа.

— Ми не працюємо разом.

— Але рухаємося в одному напрямку. Ваша громадська активність, пане Кошовий, викликає лише повагу. Мене саме вона спонукала постукати нині у ваші двері. Хоча діячів нині чимало. Проте є одна обставина, й вона переважила.

— Тобто?

— Заручники. Ви доклалися до того, аби встановити постійний зв’язок із тими українцями, котрих росіяни вивезли за межі Галичини й Буковини, тримаючи під наглядом у Києві, Харкові, навіть Петрограді. Займаєтесь полоненими, підтримуючи тих, хто служив у царській армії, та має наше походження. Мені це все близько й до болю знайоме.

— Чому — до болю?

Гірняк зітхнув:

— Я біженець, аби знали. Втікач, із Чернівців. Був серед заручників у готелі «Чорний орел», знаєте щось про це?

— Звісно, доходили чутки.

— Але й після того лишався в місті, вважаючи своїм обов’язком підтримувати тих, хто потрапив під репресії окупантів. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росіяни. Чернівцям пороблено,^[15] і коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власної волі. Як виявилось, даремно, — він прокашлявся, допив уже зовсім вистиглу каву. — Ось ви тут дорікнули мені надмірним радикалізмом. А ця моя позиція, яку я не боявся озвучувати навіть тоді, коли в Чернівцях панував губернатор Євреїнов, справді давала багатьом віру: вони не самі. Треба триматися й боротися. Звісно, коли росіяни забралися з Чернівців уперше, ми раділи й не припускали, що вони повернуться за кілька місяців. Ось коли мені все згадали. Тож мій хід із переданням себе в заручники-добровольці не вдався. Мене, як більшість бранців, не випустили, закрили до в’язниці. У січні відправили до Росії. По дорозі вдалося втекти. Така історія.