Це відволікло на мить, а коли знову глянув на сутичку, сили помінялися. Баламут плавно, завченим і вочевидь давно відпрацьованим рухом пірнув під занесену для наступного удару руку старшини, перехопив, смикнув, рвонув, перекрутив — і Арсенич полетів на підлогу, заледве не збивши з ніг Снігура. Підхорунжому довелося відскочити, і поки оговтувався, втікач уже прорвався до виходу, звільнивши собі шлях.

Двері відчинилися.

Ззовні.

Баламут налетів на жандармського поручника Гастлера.

За мить у невеличкій кімнатці стало зовсім тісно від жандармів, які гуртом навалилися на Баламута й нарешті скрутили його бубликом.

— Я ж обіцяв вам гарну здобич, — через силу посміхнувся Клим.

— Довго тягнули, — відрубав Гастлер. — Таки загралися. Я попереджав.

— Зате ефектно вийшло, хіба ні? Ви б з ним самі довше вовтузились. Бачите, який зух, — Кошовий говорив, виправдовуючись і винувато позираючи на Шацького.

Арсенич, котрий уже підвівся, спохмурнів ще більше, стиснув кулаки:

— Ти мені обіцяв! Ти ж казав тоді — віддаси падлюку стрільцям раніше, ніж жандармам!

Клим безпорадно розвів руками.

— Так би й було, аби я сам мав змогу роздобути докази. Про газету кажу. Та для цього треба було якось пробратися в Чернівці, а там знову стоять росіяни. Довелося йти ось до пана поручника. Іншої можливості попросити допомоги, крім як у австрійської агентури, не бачив для себе. Пан Гастлер все зрозумів, привів мене до потрібних людей, котрих не маю права називати. Агентура в Чернівцях ще швидко впоралася.

— Бо до ваших слів, пане Кошовий, поставились серйозно, — зауважив поручник. — Але ще не раз матимемо з вами розмову.

— Та ради Бога! — Клим підніс угору здорову руку, показуючи — здається.

Обвівши присутніх поглядом, затримавши його на Арсеничі, поручник Гастлер повернувся до своїх жандармів, зиркнув на Баламута:

— З вами — тим більше. Питань дуже багато.

— Для чого відповідати, однаково розстріляють, — той сплюнув кров із розбитої кимось губи.

— То вже як домовимося. Заберіть його звідси.

Нарешті жандарми пішли, за ними — Гастлер.

— Дуже перепрошую, Шацький, — Клим поклав руку дантисту на плече. — Це не входило в мої плани. Я вже не знав, що робити.

— Йой, пане Кошовий, та я ж сам усе порушив. Поліз уперед, хоч мав лишатися на місці. То мене сьогодні Бог урятував. Дякуючи йому, не напустив у кальсони, хоча мав повне право, — Йозеф остаточно оговтався, очі знову блиснули: — Ви бачили, бачили, як він їх?

Снігур пурхнув:

— А вам, шановний, усе це дуже сподобалося. Навіть потішило, я бачу.

— Вам, саме вам, так і треба! Пана Кошового варто слухати завжди! — Шацький випнув груди.

— Якщо не помиляюсь, то прийоми джиу-джитсу, — мовив Клим. — Добре підготований агент. Росіяни, наскільки я знаю, почали освоювати цю боротьбу після поразки у війні з японцями. Не дивно, що так холоднокровно вбив Косацького і потім наглядача. Щось мені підказує, то майстер своєї справи, і на ньому не лише ці вбивства.

— То хоч скажіть, хто він насправді такий, — озвався Арсенич.

— Слово честі — не знаю, як його правдиве ім’я, — признався Кошовий. — Зате точно відомо: у Чернівцях тоді, в перші місяці першої окупації, два роки тому, люди зникали без сліду. Їх не шукали, розуміли — марно. Справжній Гірняк мав підходящу біографію для того, аби під його іменем хтось виринув тут, у Львові, рік потому. Я з власного досвіду знаю: коли в місті ворог, всі сліди замітаються. Та коли він залишає місто, звести кінці з кінцями тим більше неможливо. Починається хаос, у якому загубиться будь-що. Ось чому про справжнього Гірняка в Чернівцях якось… забули. А той, хто видавав себе за нього, виринув, коли Буковину знову зайняли росіяни. Ніхто ніколи нічого не перевірить. Ну а у Львові реального Романа Гірняка навряд знали в лице. То випадок, що з’явилися чернівецькі. Щасливий для нас, я б сказав.

Буркнувши щось незрозуміле, Михайло Снігур заховав нарешті револьвер у кобуру, обсмикнув шинель, поправив мазепинку, віддав честь і залишив кімнату.

— На що він образився? — поцікавився Шацький.

— Хтозна, — знизав плечима Клим. — На себе. Або… Не знаю, не знаю.

— А ось я далі на тебе лютий, — голос Павла Арсенича звучав зовсім не злобно. — Мусив, ох мусив дати мені хоч за горло ту падлюку разок потримати. Винен ти мені. Веди на пиво, Кошовий.

Львів, листопад 1916 року,

вулиця Личаківська

За вікном сіяв дрібний листопадовий дощик, і настрій сумне видовище навівало відповідний.

Клим стояв спиною до гостя, у давно не праному, пожмаканому домашньому халаті, вбраному поверх штанів та світлої сорочки, котра теж за ці два дні втратила представницький вигляд. Кошовий не виходив із дому, бо останні новини відбили будь-яке бажання бачити знайомих. Кожна така зустріч прогнозовано вилилася б у обговорення останніх подій, а неможливість вплинути на них перетворювалася на товчення води в ступі. Перший день пив і курив крупно посічений міцний самосад, роздобутий у стрільців, серед яких здобув доброї слави. Заснув, не роздягаючись, і весь учорашній день відлежувався. Небажання потикатися в місто зробило гарну справу: тут не залишилося й краплі алкоголю, а послати за ним не було кого. Тож Клим протверезів і нудився, час від часу поривався щось писати, потім рвав папір на дрібні клаптики, викидав у кошик для сміття, а один із останніх зібгав у жменю й жбурнув за вікно.

Та все одно не вдалося ховатися довго — життя увірвалося в особі Василя Громнишина, настрій якого був на диво піднесеним.

— Ви маєте щось сказати! — кричав він, махаючи позавчорашньою, від четвертого листопада, газетою. — Ні, ми всі, пане Кошовий, повинні щось заявити на це! Ми вже пишемо відозви до цісаря! То є зрада українців, котрі клали життя за імперію на фронті! Я не здивуюся, якщо там попрацювали польські емісари! Нас віддають під контроль поляків, хіба такої автономії ми прагнули? Тепер мене послухають, нарешті послухають! І це добре!

— Зате тепер не маємо нарешті ілюзій. Визнаємо ми те чи ні, але агенти на кшталт Романа Гірняка чи як його там насправді свою справу зробили добре. Поляки тут ні до чого, пане Громнишин. Вони лише скористалися нагодою.

— Між іншим, я ніколи не довіряв так званому Гірняку! Вголос, при всіх називав його провокатором!

– І що дав ваш шум? Не шукайте причин, пане Василю. Думайте про наслідки.

— Мав розмову зі стрілецьким командуванням. Рішення Відня про утворення самостійного Польського королівства на теренах, звільнених німецькою армією, є ганьбою та зрадою. Так вважають усі. Берлін та Відень розподілили Східну Галичину за нашою спиною, зробивши ставку не на тих, хто клав життя під австрійськими прапорами! Спершу — відозва, потім — військовий похід!

— З ким тепер воюватимемо? — в Климовому голосі бриніла втома. — Куди підуть стрільці, на Берлін чи на Відень? Легіон займе кругову оборону під чиєю орудою? Та й досить мітингувати тут, пане Громнишин. Від того хоч як користі мало.

— А від того, що ви, пане Кошовий, усунули самі себе від суспільного життя, хіба більша користь? Пф-ф-ф-ф! Беріть себе в руки, на вас чекає… Ні! На нас усіх чекає дуже багато роботи! Ми не здамося, ми продовжимо боротьбу!

— Хіба докричитеся, що Легіон оголосять поза законом, — зітхнув Клим.

— То що ви пропонуєте? Проковтнути ось це? — рука Громнишина знову потрусила газетним аркушем у повітрі.

— Не робити різких та передчасних заяв, це щонайменше. Цісар уже все вирішив, і жодні відозви, а тим більше — спроби збройного повстання нічого не поміняють у кращий бік. Ви поради хочете? Зараз варто витримати удар.

— Та скільки ж можна нас бити! Ми без того втратили кращих у цій війні!

— Сумно, але втрати будуть і надалі. Війна триває, отже, втрати будуть щодня. Тож краще звести їх до мінімуму. Хоча… як вимірювати мінімум, якими мірками… Не знаю, — Кошовий повернувся до вікна спиною, вперся руками об краї підвіконня. — Прийшли почути мою думку? Вона важлива для вас? Чекати, пане Громнишин. Не розпорошувати сили. Війна набридла всім, два роки виснажили всі сторони, і нам краще чекати слушного моменту, аби почати діяти. Позитив — ми знаємо, що варто надіятися тільки на себе. Ставку на Росію не робили ніколи, хіба москвофіли, та доля їхня сумна. Австрія показала свої інтереси, Німеччина теж на нас не зважає. Так, тепер поляки у фаворі. Але це не означає, що треба сторчголов кидатися в бій, наперед знаючи печальний фінал. Згодні?