— Та де, в нього клепки не стане. То є прокляття роду Лапідусів, — він поцмокав губами й похитав головою. — Він підхопив дурне. Почув, як кажуть, дзвін. Коли все стало на свої місця і ви, Богу дякувати, виявилися живим, моя Естер виписала Лапідусу чортів на весь базар. Він тікав від неї, аж блищали п’яти. А я мушу докладно розказати вдома, як ви тут і що вам потрібно, аби швидше оклигати.

— Шпиталь має для того все, — посміхнувся Клим. — Передайте пані Естер моє шанування й заспокойте. Скажіть, що кулі від мене відлітають.

— Вона молиться за вас.

— Тому й відлітають. А оклигати, Шацький, мені треба чимшвидше. Лежачи тут, не скоро з’ясую, хто вбив інженера Олеся Косацького.

Дантист схилив голову набік.

— Як то? Хіба не…

— Ні. Думаю, інженера й Коля, наглядача з Бригідок, убила одна й та сама особа.

— Російський агент, від чиєї кулі…

— Ні, — Клим перервав уже різкіше. — Овчар сам був зброєю в його руках. Вважайте, той чоловік, Баламут, як я охрестив його, стріляв у Ладного. Лиш натиснув на гачок чужою рукою.

Розділ сімнадцятий

Два втрачених кохання

Втікач із Бригідок _18.jpg

Довго в госпіталі не тримали, як і припускав.

Магда все влаштувала. Хоч Климові кортіло вирватися раніше, її активність засмутила. Він спробував поговорити, в деталях пояснити те саме, що виклав цікавому Шацькому, взявши з того слово мовчати й не бовкнути навіть своїй Естер. Але Магда вкотре вийшла з розмови, підкреслюючи дистанцію й, як здалося Климові, власноруч зводячи між ними ще вищу стіну. Тож коли сказала згодом — лікар погодився відпустити непосидючого пораненого під його відповідальність, це прозвучало так, мовби Магда свідомо робить навіть їхні випадкові зустрічі неможливими. Адже поки він тут, вона не може, просто не має права після всього так відверто ігнорувати Клима. Щойно він повернеться додому, вони знову не перетнуться.

Кошовому не хотілося так думати. Він не бажав у це вірити. Проте розумів Магдине охолодження, хоч і не приймав її доводи й аргументи. Треба дати їй час, вирішив він. Та й собі не завадить усе краще обдумати. Тим більше, найближчими днями мав інші, нагальніші справи. Й чесно признався перед дзеркалом: навіть аби Магда зараз була тут, із ним, він усе одно б відсунув її на другий план.

Рана ще давала про себе знати, й він дав слово ходити на перев’язки по можливості регулярно. Це був, крім усього, додатковий привід побачити Магду, якщо влаштується так, що перев’язуватиме його вона. Втім, знаючи гонор пані Богданович, він не тішив себе надією. Коли вже затялася уникати його, зробить задля того все можливе. Ну нехай, перев’язувати рану треба.

Кошовий тримав зігнуту руку зафіксованою, для виходу з помешкання прилаштовуючи її поверх пальта на нескладну конструкцію з бинтів. Рухи від того втратили зграбність, та Клим і не збирався заходити в жодні авантюри. Навпаки, мав надію: за дні, поки валявся в шпиталі, все вляглося, заспокоїлося, виникли інші, не менш нагальні справи. Тож він може спокійно, не привертаючи до себе зайвої уваги, зробити нарешті те, чого так давно не міг.

Навідати Оксану Антонів — жінку, через яку все почалося.

Вибрався на Снопків зранку, перед тим абияк одягнувся й дав собі ладу — краще, ніж так, одна здорова рука робити не дозволяла. Револьвер конфіскували й досі не повернули, що Клим вважав не зовсім правильним, але в ситуації, що склалася, — цілком логічним. Хоч як не крути, цивільна особа під час війни не може носити при собі зброю, нехай навіть таке рішення суперечить питанням безпеки: коли, як не за подібних обставин, чоловік мусив би мати змогу захищати себе сам. Та й не буде користі від револьвера в критичній ситуації — без того стрілець не надто вправний, а коли вільно діє лише ліва рука, то й поготів.

Жовтень перевалив за половину, вже кілька днів тривало бабине літо, й перехожі вбралися легше, ловлячи останні теплі дні осені. Вийшовши й спустившись Личаківською зо два квартали, Кошовий теж розстебнув пальто й по-батярські збив на потилицю капелюха.

Таким, розхристаним і несерйозним, зустріла несподіваного гостя Оксана.

— Ви хто? — спитала грубувато, не впізнавши Клима відразу, та потім придивилася уважніше й насупилася. — А, згадала. Адвокат Кошовий, про вас тепер багато говорять.

— Хто?

— Всі.

— Йшов щойно через увесь Львів — на мене жоден не озирнувся. Дозволите зайти?

— Я вас не запрошувала й не чекала. І не блазнюйте, не личить героям, котрі кидаються на ворожі кулі.

— Пані Оксано, ви мене справді не чекали, бо не мав змоги домовитися про таку зустріч раніше. Щодо запрошення — то запросіть.

— З якої радості? — грудний голос вабив навіть тепер, коли молода жінка сердилася. — Мені ще надто боляче, аби отак запросто спілкуватися зі сторонніми. До всього я не розумію, чого ви хочете від мене.

Оксана далі тримала Клима на порозі.

— Якщо сторонній має намір довести, що Захар Ладний не вбивав вашого коханого, цієї причини досить, аби ви погодились на розмову?

Поглядом вона пронизала наскрізь. Потім ступила назад, зміряла з верху до низу. Торкнулася ямочки на підборідді — вийшло, зважаючи на обставини, дуже по-дитячому, досить зворушливо, ніби наївне дівча намагається неоковирно, зате щиро фліртувати з дорослим досвідченим чоловіком. Нарешті ступила набік.

— Зайдіть.

Усередині він побачив злидні.

Ні, бідність не кидалася в очі. Навпаки, господиня все старанно прибирала, тут було чистенько, всі речі лежали на своїх місцях, і саме ця дбайливість наводила на думку: мешканці заспокоюють себе в такий спосіб. Кімната, до якої Клима провели, була обставлена без надлишків, як більшість подібних помешкань, хіба в кутку притулилося старе чорне піаніно. На ньому примостився цупкий прямокутник фотографічного портрету, з якого на Кошового дивився молодий чоловік у казенному сурдуті, защепнутому під шию. Уніформу доповнював кашкет. Причому той, хто завмер перед камерою, найменше нагадував чиновника, навіть попри діловий одяг. Складалося враження, що вбрання вдягнули на манекен, і чоловікові незатишно, некомфортно в ньому. Воно сковує рухи, позбавляє права на природні емоції, але вираз обличчя — зухвалий та простецький водночас — давав зрозуміти: не звертайте увагу на оболонку.

— Олесь, — почув Кошовий за спиною. — Він тоді ще служив на залізниці.

— Як давно?

— Знімок довоєнний.

— А точніше?

— Це важливо для вас?

— А це таємниця?

Оксана зітхнула.

— Чотирнадцятий рік, після Різдва.

— Ви тоді познайомилися?

— Раніше. Тут Олесь уже рік як після університету. Ми зустрілися, коли вони ще вчилися.

— Вони?

— Олесь і… Захар.

Друге ім’я вона вичавила з помітним зусиллям.

— Хлопці вже тоді ворогували?

— Вони не були ворогами! — Оксана виставила вперед підборіддя, слова прозвучали виклично. — Ви ж зовсім про інше збиралися зі мною балакати!

— Так. Але без розуміння ваших стосунків, між вами трьома, пані Оксано, я не зможу просунутися далеко. Мені треба зрозуміти глибинні причини.

— Причини — чого?

Клим відчув — вона знову починає закриватися.

— Я був останнім, із ким говорив Захар перед загибеллю. Так, його не просто застрелили — він загинув від ворожої кулі. Вважайте, в нерівному бою. Але, пані Оксано, якби висновок був таким простим і очевидним, я б не прийшов до вас сьогодні. Взагалі не наважився турбувати, ви ж у складній ситуації, втратили коханого.

— Двох.

Молода жінка дивилася Климові просто в очі.

— Тобто?

— Я любила обох, пане Кошовий. Так буває. Не те, про що ви чи хтось інший можете подумати… Тобто… Словом… Я заплуталася, вибачте. Чекайте, дайте зібратися.

Клим мовчав, відчуваючи — не варто квапити.

— Захар і Олесь, саме так, — після паузи повела далі Оксана. — Спершу познайомилася з Ладним, а Косацький приятелював із ним. Вони обоє мені дорогі, кожен по-своєму. Як би пояснити вам… Ну, Захар залицявся, був трохи нав’язливим, та це було продовженням його завзятості, затятості, не знаю. Варто прийняти його, оця вся бравада відлущувалася. Він домагався свого, перемагав тут і тепер. Варто лиш дати йому зрозуміти це — все, бери голими руками, сукай нитки й мотузки. Відданішої людини годі шукати. Та в цьому всьому я бачила, точніше — відчувала інший бік. Невпевненість у собі, своїх силах, нерозуміння, що його можуть полюбити таким, природним, без усіх хлопчачих вибриків. Я помітила це після смішної на перший погляд історії з віршиком. Тоді ж звернула увагу на Олеся.