За два роки спільного життя він не раз відчував, як вона стримує бажання вихлюпнути образу. Адже, полюючи на Різника, мимоволі вивів її на чисту воду. Вона змушена була просити, аби Клим тримав усе при собі, хоч він зовсім не мав наміру користуватися раптовими знаннями. Можливо, у світі, де звикла обертатися Магда, чоловіки й могли використати це для шантажу, навіть змушуючи жінку лягати з собою в ліжко. Кошовому ніколи б не прийшло таке в голову, вона скоро зрозуміла й це, від чого злилася ще більше — той, котрий переграв її, не відповідав звичним уявленням про чоловіків. Магда не дозволяла собі права на помилку, а в стосунках із Климом припустилася відразу кількох.
Її ухід він вважав своєрідною спробою взяти реванш за те, що останнім часом проявляла слабкість й погодилася бути на других ролях.
Коли його привезли до шпиталю, Магда зайшла в палату разом із лікарем. Той оглядав рану, вона мовчала весь час, хіба кидала короткі «так» чи «ні». Щойно вгледівши її, Клим шарпонувся назустріч, та вражене плече пронизав різкий біль, він застогнав, потемніло в очах. Лікар суворо завважив не рухатися, потому діловито розпорядився промити й перев’язати рану і залишив їх.
— Так для чого пішла, коли мене не слід залишати без нагляду? — повторив, не дочекавшись відповіді.
— Я фігурально сказала. За тобою неможливо наглядати, Климентію. Ти постійно, скільки себе пам’ятаю, встряєш кудись, аби зіграти героя. Й потім спочивати на лаврах.
— Один раз я жорстоко поплатився через це. І потім, Магдо, сьогодні я найменше хотів вчинити щось героїчне. Не люблю воєн, а єдина прийнятна для мене битва — в судовій залі. Коли закон або на моєму боці, або навпаки. Тепер усе інакше. Закони нікому не потрібні. Тобто воєнний час перекреслив старі закони й створив нові, не завжди писані.
— Як тебе розуміти?
— Сам не знаю, — Кошовий спробував умоститися на ліжку зручніше, обережно притримуючи перев’язану руку. — Цими днями я вперше побачив отак близько тих, хто воює й проливає кров. Вони — вбивці, Магдо, і водночас герої. Їх возвеличують за те, за що в мирний час би засудили. Але при цьому чоловіки йдуть на фронт і готові покласти життя. Бо якщо не готовий, не розумієш того, краще визнати слабкість і сидіти вдома. І тут — черговий парадокс: таку слабкість багато хто готовий пробачити, хоч за інших обставин людину напевне б засвистали. Скажімо, не втрутився, побачивши, як грабіжники чи ґвалтівники напали на беззахисну жінку в темному провулку, — ганьба. Навіть тепер, коли містом ходити ще небезпечніше попри військові патрулі, подібне засуджується більше, ніж якби чоловік знайшов спосіб уникнути військової служби. Ніколи не думала над цим?
— Просто ми ніколи не говорили про таке. Все одно, до чого тут ти?
— А все просто. Мені тридцять вісім років. Я фізично здоровий чоловік, певний час боксував і цілком придатний для фронту. Попри це не знайшов у собі сили записатися добровольцем. Навіть коли у Львів зайшли росіяни, ми були в тилу, й війна гриміла десь далеко. Нині — тим більше. Тепер я побачив її впритул, Магдо. І мені кортить відвести очі. Мужчини, молодші за мене в середньому років на десять, часто — з незавершеною освітою, а то й зовсім без освіти, дивляться на мене зневажливо.
— Неправда. То ти собі навіяв, бо справді маєш якесь відчуття провини.
— Може, й так. Готовий повірити — воякам байдуже до мене і таких, як я.
— До того ж я знаю: тут, у тилу, ти на своєму місці робиш те, що мусиш.
— Тобі не все подобається.
— Але я все приймаю. Бо сама займаюся тим, що мені по силах. Тому тут, у шпиталі. Ти багато бачиш поруч зі мною знаних міських аристократок, дружин чи коханок сильних Львова цього? Ні, моя совість чиста. Твоя теж має бути спокійною.
— Але це не так! — Клим подався вперед, знову смикнула біль, він скривився й відкинувся на подушку, далі говорив уже тихіше: — Позавчора Шацький пояснив тремтячим голосом — боїться, а лізе, бо хоче бути корисним. Тоді не зрозумів його, тепер усе ясно. Мені теж кортить бути корисним тим, кого я вважаю своїми. І хто воює й гине за те, аби отримати власну державу. Тому сьогодні я побіг просто на кулю, Магдо. Даруй, пояснити складно, сам для себе не все можу розкласти по поличках. Може, полежу тут, поміркую. Тюрма й лікарня — два місця, де завжди є час подумати й підбити для себе підсумки.
— Ох, порівняння в тебе…
Увесь час, поки говорили, Магда стояла, тримаючись від ліжка на певній відстані. Клим і далі відчував стіну між ними, хай не глуху, та все одно — перепону. Далі розмова завмерла, бо він розумів — говорять зараз про важливе, але не про те. Поки подумки добирав слова, аби сказати нарешті важливе для себе, вона підійшла до вікна, поправила на голові білий клобук з червоним хрестом, завмерла, дивлячись на осінь. Потому мовила, не повертаючись:
— Ти назвав своїми стрільців, котрі служать у цісарському війську. При цьому війна з Росією для твоїх — спосіб не захистити цю державу, а отримати власну. Дивно.
— Тим не менше, Магдо, це так.
Вона повернулася. В її очах Клим знову побачив блискавки.
— А яке місце в омріяній державі твої виділять для моїх? Коли вже ти зробив вибір, маєш визначитися і зі мною.
— Тобто?
— Я полячка, Климентію.
Це прозвучало просто й буденно. Та водночас чи не вперше за весь час, що вони разом, самовизначення наповнилося новим, не врахованим дотепер змістом. Чувся виклик, згадка про походження виглядала дуельною рукавичкою, не інакше.
— Хіба раніше нас це зупиняло?
— Ні. Але ти не вперше згадуєш війну й зміни. Ніколи не думав, що ми, поляки, не забули про Rzecz Pospolita? Знаєш: ми, як і ви, маємо власні інтереси й прагнення. Ти вважаєш, домовимося й помиримося? Як ділитимемо Львів у разі чого? І що буде з нами, коли прийде час ділити його?
Не мав Клим відповіді. Навіть шукати її не хотів.
Магда пішла до виходу, та в дверях зупинилася, знову повернулася. Блискавки вже зникли.
— А він настане, той час. Не лише ти щось таке відчуваєш, — замовкла, додала коротке: — Коханий.
Щоки спалахнули, зі свого місця Кошовий бачив це.
Вийшла, залишила його.
По обіді відвідувачі пішли чередою, заважаючи обдумати почуте.
Спершу не зайшов — увірвався Роман Гірняк. Свій виразний ніс-качечку тримав гордо, немов усе, що сталося, є його персональною заслугою. Зазвичай різкий на словах, але стриманий, навіть дещо скутий, коли доходило до дій, зараз газетяр кинувся до Клима й спробував обійняти. Той заледве встиг виставити здорову руку, та все одно спокій було порушено, плече відгукнулося болем. Він скривився й не стримав стогону, на що Гірняк відразу вигукнув:
— Нема кого й чого соромитись, пане Кошовий! Наші герої мають право на бойові рани!
— Та ну вас, пане Гірняк. Яка бойова, до біса, дурна швидше.
— Досить уже нам, українцям, цінити себе низько! — гаркнув газетяр. — Слухайте, ви допомогли знешкодити небезпечного ворога! З січових стрільців зняті всі підозри, бо Ладного підступно й нахабно застрелив російський агент! А інший герой впорався з ним! Щоправда, він тепер сидить за ґратами…
— Чекайте! Арсенич — за ґратами? Нічого не розумію.
— Багато хто збентежений і обурений. Та нічого, ми, громада, ще скажемо своє слово. Українське, можете не мати сумнівів. Відповідна газета вже готує гостру публікацію про те, як цісарська влада гнобить українських героїв. Замість шанувати та всіляко підтримувати, їх звинувачують у тому, що стріляли в місті на вулиці посеред білого дня! Скажіть, то не абсурд?
— Мабуть.
— Чекайте, — Гірняк зиркнув на Клима підозріло. — У вас є сумніви?
— Старшина діяв правильно. Проте він не служить у військовій поліції. Отже, не має повноважень, хай і формальних, починати стрілянину.
— Навіть коли стріляють у нього? Подвійний абсурд! Ви на чиєму зараз боці, пане Кошовий?
— На боці закону. Чи забули, для чого прийшли до мене не так давно? Аби вмовити витягнути Ладного з Бригідок. Ви шукали фахового правника. Закон для всіх однаковий. Захар теж убив людину.