— Брехня, — процідив Снігур.

— Ми з вами знаємо. Але дехто вірить. Нема на те ради. Ось чому замовчувати випадок із Ладним неправильно. Навіть недалекоглядно, якщо не сказати — небезпечно.

— Однак кидати тінь на січових стрільців у такий непростий момент ще небезпечніше. Наполегливо прошу мати це на увазі.

Громнишин розвів руками:

— Нема чого додати, пане Кошовий. Згоден, долучаюся.

— Та й мені нема, що ще вам сказати, — мовив Клим.

Підхорунжий Снігур звичним рухом поправив пасок.

— Жаль. Шкода, що не можемо порозумітися.

Він вийшов першим, Громнишин — за ним, і зараз нагадував поведінкою ординарця при офіцерові.

— Цікаво, за які заслуги вас отак ушанували.

Марек Віхура почухав пучками лівої руки кисть правої, потім обвів правицею палату.

— Вона невеличка. У Бригідках камера більша.

— Усе одно. Навіть офіцери на таке не можуть розраховувати.

— Чому ж? Вищі офіцери — так. У них навіть персонал окремий.

– І все ж таки.

— Не знаю про свої заслуги, — Клим знизав плечима. — Вирішував лікар. Я протестував, бо рана не дуже серйозна. Тим не менше.

— Пані Магда доклалася, не інакше.

— Або лікар передбачив, що до мене сюди ходитимуть сторонні частіше, ніж до інших. Тому мене й ізолювали сюди. Знаєте, я б краще лежав разом із людьми, в загальній палаті.

Віхура розстебнув пальто, відмахнувся.

— Пусте воно насправді. Яка мені різниця. Звісно, так ліпше. Не треба просити сторонніх залишити нас сам на сам. Не викличу ж я вас до себе. А питань багато.

Комісар завітав на другий день після пригоди, й весь цей час Клим переймався, чи не трапилось чогось. Бо, враховуючи обставини, поліція мала б допитувати його вже за кілька годин після перев’язки. Побачивши традиційно незадоволену Віхурину пику, він навіть заспокоївся.

— Знову ви там, де не треба, — буркнув комісар, присідаючи на ослін.

— Зате зробив що треба. Тобто ми зробили.

— Мусили поставити до відома хоча б мене. А поліція б дала справі хід далі. Того стрільця, Овчара, злапали б живим.

— Не певен. Вибачте — справді не впевнений, з усією повагою до поліцейської служби й вас особисто. Вбивця, як я розумію, останніми днями був постійно напруженим. Увага від того посилилася, відчуття загострилися. Овчар унюхав нас, пане Віхуро, без жодних перебільшень. Так поводяться хижаки, загнані мисливською облавою.

— Ви мисливець? — швидко запитав комісар. — Часто полювали? Якщо, звісно, вважати полюванням ту історію з ловами Різника…

Сіпнулося віко.

— Я попросив би не згадувати всує.

— А я просив, пане Кошовий, не встромляти носа в справи, котрі виходять за межі вашої компетенції! — Віхура підніс голос. — Весь час просив, скільки ми знайомі. Згоден, іноді ваші ініціативи виявлялися корисними, маю на увазі випадок із тим привидом на Валовій. Чи вбивство панни Радомської, бо ще тоді я визнав — ваше приватне втручання виявилося єдино правильним ходом. Але тут ви все зіпсували, все! Там, де потрібна велика, дбайливо продумана поліцейська операція, ви легковажно взялися до діла з якимось старшиною!

— Не забувайте — старшина зупинив Овчара! — тепер голосно говорив і Клим.

— Так я скажу, чого ви не врахували! — спустивши пару, комісар далі заговорив уже нормально, повторившись. — Скажу, хоч не маю права. Справу у кримінальної поліції заберуть, і правильно зроблять. Баба з возу, як кажуть. На квартирі, де переховувався Овчар, знайшли записку. Зібганий аркуш, коротке попередження.

— Тобто?

— Хтось наказав йому збиратися й тікати, — комісар підвівся, став до вікна, помовчав якийсь час, дивлячись перед собою, потім розвернувся, вперся задом об край підвіконня. — Кімната невеличка, обшукали ретельно. Першими наспіли мої агенти, тож робили всю чорнову роботу. Самі розумієте, історія гучна й справа не ординарна. Стрілянина в місті… А, — Віхура знову відмахнувся. — Під ліжком знайшли зброю, набої і навіть дві гранати. І ще — білий поштовий конверт, розірваний збоку. Там і була записка, не інакше. Надрукована, до речі, друкарським способом.

Знову друкарня.

— Коли її принесли? — вичавив Клим.

— Ми навіть це встановили, — тепер Віхура говорив із гордістю. — Ви з Арсеничем дісталися на Ясну десь так за двадцять по дев’ятій ранку. Агенти опитали всіх пожильців того будинку й найближчих до нього. Люди поставилися з розумінням і довели, що під час війни пильність таки посилюється. Так удалося встановити: близько половини на дев’яту свідки бачили хлопчика, чи пак — молодого хлопця, юнака. Він не місцевий, інакше б його впізнали. Кинувся в очі, бо приїхав візником, який чекав під будинком десь хвилин зо п’ять. Думаю, конверт доставив він.

Клим заплющив очі, згадавши на мить стрілянину на Ясній:

— Він збирався похапцем, але при цьому раз по раз зиркав у вікно. Тому й побачив стрільця з гвинтівкою, тому й зрозумів усе. За інших обставин озброєний вояк насторожував, та не провокував.

— Так і було.

Очі розплющилися.

— Ви прийшли сказати, що необережним був я? Але ж я до ранку не знав, де ховається Овчар.

— Охоче вірю. Проте хтось дізнався, кого ви з Арсеничем шукаєте, раніше, ніж треба. Й вжив заходів.

Баламут.

— Від кого дізнався?

— Та хоч від старшини. Одна з причин, до речі, чому він під арештом. Не питаю, хто допоміг вам відшукати адресу. Здогадуюсь. Подумайте добре, чи вірите ви цим своїм помічникам.

Напередодні посварився з Тимою, нажив собі ворога за короткий час.

Голова знову пішла обертом, а вміст створених уявою шухлядок перемішався.

— Нема чого сказати? — поцікавився Віхура.

— Мушу подумати, — голос прозвучав глухо.

— Власне, я нічого не вимагаю. Все одно стрілянина на Ясній — не парафія кримінальної поліції. Хотів дещо з’ясувати для себе. Бачу, ви теж заплуталися. Проте все воно деталі, — тепер комісар почухав праву кисть. — Щодо інших справ, зокрема, вбивство Косацького, то мої агенти вже довели її до фіналу. Маємо наступне, — він відійшов від вікна. — Вдалося відстежити й відтворити шлях, яким Ладний у той день ішов на Снопків, до будинку інженера. Не забули, що затримали його напідпитку? Так ось, питних закладів по дорозі не дуже багато. Йшов стрілець пішки. Вояка запам’ятали всюди, де він заходив, а в одному місці навіть пригостили задурно.

— Що з того?

— Пане Кошовий, ви мудра людина й досвідчений адвокат. Коли вже сприймаєте Ладного клієнтом, вважайте цей факт доказом сторони звинувачення. Написав листа, у якому визнав намір убити суперника в коханні. Взяв револьвер. Дорогою підбадьорював себе алкоголем, задля куражу. Потім застрелив Косацького. Убивство в стані афекту, сам убивця загинув від рук російського агента під час спроби втечі. Ця частина, нагадую, мене вже не стосується. Як до того причетний Овчар, з’ясовує вже інша служба. Та напевне він був пов’язаний із наглядачем Колем, по всьому ліквідувавши спільника. Ну, а вбивство інженера вважаю розкритим, доказів проти вашого Ладного вдосталь. Заспокойтеся й спочивайте на лаврах спокійно. Маю честь.

Віхура вдягнув капелюха, торкнувся краю.

Кошовий обмежився кивком. Зараз думки ширяли деінде.

Зібрати докупи вдалося, коли по обіді двері рипнули й ззовні виткнулася розкуйовджена голова Йозефа Шацького. Хоч Клим і радий був його бачити, та все ж чекав на Магду. Нині зранку вона провідала його коротко, поцікавилася, як чується, нагадавши — нічого серйозного, скоро стане й піде. Спроба продовжити вчорашню розмову вийшла невдалою, Магда навмисне не підтримала її. Він підозрював: не заходить відтоді, бо не бажає до неї повертатися.

— Пане Кошовий, ви мій герой, — признався Шацький, зачиняючи за собою двері й знімаючи свого старого капелюха. — Ви знаєте, як ледь не померла моя фейгале? У нас, у Кракідалах, пішли чутки, що вас убили на Снопкові. То все клятий Лапідус, скажу я вам.

— Він придумав?