Гірняк потер перенісся.

— Тобто ми тут усі троє змовники. Заодно. Це хочете сказати?

— Ні, — Клим знову набрав повні груди повітря, видихнув. — Я зараз довів, що запідозрити в убивстві інженера Косацького можна кожного з вас. У чому інтерес? Поясню. Російський агент, для себе я назвав його Баламутом, використовує загальну втому від війни та кризовий стан суспільства, аби зароджувати в найменш стійких сумніви. Ладний став першою, або, точніше, однією з жертв. Баламут перетворював січовика на таку собі сповільнену вибухівку. Коли вона мала спрацювати, за його задумом? Найближчим часом. Бо українська спільнота нарешті зробила неможливе — організувалася заради спільної мети. Австрійська влада обіцяє національну автономію, вважайте, одну з форм якої-неякої, але державності. Січові стрільці, добре вишколені та обстріляні в боях, є відповідником армії, котра готова державність захищати. Всі, з ким я говорю, і кожен із вас зокрема, застерігає від небезпеки кинутої на військо тіні. Ось як агент мав намір використати Ладного й таких, як він, рано чи пізно. Але потім дещо сталося.

Його вже ніхто не переривав. Снігур прибрав руку з кобури. Шацький підвівся, рипнувши стільцем, від чого напружений Арсенич здригнувся. Гірняк крутив ґудзика на пальті.

— Той, кого я називаю Баламутом, припустився помилки. Навіть завзяті хитруни помиляються. Йому потрібно було десь тут, у Львові, друкувати свою агітаційну продукцію, бо переправляти через кордон, а це значить — через фронт складно й ризиковано. Тому він дізнається від Захара, з яким устиг зблизитись, про хворобу його коханої Оксани. Припускаю — агент давно придивлявся до друкаря Косацького, а тут така нагода! Він мав змогу роздобути потрібні ліки, бо так уже повелося — вороги дістають більше можливостей. Так він розплатився з Олесем, при цьому розкривши себе. Рятуючи жінку, яку кохав не менше за Ладного, інженер погодився працювати на ворога. Легковажно думаючи — нічого особливого, це лише раз, подумаєш, листівки. Але коли до нього прийшли знову, й він відмовився, у відповідь почув приблизно таке: не вийде, шановний, віднині ми пов’язані. З пастки можна було вибратися лише єдиним способом — поки не наробив нічого гіршого, піти й признатися. Саме це інженер Косацький збирався зробити. Він став небезпечним, тому його треба ліквідувати. І тут, панове, той, кого я називаю Баламутом, тобто — один із вас, вирішив вразити одразу дві цілі. Перша — убезпечити себе від провалу вбивством Косацького. Друга і навіть більш важлива — повісити свій злочин на січового стрільця, героя війни Захара Ладного. Розрахунок точний: Захар розгублений, бо нікого не вбивав, та не готовий поки признатися, що піддався ворожій агітації. Хоч так, хоч сяк він кидає тінь на стрільців та всю українську спільноту загалом у найменш підходящий для цього момент! Тому погоджується на втечу. Його легко переконали, що на волі простіше довести невинуватість. А постріл Овчара мав поставити на цій історії жирну крапку. Ось тут Баламут задіяв усіх своїх ляльок. Наглядач Франц Коль, напевне, давно був підкуплений і за гроші виконував будь-які прохання. Думаю, він передав Захару листа від доброго друга з інструкцією, як себе поводити. Потім поплатився і сам продажний тюремник. Овчаром жертвувати не хотілося до останнього. Та щойно стало відомо — його вже шукають, так само прийшло попередження. Далеко втекти, як ми знаємо, ворожий стрілець не встиг.

Кошовий замовк. Дуже кортіло курити, та вирішив триматися.

— Приблизно так розвивалися події, — мовив він.

— Фантазія у вас буяє, — процідив Снігур.

— Якщо ти подумав таке про мене, то я виріс у власних очах, — Арсенич скривив кутик рота у посмішці.

— Ви не пояснили, до чого тут ми, всі троє, — нагадав Гірняк. — Якось же у вашу історію когось із нас треба розмістити.

— Кожен із вас має особливу прикмету, яка вказує на вбивцю. Ви всі троє з Чернівців. Така собі гарна чернівецька компанія.

— До чого тут…

— До всього, пане підхорунжий! — Клим підвищив голос. — Убивця, не знати для чого, бовкнув Косацькому, що чернівецький. Олесь дозволив собі сказати Оксані тільки це, коли опинився у пастці, й вона разом із ним. Ви, Арсенич, училися в Чернівцях. Ви, Снігур, звідти родом. До речі, ви не знайомі?

— З ким?

– Із Романом Гірняком. Він багато писав для чернівецьких газет ще до війни.

— Читав.

— Невже раніше не зустрічалися особисто? Ви ж разом були серед заручників у готелі «Чорний орел» два роки тому, восени чотирнадцятого року. Народу там тримали небагато, два з гаком десятки людей. Ви мусили познайомитися. Адже в Чернівцях, як і у Львові, українці пізнають один одного. Дякую Оксані Антонів, тицьнула носом у очевидний факт. Місцеві не перетинаються з буковинцями, як і навпаки. Та, повторюся, ви мали бодай назватися там, у готелі. Й тим більше — кожен із вас тут, у Львові, мусив упізнати товариша по нещастю навіть через тривалий час. Хоча… два роки, подумаєш, не так і довго, аби забути знайоме лице. Ви впізнаєте Михайла Снігура, пане Гірняк?

— Так, — коротко кинув той.

— А ви, пане Снігур, впізнаєте Романа Гірняка?

Підхорунжий примружив очі, схилив голову набік, тільки тепер вдивляючись уважно в лице чоловіка навпроти.

— Ми з Шацьким допоможемо вам.

Йозеф чекав сигналу — витягнув з кишені пальта й протягнув Снігуру згорнуту на потрібній сторінці газету.

— Тут — колективний знімок учасників зборів чернівецької «Просвіти». Стоїть другий праворуч — Роман Гірняк, активний просвітянин. Хоч трошки схожий на присутню тут особу, яка видає себе за Гірняка?

Шацький не втримався:

— Браво!

А підхорунжий, навіть не роздивившись фото до пуття, потягнув нарешті револьвер з кобури.

Його випередили.

Розділ дев’ятнадцятий

Баламут

Той, хто назвався Романом Гірняком, на очах став іншою людиною.

Дотепер виглядав вайлуватим, непоказним, до такого безпечно повернутися спиною. На стрімкого зграбного хижака перетворився миттєво, скочив до Шацького, який стояв найближче, сіпнув за комір — і прикрився живим щитом. Коли й звідки витягнув маленький плаский браунінг, не встиг помітити ніхто. Дуло вперлося Йозефу під бороду, жертва запізніло зойкнула, а Баламут просичав:

— Знімаю капелюха, пане Кошовий.

— На цвяху ваш капелюх.

— Це все, що можете зараз сказати? А гарно вийшло. Той раз я послав вас заручником до того розгубленого дурня Ладного. Нині ви самі привели мені в заручники цього жида. Удача: з вашими приятелями-стрільцями мені б довелося поморочитися трохи більше.

— Я тебе вб’ю! — гаркнув Арсенич.

— Не раніше, ніж я застрелю ось його, — Баламут сильніше притиснув дуло, Шацький знову вереснув. — А ви, підхорунжий, сховайте свою пукавку. Ще краще — киньте на підлогу.

Снігур тим часом устиг-таки витягнути револьвер і тепер стискав його в зігнутій правиці, цілячись просто в груди Йозефу. Нічого не відповівши й зціпивши зуби, січовик почав повільно рухати рукою догори, аби перемістити цівку на одну лінію з ворожою головою.

— Киньте! — вигукнув Клим. — Робіть, що він каже, Снігур!

— Ще ви мені тут командуйте!

Кошовий вкотре за останній час пошкодував, що може рухати лише однією рукою.

— Старшино, заберіть у нього зброю! — крикнув Арсеничу.

— Ще чого! — кинув той, стаючи поруч із підхорунжим. — Нас тут двоє, скрутимо в баранячий ріг!

Сіпнулося віко.

Погано розуміючи, що робить, Клим двома широкими кроками скоротив відстань між собою й стрільцями, а потім став перед ними, загороджуючи Баламута і його полоненого.

— Обоє стійте, я сказав! Нікуди він не дінеться! Інакше смерть Шацького буде на вашій совісті, а він тут не зовсім стороння людина!

— Коли ви вже його привели — не стороння. Самі за нього відповідаєте, — сказав Снігур, не опускаючи руку.