Клим відкинувся на спинку стільця, заклав ногу за ногу, закурив сигару, випустив пахкий дим під стелю.

— Я недарма згадав про анатомічний театр, — мовив нарешті. — Треба або попросити звіт судового медика, або ще краще — скласти, запит на повторний огляд тіла. Досить легко довести, що різник, як ми вже його називаємо з легкої руки пана писаки, діяв правою рукою. Це так, і я готовий битися об заклад, Шацький. Матиму перший, найвагоміший аргумент на користь захисту.

— Мудро, — погодився Йозеф. — Як бути з попередніми трьома тілами? Їх напевне вже поховали.

— Заради справи можна домогтися дозволу на ексгумацію, — спокійно мовив Кошовий. — Думаю, в усіх випадках діяла одна особа. Хто — мене наразі не цікавить. Я взявся не шукати вбивцю, а витягнути з буцегарні нещасного ідіота Луку, котрий за дивним збігом народжений із прізвищем Різник. Решта — справа кримінальної поліції. Зокрема, хай пояснять, чому справжній Різник залишив бритву біля четвертого тіла. Чи раніше він так само робив?

— Та ні. Інакше б Навроцький про це написав.

— Отож. З’ясували, — Кошовий зробив ще одну затяжку, потім двома великими ковтками допив пиво. — Тому наступне прохання до вас, Шацький. Ви медик, напевне маєте знайомих серед колег.

Замість відповіді Йозеф кивнув та випнув колесом худі груди.

— У такому разі чи не могли б ви познайомити мене з професором Ліщинським? Він практикує на Кульпаркові, і саме до нього добилася Уляна Різник із своєю великою дитиною. Принаймні, так вона мені сказала.

— Професор Зенон Ліщинський? — перепитав Шацький. — Так, то відома особа, європейське світило. Його не так часто можна застати останнім часом у Львові. Виступає, з лекціями у Варшаві, Парижі, Берліні, Празі та Відні. Пані нічого не плутає?

— Назвала його прізвище, — Клим знизав плечима. — Раптом на той час він був у Львові. І потім, знаю по собі — жінка вона вперта, затята, настирна. Могла видряпати потрібне світило з-під землі. Не дивіться, що з простих людей, заради сина кістьми ляже.

— Як усяка мати, — вставив Шацький.

— Отож, як будь-яка мама. То реально познайомити мене з ним сьогодні?

Шацький підвівся, обсмикнув піджак.

— На ваше щастя, маю честь знати пана професора. І якщо він є у Львові, Шацький вас йому відрекомендує. Розрахуйтеся, пане Кошовий, ідемо вже.

Розділ четвертий

Ласкаво просимо до божевільні

Коли Шацький, побувши за лікарняними ворітьми трохи більше півгодини, повернувся з гарними новинами, Клим повірив у дива.

Професор Ліщинський не просто був у себе. Він, за словами Йозефа, вийшов до нього сам, почувши від асистента, хто прийшов. Потиснув руку, ніби вони з дантистом із Кракідалів давно дружили родинами. Потім, дізнавшись, що з ним хоче познайомитись адвокат Кошовий, погодився прийняти невідкладно.

Будучи начуваним про пихатість таких європейських світил, і то не лише медичних, Клим був готовий щонайменше чекати зустрічі день-два, коли вчений знайде для нього місце у своєму щільному графіку, а за великим рахунком пан доктор міг відмовити. В такому разі Кошовий уже продумував запасний план, походжаючи хідником уздовж муру. Міркував, як би краще задіяти можливості поліцейського департаменту, хоч такий хід неодмінно спричинював непотрібний зараз широкий розголос у місцевій пресі. Приватної консультації на початках Кошовому цілком ставало. Тож згода прийняти його негайно викликала підозру: якщо відомий професор відкладає всі свої нагальні справи задля зустрічі з незнайомим йому паном адвокатом, тут може критися щось підступне. В чому ймовірний хитрий замисел, Клим поки не знав. Дізнатися це, а також — пересвідчитися в правоті чи хибності власних припущень можна було, лиш переступивши поріг божевільні.

Що Кошовий і зробив — не без певного остраху.

За своїх тридцять п’ять років він жодного разу не мав змоги потрапити до закладу, де утримують душевнохворих. Чесно кажучи, не дуже-то й тягнуло. Клим готовий був визнати в себе певні упередження щодо цього різновиду медицини, тож сам намагався з божевільними справ не мати. Випадок, за який він узявся тепер, справді став для нього першою такою практикою. І обставину, що Лука Різник мав психічне ураження, таки переважила можливість зістригти з цієї історії якомога більше вигод для себе як практикуючого адвоката. Чесно зізнався в цьому собі, ще — Басі, бо не хотів мати секретів від майбутньої дружини. Але від інших, включаючи Шацького, подібний, значною мірою — меркантильний інтерес, Клим вирішив приховати, вважаючи своє рішення мудрим.

Крім того, божевільня справляла на нього доволі гнітюче враження після прочитання оповідань пана По, а особливо — після знайомства в порівняно юному віці із «Дракулою»[27].І невідомо, що гнітило більше: детальні описи процесу втрати людиною розуму, над якими так старався автор із Північної Америки, напружували навіть менше, ніж щоденники психіатра Сьюарда[28]. Нехай пан Стокер вигадав їх, та Кошовий мав чітке переконання: на рівному місці, без фактів із реального життя, схожі фантазії в жодній авторській уяві не проростуть. Тому, збираючись до крайового закладу для божевільних, як офіційно називали лікарню на Кульпаркові, готувався побачити худих брудних чоловіків та жінок із виряченими очима, котрі горлають, бризкаючи піною, тягнуться до незнайомців руками з розчепіреними пальцями, на яких виросли довгі гострі брудні нігті, або тихенько виколупують черв’яків із землі та їдять їх, відвойовуючи один у одного жирніших.

Через те його заскочила тиша.

А ще — житлові будинки відразу при вході на територію. Кошовий не міг припустити, що здорові люди можуть добровільно жити поруч із божевільними. Хоча, з іншого боку, місцевість нагадувала окремий заселений серед лісу острівець. Зазвичай про такий рай на свіжому повітрі мріють ті, кого втомило виснажливе міське життя, нестерпно кортить забратися чимдалі від гамору.

Побачене за муром ламало всі шаблонні уявлення Клима про подібні заклади. Найперше — через те, що як такої лікарні він не побачив. Це була загальна назва комплексу з майже десятком окремих забудов. Частину звели зовсім недавно, і Шацький охоче пояснив: тепер тут різні відділення розмістили в різні приміщення, що не лише зручно, а й мудро. Поки йшли до економічного корпусу, який був тут головним і де працювали професори, Клим із цікавістю крутив головою, шукаючи в ранніх грудневих сутінках бодай кількох мешканців із числа пацієнтів. Натомість помічав лише санітарів та приналежних до обслуги. Поцікавившись у Йозефа, чому не видно власне хворих, отримав вичерпне пояснення: по обіді їх уже гуляти не виводять. Прогулянки дозволені не всім, лише спокійним та, за висловом Шацького, чемним.

Нічого особливого, виявляється.

Заклад як заклад. То, мабуть, чутки розпускають від того, що його ворота не для всіх відчинені. Ну, і через забобони, наявність яких Клим у себе теж визнавав і з якими мав намір почати прощатися.

А наступним здивуванням виявився сам Зенон Ліщинський.

Чоловік, що зустрів їх, вийшовши назустріч з-за масивного широкого столу у своєму кабінеті, виявився найменше схожим на докторів, описаних у романах.

Звісно, Кошовий мав багато знайомств серед вченої публіки. Та, поклавши руку на серце, переважна більшість з них таки відповідала образам: метушливі, хай не такі, як Шацький, і балакучі диваки, котрі живуть у власних світах, не бажаючи цікавитися активним життям. Або — навпаки: говорили мало, спілкувалися з чужими неохоче, всім своїм виглядом демонструючи власну значущість, а пиху подавали не інакше як гідність. Що не робило їх меншими диваками, ніж балакуни, котрі слухали переважно себе і сприймали інших так само, як актори, — вдячною публікою, яка має мовчати й аплодувати в наперед визначених паузах.