Ліщинський торкнувся пучкою краю власного ока.

— Причина не та.

— Згоден. Ми говоримо про наслідки. Але, панове, ми справді захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про події дворічної давнини.

— Саме так, — кивнув Клим. — Та все одно дивує, чому ви, знаючи більше за інших та маючи бажання познайомитись, так довго зволікали.

Професор розвів руками, зобразивши приреченість.

— Повертаємося туди, звідки почали. Знайомство було б цікавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професійна діяльність. У Львові, повторюся, буваю в перервах між лекціями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракує часу. Були б ви моїм пацієнтом, пане Кошовий, ми б бачилися частіше.

Клим криво посміхнувся.

— Це жарти у вас такі?

— О, ви ще не знаєте, як жартують психіатри! Гумор, навіть спеціальний, не для всіх — найліпші ліки від божевілля.

— Дивно. Мені завжди здавалося: безпричинний сміх є ознакою душевної хвороби.

— У таких недугів нема однакових ознак, — тепер Ліщинський говорив серйозно. — Звісно, є стандартні симптоми й діагнози. Лиш проявляються вони в кожного індивідуально. Мають, так би мовити, власну родзинку.

Враз професор, ніби раптово щось згадавши, пожвавився:

— Хочете побачити, як воно буває?

Кошовий із Шацьким перезирнулися.

— Що значить — побачити? — поцікавився Клим, тут же додавши, нагадуючи не так Ліщинському, як самому собі: — Взагалі я... ми хотіли поговорити про Лукана Різника. Ви ж опікувалися ним.

— А, той хлопчик, який зараз сидить за ґратами, — зітхнув професор. — Не те щоб опікувався. Його нещасна матуся добилася до мене таким дивом, що я потім не мав права їй відмовляти в подальших консультаціях. Єдина, на що не йшла пані Уляна, — лишати сина тут. Переконувала, що Лука боятиметься бути в чотирьох стінах. Я мав змогу тримати його, залучивши кошти з числа благодійницьких, котрі приходять пожертвою на мою дослідницьку діяльність. Бідна жінка на мусила нічого платити. Та вона вперлася: її син краще почувається, коли має змогу вільно гуляти вулицями..

— З відчуттям свободи, — з вуст Шацького це прозвучало філософськи.

— Догулявся, — не стримався Кошовий.

— Я все знаю, — сказав Ліщинський. — І маємо ще один приклад втручання промислу Божого. Бо звинувачення щодо нього безглузді, шановне панство.

— Згоден, — кивнув Клим. — Збирався довести це з вашою допомогою.

— А я збирався зробити візит до департаменту поліції! — заявив професор. — Та, бачте, лиш позавчора повернувся з Будапешта. Далі відклав візит, бо маю загальніші справи тут, у клініці. Та все одно не мав наміру полишити цю справу. Найближчим часом таки хотів вибратися до комісара Віхури. І тут — ви, саме з цього питання.

— Я адвокат Різника, — дещо із запізненням назвався Кошовий.

— Про це згадують газети. Особливо старається такий собі Навроцький, чули про нього?

— Навіть читав.

Короткою відповіддю Кошовий вирішив обмежитися.

— Все склалося якнайкраще, — тим часом вів далі Ліщинський. — Ми потрібні один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про більш конкретні справи, вам таки краще переговорити з Альбертом.

— Прошу?

— Доктор Альберт Мазур, мій асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львові. Він був, навіть приймав нашого підопічного. Аби побалакати з ним, нам слід пройти до дальнього корпусу. Там — вотчина пана Мазура. Якщо хочете — лабораторія. Місце для спостережень та дослідів.

Від слова досліди Климове віко знову смикнулося, цього разу сильніше. Повз увагу професора це не пройшло.

— Не треба хвилюватися й боятися. Нічого страшного там не відбувається. Ніхто не б’є хворих струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.

— Нічого такого я не подумав, — квапливо заперечив Кошовий.

— Не це — так інше, — поблажливо погодився Ліщинський. — Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого — ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, — він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. — Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.

Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.

Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно — поза сумнівом.

Нові знання нікому не шкодять.

Розділ п’ятий

 Кілька цікавих пацієнтів

Слідуючи за професором, відвідувачі піднялися алеєю догори.

Схил не був крутим, підйом — не надто високим, та під ногами ковзало: після недавньої короткої відлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши і ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час підтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санітари завзято сипали під ноги присок, перегорілий у печах. Побачивши Ліщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову — кланявся так. Помітно, що професор мав тут чималий авторитет.

Діставшись нарешті потрібного корпусу, Ліщинський відчинив важкі двері власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив;

— Пан асистент має ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскільки там ведуться спеціальні досліди, заходити туди вільно не всякому навіть із персоналу. Лише з мого чи пана Альберта відома.

— Знову це слово — досліди. Насторожує.

— Кажу вам, нічого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого боку — лише нагляд за пацієнтами, записи в спеціальний журнал, описи в медичних картках. До того ж, повторюю, тут, на Кульпаркові, ми не лікуємо. Тільки наглядаємо. Сюди відбираємо найцікавіші екземпляри.

Слово «екземпляри» Климові теж не сподобалось. Та вирішив промовчати, зайшов першим у люб’язно прочинені професором двері. За ним поріг боязко переступив Шацький, а Ліщинський зачинив двері зсередини, прокрутивши двічі ключ у замку. Від цього до Кошового повернулися моторошні відчуття, та він труснув головою, намагаючись прогнати тривогу геть і погоджуючись подумки: забобони.

Щойно професор прочинив другі, внутрішні двері, котрі вели вже до власне приміщення з палатами, страхи поновилися, хай би як Клим не налаштував себе внутрішньо на опір їм. Адже неможливо було втримати дрижаки, котрі враз пішли всім тілом.

За третіми, вже тоншими білими дверима хтось голосно та істерично реготав.

Приміщення мало високі стелі, й регіт відбивався луною в них над головами. У цьому сміхові не чулося ані радощів, ані, навпаки, істеричних ноток, реакції на стрес. Звук був монотонним, зовсім позбавленим емоцій, віддалено нагадував натужну спробу циркового блазня розважити шановну публіку між часом, поки з арени підуть силові акробати й підготується приборкувач лева. Мабуть, так скреготить сам нечистий, отримавши собі чергову душу в колекцію й потираючи руки, готуючись підписати кров’ю нову угоду. Регіт лунав фальшиво, та разом із тим — зовсім не натужно. Виглядало, для того, хто видає ці звуки, вони є цілком природними.

Шацький, якого какофонія шмагонула по вухах, виявився менш стриманим: зігнув ноги в колінах, позадкував, закрив вуха долонями. Ліщинський зберігав спокій, демонструючи професійну зосередженість, хоча на коротку мить обличчя затінила тривога. Але вже наступної миті моторошний регіт захлинувся, зник, запала лунка тиша, і Климові раптом здалося — він нічого не чув, то все навіювання.

— Йой, — пролепетав Шацький, відкриваючи вуха. — Що то було, пане Ліщинський? Хто то був?

— Не скажу напевне, — відповів професор, і тінь швидко зникла з його лиця. — Подібні неконтрольовані звуки може видати будь-хто з наших пацієнтів. Хоч вони в цьому крилі, хоч в іншому. Бувають моменти, коли їм важно впоратися з емоціями. Відтак причини в кожного, як я вже казав, різні. Ці люди можуть заплакати так само несподівано, як засміятися. Або — стукнутися лобом об стіну. Аби пояснити подібне бодай трошки, ми з асистентом поселили кількох хворих окремо.