— А з кобітами як даєш собі раду?
— Якось уже даю, — відмахнувся той.
— Маєш, може, яку приятельку, чи шукаєш їх десь?
— Он там шукаю, — Лука кивнув головою кудись через Климове плече, в бік віконечка. — Ходи зі мною, покажу.
— Ні, Лукане. Поки ти мусиш бути тут.
— Та розумію, — посмішка повільно сповзла з лиця. — Вони кажуть, що я дівку забив.
Кошовий напружився. Шукав способу, як перевести розмову в потрібне русло, і — маєш, хлопець сам заговорив.
— А ти — забивав чи ні? Як сам вважаєш?
— Не знаю, — Лука знизав могутніми плечима. — Я подивитися хотів, що вони тамки виробляють. Потім заболіло дуже, — він знову торкнувся пучками лівої руки спершу скроні, потім — лоба. — Аж у очах темно стало. Без того ніч, та іще маєш клопоту.
Климове віко смикнулося. Не сильно, але відразу кілька разів. Він навіть примружив очі, аби трошки заспокоїлося. Тоді запитав обережно, ніби боявся налякати:
— Що ти хотів побачити?
— Там, — Лука знову кивнув у бік віконця.
— Добре, там. На що дивитися збирався?
Раптом Лука почервонів, зовсім по-дитячому. Краї вух стали багряними, пашіли, хоч прикурюй від Них. Губи витягнулися в трубочку, потім розтягнулися в черговій кумедній та безпомічній водночас посмішці. З кутика, цього разу — іншого, знову потягнулася підборіддям тонка слинява цівка.
Кошовому вкотре закортіло дати йому носовичка. Та перемогла вроджена чистоплотність. Бо одне діло — завітати час від часу до жебрацьких барів, питних закладів на пролетарських околицях чи зустрічатися з мешканцями міського дна в кнайпах із сумнівною репутацією, на кшталт «Під вошею». І зовсім інше — витирати слюні та соплі таким ось типам. Хай навіть це клієнт, з яким він сам вирішив працювати. Зазираючи до гнидників, Клим так само намагався без потреби ні до чого не торкатися там руками.
— Кажи все, — підбадьорив він. — Мені можна. Як лікарю.
— Як вони тойво...
— Що саме, — наполягав Кошовий, хоча вже здогадався.
— Ну теє... Любляться...
Дуже кумедно виглядало, як велетень із силою ведмедя та розумом дитини червоніє й затинається, говорячи про звичайні для інших речі. Та Клим відкинув зайві зараз емоції, бо відчув: нарешті наближається дуже важливий момент. Він витримав коротку паузу перед наступним запитанням:
— Отже, Лукане, ти підглядав за тим, як ті панночки любляться з чоловіками?
— Еге.
Чи Кошовому здалося, чи хлоп зрадів, бо нарешті співбесідник почав його розуміти. Принаймні, в очах, дотепер безбарвних, блиснули живі вогники. Луку зацікавило те, що з ним відбувається. Тож далі треба поводитися ще обережніше, аби не відлякнути.
— А як тобі то вдавалося, Лукане?
— Тамті кобєти мешкають унизу, — охоче пояснив той. — Можна зазирнути у віконце. Я ж бачте який в мамці!
Сказавши так, парубійко підвівся на весь зріст, гордо демонструючи свою незвичну статуру.
— Вони хіба завіс не запинали?
— Так шпарина є! Ги-ги, від мене не запнешся! — тепер Лука вже явно пишався собою.
— А тебе бачили?
— Та де! Не.
Кошовий знову витримав паузу.
— Ота панна, через яку ти тут, — вона з ким була, бачив?
— Із паном! — охоче відповів хлоп. — Лиш він мене видів, гримнув, я забіг. Тоді назад зазирнув. Побачив, що та панна ся врізала й зомліла. Той забіг, аби забрати лезо, би’сь далі не тойво.
Є!
Кошовий не стримався, плеснув у долоні, з переможним виглядом відкинувся на спинку стільця. Лука, вирішивши, що це така гра, теж ляснув п’ятірнями. Дивлячись на клієнта знизу вгору, Клим підморгнув йому.
Таки не прогадав.
Перемога.
— Люди бачили прикметного парубійка на вулиці із закривавленою бритвою в руці. Він ніс її обережно, двома пальцями. Тримав лівою рукою, бо шульга. Звісно, таке видовище у світлі чуток про різника, котрий убиває на Городоцькій уже третю повію, налякало..А почувши перелякані крики, злякався й сам Лука. Викинув бритву геть, почав тікати. Описати його легко, зловити — завиграшки. А що опирався — так через переляк. Він дитина, Шацький, не слід цього забувати.
— Та маєте рацію, пане Кошовий. Як завжди, — відповів Йозеф Шацький, з поважним виглядом ковтнувши пива.
Телеграму з проханням про зустріч Клим відбив йому ще зранку, доручивши це Остапові. У ній попросив зарезервувати столик у новому барі, що зовсім недавно відкрився на Оссолінських[21], неподалік від Малого театру[22]. Власник не прогадав, облаштувавши свій заклад саме тут, у напівпідвальному приміщенні, ще й назвавши його «Під музою». Бо сюди потягнулася не лише театральна, а й інша богемна публіка — благо у рік тому перебудованій кам’яниці, що була за якихось півкварталу, на першому поверсі Отаборилося мистецьке товариство з дивною назвою «Hades»[23]. Його голова, пан Макушинський[24], був не лише відомим журналістом, а й не менш знаним більярдистом, тож у барі примостили два більярдних столи. Один із них постійно був зарезервований за Макушинським, а той навзаєм приводив із собою публіку.
Тож відвідувачів не бракувало, і по обіді, особливо — в неділю, тут складно було знайти вільне місце. Проте тиждень лиш почався, до того ж Шацький був попереджений заздалегідь. І потурбувався про резервування столика завчасно. Навіть урахувавши, що Кошовий більше любить сидіти в кутку.
Дантист із Кракідалів Йозеф Шацький належав до тих людей, чий вік неможливо визначити на око. За час їхнього знайомства — а це все ж таки п’ять років! — він зовсім не змінився. Як і під час першої зустрічі, в камері поліцейського, відділку, Шацький виглядав чи то на сорок, чи то на п’ятдесят років. Хіба додалося трохи сивого волосся, але й Климова голова сріблилася, хоч він був молодший за Йозефа щонайменше років на десять. Не грубий, але й не худий, невисокий, хоч і не зовсім уже курдупель, дантист весь час о такій порі року, від ранньої осені до пізньої весни ходив у сірому, завжди дбайливо почищеному, хай старому довгополому пальті, під яким був незмінний добротний однотонний піджак. Він виглядав завеликим, як і все вбрання Шацького. Проте він одягався так навмисне, аби здаватися соліднішим, і цей недолік йому пробачали всі, хто знав.
А знайомих дантист мав ледве не половину Львова. Перше, що почув від нього Клим: «Половина міста знає Шацького, інших Шацький знає сам». Тоді ця заява виглядала хвалькуватою. Та згодом Кошовий мав безліч можливостей переконатися; якщо той і перебільшував, то не аж так. Ходити з Йозефом вулицями Клим зарікся вже давно: дантист не міг пересуватися інакше, крім як підтюпцем, і раз по раз зупинявся, вітаючись та перекидаючись кількома фразами з черговим колегою. Коли ж Шацький ніс чергову львівську побрехеньку, зі швидкої ходи навіть переходив на біг. При розмові він ще й ковтав літеру «р». Не гаркавив грубо, не грасірував м’яко — не вимовляв, пропускав у слові.
Під крислатим капелюхом мав кучму волосся, котра лиш збоку виглядала неохайною. Насправді ж воно погано лягало під гребінець і не збивалося під головним убором. Зате за бородою вдавалося доглядати краще. З боків видовженого черепу стирчали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха. Ніс, який цікавий дантист любив пхати не у свої справи, від чого й потерпав, був прямим, трохи зашироким, із невеличкою орлиною горбинкою.
Попри позірне перебування у вирі подій Та тримання руки на пульсі львівського повсякденного життя, Йозеф Шацький прикривав цим свою внутрішню самотність. Цим він і привабив Клима Кошового: той теж почувався чужим у місті, куди його закинуло тоді волею долі, й шукав споріднену душу. Щоправда, Шацький мав власну історію самоти. Змолоду був нестриманий у багатьох речах, дозволяючи всі життєві радощі, котрі ладен дозволити собі чоловік. Та одружившись із Естер, донькою крамаря Ісаака Боярського, завівши лікарську практику й чотирьох дітей, Йозеф дедалі більше став розчинятися в рутині родинного повсякдення. Холерична натура бунтувала проти одноманітності, але разом із тим Шацький розумів: він, як глава сімейства, мусить дбати про добробут та навчання дітей.
21
...зовсім недавно відкрився на Оссолінських... — Теперішня назва вулиці Стефаника у Львові.
22
Малий театр — театр, відкритий 1913 року на вулиці Оссолінських.
23
...мистецьке товариство з дивною назвою «Hades» — літературно-художня спільнота, створена у Львові на початку XX століття.
24
Макушинський Корнелій (1884—1953) — польський журналіст, есеїст, прозаїк. Член Академії Польської літератури.