Особливо не подобався мені перший варіант, адже він означав, що я психічно хвора людина. Тільки божевільні регулярно бачать видіння. Я вставав з ліжка, підходив до дзеркала. Ось мої очі, обличчя, ось він, я. Аналізував свої вчинки, дії, думки, все, що робив до цього. Я не міг бути божевільним. До мене часто заходив Григорій, якщо він мав час, ми сиділи і розмовляли. Вдаючи, що просто цікавлюся, я розпитував дещо в нього. Григорій не був психіатром, але, як і кожен лікар, поняття мав. І ось що виявилося: психічнохворий не може критично оцінювати те, що з ним відбувається. Всі свої видіння, галюцинації він сприймає як реальність, у нього не виникає сумнівів щодо достовірності усього цього. Отже, мені в такому разі не довелося б сидіти і мучитися — існує той пес насправді чи лише в моїй уяві. Я був би впевнений. І ще одне, і до цього я дійшов сам, — я справді чув його виття, точніше, звук був реальним, це не слухові галюцинації, бо почув його не тільки я, а й зграя справжніх здичавілих псів, які немов зачаровані пронеслися повз мене туди, звідки він долинув. А в тому, що вони існували насправді, сумнівів не було — один із них залишився лежати на снігу після мого пострілу, який, як я тоді вважав, урятував мені життя. Але це припущення виявилося хибним. Я був їм не потрібний. Знову перед очима зринала картина, як вони — шість чи вісім сірих, чорних, рудих псів, немов тіні, майнули поруч, наче не було тут ні мене, ні мого пострілу, ні того рудого, напевно вожака, що за мить перекидався через голову, зариваючись у сніг. Здавалося, ними керувала надприродна сила, та сама, яка тієї миті стискала мої вуха і не давала ногам зрушити з місця. Нею було жахливе виття, що розливалося над засніженим лісом.

Проти другого припущення мало що можна було заперечити. Не раз доводилося читати в газетах та журналах про якісь аномальні явища, але я вважав усе це несерйозним. Офіційна наука їх не визнавала. І що я повинен був собі сказати? Що їх не буває? Але як тоді назвати те, з чим я зіткнувся? Хіба це не аномальне? Та що з того? Я не маг, не екстрасенс і навіть не шарлатан. Тому і не уявляв, що можна вдіяти і як більше не бути свідком отих «аномальних». Покинути полювання! Ця химерна істота наче хотіла, щоби я це зробив. Але чому? Чому я? Адже не один десяток мисливців лазить тими ж лісами, полями, чому ж ніхто не бачить нічого надприродного? А може, вони бачать, як я, і нікому про це не кажуть, тримають у собі? Тьху! Я сплюнув. Та провалитись мені, якщо якийсь Давидюк або його небіж пішли б удруге до лісу, хоч раз таке побачивши! Щоб я згорів, якщо б вони нікому про це не розповіли! Таке важко було собі уявити. І раптом блиснула здогадка. Пригадався Семен і його історія про того хлопця-каліку. Саме про аномальне розповідав тоді Семен. Він його бачив. Не всі бачили, а він побачив. І «мого» пса бачив тільки я. Аналогія напрошувалася сама по собі. Але ж це міг тоді хтось просто йти через ліс у якійсь поволоці, тумані. Й паралізувати того хлопця могло потім з якоїсь іншої причини. Напевно, лікарі йому і діагноз поставили, хворобу якусь знайшли. Просто такий збіг. А пса я бачив чітко, і не раз, як і те, що він не залишає слідів і що крізь нього проходять кулі, не завдаючи шкоди. І я поки що живий-здоровий, хіба що оця гнила хвороба, яка вже минає. А що як це від нього? А що як, припустімо, цієї або наступної ночі почнеться якесь ускладнення і я зранку також не зможу підвестися? Мені теж поставлять якийсь розумний діагноз. О, ні, не дай Боже! Але ж в моєї хвороби є причина. Я змерз на зимному вітрі у мокрому одязі, тільки й того. Таке сталося б з кожним. Звичайна недуга, застуда. Та й, утім, якби те страхіття бажало мене знищити, це можна було б зробити простіше і швидше. Зграя здичавілих псів запросто роздерла б мене на шматки, і не допоміг би ще один постріл. Але в будь-якому разі я все ж таки не хотів думати про нечисту силу, яка прагла звести мене зі світу. Я взагалі не був схильний до думок про нечисть, особливо тепер, коли минув перший переляк і я видужував. Тому все більше схилявся до визнання якогось аномального явища. Та яка його причина, суть і чому стикнувся з ним саме я, на превеликий жаль, зрозуміти було неможливо.

У лікарні я відлежав на повну — вісім днів, і почувався цілком задовільно й у плані здоров'я, й у плані моральної реабілітації. Лікарня пішла мені на користь. Я навіть рідше думав про всі ті аномалії. Нервовій системі вдалося витримати цей жах, і я залишився при здоровому глузді. Зовсім несподівано в мене з'явилася ідея. Схотілося взяти відпустку і поїхати будь-куди. Звичайно, надворі далеко не літо, але мені забажалося чогось такого… Скажімо, поїхати в якусь подорож, наприклад, до Москви, або Прибалтики, або ще кудись. Щоб сервіс був організований — ну, харчування там, готель і все таке. Щоб возили від музею до музею, вся програма була розписана. Або, припустімо, Ермітаж. Я ніколи там не був. Як мені схотілося до Ермітажу! І я загорівся. Путівку придбати неважко, трохи грошей я мав. Відпустку мені дадуть. Все було так просто! Геніальні плани в моїй голові народжувались і народжувались. А що як під час подорожі я закручу роман, такий собі легенький, з якоюсь симпатичною дамою? Я навіть здивувався своїй дотепності. Коли я востаннє спілкувався з жінкою? Навіть важко було пригадати. Та я тут зовсім заіржавів! Забивати голову різними химерними думками, замість того, щоб отримувати від життя задоволення, як це роблять усі нормальні люди! Я відчув здоров’я і натхнення, мені схотілося вже бігти. Я міг би просто зараз втекти з лікарні (Григорій не образиться), подзвонити в обласне управління, точніше, шефу додому, і, збрехавши щось, випросити термінову відпустку. За вечір можна було зібратися, а вранці вирушити до обласного центру. Он скільки рекламних оголошень у газетах!

Я подивився на годинник — пів на восьму. Зібрати все виявилося справою кількох хвилин, і я вперше за вісім днів вийшов на свіже морозяне повітря. Хоча, власне, морозець був невеликий, щось близько одного-двох градусів. Сніг зм’як і налипав на підошви. Я вирішив їхати до Прибалтики — ця ідея чомусь сподобалася мені найбільше.

Біс із ним! Хай собі той примарний пес лазить своїм лісом скільки хоче і шукає для розваги когось іншого.

На вулиці, крім мене, нікого не було, і я машинально озирнувся. Он воно що! Від жахливої думки похололо всередині. Кроків за сорок позаду рухалася чорна пляма. Найближчий ліхтар горів далеко, але я її побачив. Усе моє нутро обірвалося і впало не знати куди. Це був він. Він прийшов сюди, за мною. Тільки за мною. Адже позавчора була неділя, а я пропустив полювання. Тому він і з’явився тут. І мене охопив відчай. Хотілося стиснути кулаки і закричати від безсилля та жаху. Я нічого не міг удіяти, нікуди сховатися від нього. З якоїсь прикрої невідомої причини йому потрібен був я, тільки я, той, що зараз ішов і мало не плакав від безсилої люті та відчаю. Більше нічого мені не залишалося. Я знав, що тепер нікуди не поїду. Куди б і на який термін я не відбув, він чекатиме на мене тут. Виходу не існувало.

Я зупинився. Тепер ліхтар горів поруч, і пса було добре видно на краю дороги біля кювету під похиленим парканом. Він стояв, опустивши голову, і чекав. «Чого ж ти чекаєш?» — думав я, вгамовуючи свої почуття, які наче хотіли роздерти мене на шматки. Ноги тремтіли, думки заклякли. Раптом на сусідній вулиці почулись голоси — чоловік та жінка. Вони швидко наближалися, щось жваво обговорюючи. Я мимоволі глянув туди. Зараз вони вийдуть з-за повороту, ну! Я озирнувся на нього. Під парканом уже нікого не було. Він утік, точніше зник. Тепер його не було ніде. Чоловік та жінка вийшли на вулицю і пройшли повз мене, здивовано зиркаючи та оглядаючись на мою застиглу під ліхтарем постать.

VII

Наступний день я провів у місті. Ніч минула практично без сну. Я відчував, що він десь там, у темряві. З якоїсь причини він повинен завжди бути поблизу мене. Чи стримають його стіни? Світла я не гасив. Жахлива ніч…