— Дай лише трохи відсапаюся, — прогорлав він, наче я був глухий, — а тоді щось будемо робити.

— Робити нічого не будемо, — відповів я, — будемо говорити. Хочу порадитися з вами. Ви багато в лісі буваєте, бачили всяких дивовиж…

— Бачив, бачив, — підтвердив Антонович, — усього бачив… А що таке? Розказуй, хлопче!

— Так ось, те, що спостерігаю вже місяць, є надзвичайно дивним, і я не знаю, що мені робити. Якби розповісти комусь — точно засміяли б. Ну а вам уже мушу.

Антоновича тішило, що для поради я обрав саме його, і він уважно слухав. А я виповідав йому цю незвичайну історію про чорного пса, який щоразу тягався за мною: про наш з Васильком експеримент, і про те, як він миттєво зник, почувши Григорія, коли ми з ним вистежували косулю біля сосняку, і як несподівано опинився зовсім в іншому місці — майже за 20 кілометрів від лісу, там, куди я втік від нього, і про його морду, яку я добре роздивився під час нашої останньої зустрічі. Розповів і про ту причину, з якої я досі його не застрелив. Розповів усе.

— Цікава історія, чоловіче, я тобі скажу… — замислено відповів старий після хвилинного мовчання, — і я, бувало, бачив дещо дивне, пов’язане зі здичавілими псами. Собака — тварюка розумна й хитра. І ось що я тобі скажу, хлопче. Така моя думка і щира порада. Якщо ти не впевнений, то я тобі скажу просто — нечистої сили немає. Я це знаю точно. Якби вона була, я б її давно вже побачив. Де тільки я не бував! Он мені вже «сімдесятка». Отож якщо так, то це звичайнісінький дикий пес. Старий та хитрий. А що йому від тебе треба, того я не знаю. Та й яке то має значення? Я тобі так скажу. Ти наступної неділі візьми рушницю та йди собі до лісу. Тілько надто грубого шроту не бери. Йому й чотирьох нулів вистачить, побачиш. Аби влучило. Тільки крохмалю насип до шроту, щоб кучніше було, розумієш? О! Добряче поціль його в груди. І повір мені — тобі не буде гріха.

— Був колись у мене пес, — додав старий після невеликої паузи, — давно вже. Задушив одного разу він кота. Але той встиг дуже подерти йому очі. Так і осліп. І щось таке після того на них понаростало, що й очиць не було видно.

Так, я знав. Знав, що він мені нічого іншого не порадить, однак після розмови зі старим відчув полегшення. І вирішив, що наступної неділі піду до лісу й саме так зроблю. Адже це був єдиний реальний вихід.

V

У суботу знову випав сніг. Мокрий, лапатий, він укрив навколо все. Кожен господар знову шкріб лопатою у дворі, розчищаючи доріжки, а він сипав та сипав. А вночі несподівано вдарив мороз. Зранку в неділю показало мінус вісімнадцять градусів. Небо стало чистим, яскраво-блакитним і — ні вітринки. Дерева в лісі стояли під білими шапками. Та що дерева! Увесь ліс одягнувся в одну величезну снігову шапку і, здавалося, від цього оглух. Глухнув і той, хто заходив до нього. Кущі під деревами також побіліли, а їхні гілки стали грубими, від мільйонів білих голок, що стирчали на всі боки. І, здавалося, варто лишень зачепити, та ні, досить голосно крикнути в зачарованому зимою лісі, як все лавиною опаде додолу. Воно й так потроху обсипалося, роблячи ямки у неторканому сніговому простирадлі.

Та цього разу в мене не було бажання милуватися красою зимового лісу. Я прийшов сюди застрелити пса. Здичавілого, хворого чорного пса, шкідника лісів. Тварину хитру та розумну. Розігрівшись, я йшов швидко й рідко оглядався, знаючи, що зараз він з’явиться. Повинен з’явитися. А якщо ні?! Але не вміє ж він, зрештою, читати моїх думок? Звичайно, ні. Просто він міг перекочувати з лісу на поля та переліски поблизу Крутого яру, де я полював останнього разу, випадково зустрітися зі мною і знову причепитися. Тепер, цілком можливо, він ошивався десь там, не маючи й у думках бажання зустрічатися зі мною.

Я озирнувся. Пес ішов за мною, кроків за шістдесят, як завжди, опустивши низько голову, похитуючись з боку на бік. Я подумки вилаявся. Він знову був поруч. І зараз мені, нарешті, доведеться це зробити. Своєрідний акт милосердя. Все ж таки я відчував у грудях хвилювання. Але людина не може не хвилюватися перед вчинком, на який довго зважувалася. Пес стояв головою до мене і весь наче ховався за нею. Видно було тільки голову та передні лапи під нею. І все. Голову, яка, здавалося, не мала очей. А може, хтось колись уже стріляв у нього? Тільки надто дрібним виявився шрот, який лише осліпив його. Та роздивитися все ж таки не вдавалося. Я знову відчув жалість. Ні, все давно вирішено. Не треба лише повторювати помилок попереднього мисливця. Я пішов далі, а потім, повернувши різко на дев’яносто градусів, ступив ще кроків сорок. Пес так і йшов, чітко моїми слідами, варто було мені тільки рушити. Без сумніву, він таки сліпий і користувався лише нюхом. Ось ще кілька кроків. Пес рухався точно по сліду і тепер опинився до мене боком… Стоп! Я зупинився. Зупинився й він. Я приклав рушницю. Над прицільною планкою вималювалися груди пса на тлі грубого дерева. Запалий живіт, стирчать ребра… Мене охопило неприємне відчуття.

Я натиснув на спуск. Різка віддача разом зі звуком пострілу. Здавалося, серед лісової тиші гахнуло так, ніби я стріляв з гармати. Плече, щоку вдарило кольбою. З дерев упала наче снігова лавина, як і з того куща, під яким стояв пес. Першої миті я навіть не зрозумів, влучив чи ні. Склалося враження, що його відкинуло ніби кудись донизу, під дерево, оскільки в момент пострілу він стояв на горбку. Але тепер я його не бачив. Скоріш за все, я застрелив його на місці і він лежить за тим кущем. Справді, там наче щось чорніло. Все через той сніг, що посипався з дерев від звуку пострілу. Я також був весь у снігу. Якби пес утікав поранений, я бачив би його зараз і стріляв удруге. А якщо він причаївся і лежить, вискаливши свої жовті ікла? Та хоч би там як, а доведеться йти. Я замінив використаний патрон і розстібнув хлястик ножа на поясі. Та чим ближче підходив до того місця, тим більшим ставав мій подив. Ніякий пес не лежав під деревом — ні мертвий, не живий. Його просто там не було! Ось горбок, кущ, все як на долоні. Він не лежить ніде! Куди ж міг подітися? Адже я не бачив, як він тікає! Його не було й за деревом, на якому виднілися сліди шроту. Ось усе дерево побите, ось відлетіла розтрощена кора… Але ж він стояв перед деревом, і я не міг не влучити! Він стояв перед цим самим деревом, закриваючи його, ця картина й досі в мене перед очима. Ось же його сліди! Я втупився в сніг. Там були тільки мої сліди. Мої, і більше ніяких. Цього не могло бути, адже він стояв тут! Я його бачив на власні очі! Я в нього стріляв!!! А може, це не те дерево? Я щось поплутав, точно. Та ні, яке там «поплутав»?

Крізь збиту пострілом кору проступала біла деревина… Моя голова стала наче порожня і не здатна розуміти. Я навіть не відчував її ваги, витріщався на сніг навкруги і шукав його сліди. Щось таки збивало з пантелику. Я вперто чогось не бачив або не розумів. Зараз все повинно було стати на свої місця. Ось мій слід. Я обходив це саме кляте дерево, а він ішов за мною. Я ж бачив! Тоді де ж вони, його сліди?! Їх тут не було. Їх не було поруч. Їх не було ніде. Я стояв, роззявивши рота, і не міг нічого збагнути. Розуміння цього помалу влазило в мою свідомість, поступово пробираючи собі дорогу, будило, викликало в мене нове почуття. Почуття, яке, наче холодний липкий кисіль, розливалося десь усередині, поміж кишками, лізло під груди, стікало в ноги, від чого вони ставали немовби ватяними і не слухалися мене. Але ж нечистої сили не буває! Мені не потрібен був Антонович, я й сам прекрасно розумів це. То яка ж тоді сила тримає мене на місці, тоді як я хочу лише одного — якнайшвидше зникнути звідси, щоб ніколи, ніколи більше сюди не потрапляти, в ліс, де блукають чорні пси-привиди. І в той час, коли всі ці думки хаотично борсалися в моїй голові, коли оці блискавки простромляли мій мозок, коли я поступово усвідомлював, ні, не суть, тільки факт побаченого, з лісу, з гущавини пролунало несамовите, низьке утробне виття. Провалитися мені на місці, якщо так міг заводити пес. Власне, я не відмовився б цієї миті провалитися будь-куди, та, на жаль, це було неможливо. А довге, безперервне завивання залазило крізь вуха в голову. Та що в голову, воно невблаганно лізло в кожну клітинку мого паралізованого тіла. Паралізованого? І раптом я згадав того хлопця, про якого розповідав Семен, отже — все? Я стою на місці. Невже мені з нього ніколи не зійти? Невже я тепер каліка? Тоді чому я ще не впав? Чому рушниця ще тримається в моїй руці? Я втратив відчуття часу і не міг зрозуміти: виє він чи вже ні. Я що, оглух? А луна повторювала позаду, в хащах, цей жахливий звук. Але ж я не бачу спиною! Що там діється? Якщо він там заводив, то, напевно, зараз з’явиться. Що робити? Я не можу навіть поворухнутися і не зможу в нього вистрілити. Та що йому постріли? Хіба вони йому зашкодять?