Я кивнув, а Світлана вела далі:

— Але нематеріальній енергії властиві деякі відмінності від матеріальної. Найголовніша з них — вона існує в протилежних формах. Скажімо, позитивній і негативній, хоча це, зрозуміло, відносно. Наведу такий приклад. У матеріальному світі вся енергія однорідна і є, по суті, одним і тим же. Візьміть, приміром, енергію води, що тече, або нафти, що горить, енергію машини або коня, атомного розпаду в реакторі. Здавалося, нічого спільного. Та разом з тим всю її можна виміряти в тих самих одиницях, перетворити в один вид (наприклад, електричну), врешті, спрямувати на службу людству й примусити виконувати будь-яку корисну роботу. Інша ситуація в нематеріальному світі: як вам відомо, там існують правда і кривда, любов та ненависть, розум та безглуздя, добро і зло, минуле та майбутнє. Їхні енергії наче протилежні й перебувають у стані відповідного балансу, протидії. Мало того — вони не існують одна без одної й постійно прагнуть до рівноваги. Ви можете собі уявити тотальну любов, і щоб ніхто ніколи не чув про таку річ, як ненависть? Або тотальну справедливість за повної відсутності будь-якої кривди? Або тотальне добро без зла? Майбутнє без минулого? Утопія, абсурд. Не буває будь-якої з цих форм без протилежної. Вони співіснують, постійно прагнучи до рівноваги. Далі. Як зайва кількість енергії веде до вибуху в матеріальній природі, так само настає вибух і в нематеріальному світі. Проведемо аналогію. Згадайте розірваний автоклав. Температура збільшується, підвищується тиск, зайва енергія не має виходу. Якщо так триватиме, рано чи пізно стінки не витримають і — вибух. А що ж з нематеріальним? Уявіть собі, як у людині накопичуються злість, ненависть, швидко, без кінця, не маючи виходу, розрядки, і — вона божеволіє. Вам не здається, сталося те саме, що й з автоклавом? Такий самий вибух. Або уявіть собі ситуацію, коли щось заважає встановленню рівноваги між протилежними формами нематеріальної енергії. Спробуйте, наприклад, викорінити зло. Щоб залишилося саме добро. Для цього доведеться застосувати неабиякі сили та методи, багато на що наважитися, і, можливо, рівновагу вдасться тимчасово зсунути в бік добра, а потім… Ви уявляєте собі, який потім станеться вибух і які потягне за собою жертви? Важко уявити. Напевно, з ним не зрівняються сотні тисяч розірваних автоклавів.

Я був вражений. Я справді ніколи над цим не замислювався. А втім, розумів усе, що пояснювала Світлана. Було таке відчуття, наче мене ведуть у якусь казкову, фантастичну країну і я, тримаючись за чиюсь руку, іду з роззявленим від подиву ротом, оглядаю все навкруги і намагаюсь зрозуміти. Усвідомлюючи те, що говорила Світлана, я забув про пса, про жах, про все, що відбувалося зі мною останнім часом. І тільки тепер, згадавши, нарешті, для чого сюди прийшов, запитав її:

— А яке відношення це все має до мене, до ситуації, в яку я потрапив, до чорного пса найголовніше? Ви можете пояснити з точки зору цих дивовижних теорій те, що відбувається зі мною?

Я чекав відповіді, поїдаючи Світлану очима. Напевно, так слід було б дивитися на живу богиню.

— Гадаю, що можу, — сказала вона. — Але засвойте ще одне положення. Воно дуже важливе.

Матеріальна і нематеріальна природа тісно взаємопов’язані, їх неможливо розділити. Багато з тих нематеріальних категорій, які ми з вами розглядали, взагалі не можуть існувати відірвано від людини, а відповідно, від інших матеріальних об’єктів, з якими має справу людина. В цих зв’язках є багато таємничого, незрозумілого, і мені в тому числі. А для вас — взагалі темний ліс. Я вважаю, що причина ваших пригод у тому, що ви якимось чином стали причетні до цих зв’язків. Десь у сфері нематеріального або, краще сказати, в якомусь замкненому нематеріальному просторі виникла критична ситуація, можливо, навіть близька до вибуху. І вона, судячи з усього, стає дедалі критичнішою. А ви якимось чином опинились на шляху зв’язків у цій ситуації. Мало того, схоже, що ви стоїте на заваді перерозподілу якоїсь нематеріальної енергії. Гадаю, що з якихось причин зв’язок почав відбуватися через вас або через щось таке, пов’язане з вами. Говорячи простіше, ви влізли не туди, куди треба. Не буду приховувати, ваше становище досить неприємне, і вихід з нього маємо шукати іншим шляхом. Безглуздо стріляти у вашого пса або ховатися від нього за трьома дверима, як безглуздо ховатися під ліжко від вибуху ядерного реактора. Навпаки, потрібно додати в реактор якийсь елемент, що приглушить процеси і запобіжить вибуху. Якщо ж це вже неможливо, необхідно втекти із зони ядерного вибуху. Ви мене розумієте? Ви повинні знайти причину, чому саме на вас зациклився цей зв’язок, і ліквідувати конфлікт. Якщо ж це неможливо, то єдине, що можна зробити, — виключити себе з ланцюга цих зв’язків. Це, як ви кажете, почалося близько двох місяців тому. Що ви зробили таке, чого не робили ніколи? Або таке, що потягнуло за собою якісь наслідки? Або взагалі щось незвичайне? Практично це міг бути будь-який ваш вчинок. Не шукайте чогось надзвичайного. Взагалі, це може бути все що завгодно, навіть дрібниця, але напевно те, чого з вами раніше ніколи не траплялося. Можливий ще один варіант — щось могло бути зроблено навколо вас, і ви стали лише пасивним учасником подій. На жаль, ви могли навіть не підозрювати про це.

Вона помовчала.

— Не думайте зараз. Ви повинні вдома спокійно, методично проаналізувати своє життя, свої вчинки, події, що відбувалися навколо вас останнім часом. Можете писати. Спробуйте мобілізувати себе на цю роботу. Ось мій телефон, — вона написала номер і дала мені листок. — Дзвоніть.

Моя голова була настільки забита новою незвичною інформацією, що аркуш паперу розпливався перед очима і мені ніяк не вдавалося прочитати номер. Усе, що завантажили в мене, вимагало поступового осмислення. Зараз я на це не здатний, і мені треба лише відключитися на якийсь час. Та одне не давало мені спокою, вперто нагадуючи про себе.

— Ну а пес? — із завмиранням серця запитав я. — Як же пес? Що це таке?

На обличчі Світлани не відбилося ніяких емоцій.

— Не знаю, — сказала вона. — Не знаю. Та це не так уже й важливо, якщо ви, звісно, десь не наблудили в своїх спостереженнях за ним і він не є звичайнісіньким живим псом. Якщо ж усе справді так, як ви розповіли, то мені важко пояснити природу цього явища. Можливо, він існує лише в вашій уяві.

— Як в уяві? — мало не закричав я. — Та я бачу його так само, як тепер вас! Я можу підійти і торкнутися його, він є! Ви ж не хочете сказати, що в мене регулярні галюцинації, що я хворий?

— Ні в якому разі, — заперечила вона, — цим можете себе не мучити. Про пса ж можу вам сказати впевнено лише одне — не ховайтеся від нього. Не витрачайте дарма своїх душевних сил — це безглуздо. Ви не втечете від нього навіть до Америки. І, безперечно, не варто підходити до нього і торкатися.

— А що буде, якщо я зроблю це? — у мене все похололо всередині, коли я вимовляв ці слова. — І що буде, якщо я не знайду причини?

Я зміг це запитати, лише проковтнувши густу слину.

— Не знаю, — відповіла вона, — це невідомо. Але я у вас вірю. Ви розумна і рішуча людина. Ви повинні знайти.

І вона зняла окуляри — вперше. Її обличчя було на диво простим і приємним, адже саме вони, закриваючи значну частину, намагалися зробити його ніяким. І ще воно здавалося дуже змученим. Навіть проступили ледь помітні зморшки під очима. Я відкрив дипломат і витяг велику коробку цукерок та шампанське.

— Я пам’ятаю, що ви говорили, але назад, звичайно, не повезу, — сказав я.

— Гаразд, — сказала вона, — ставте до буфета. Цим ми відсвяткуємо перемогу.

VIII

Я сидів і думав. Мене переслідувало щось невідоме. Зовсім невідоме. Ним був той пес. Сховатися від нього в інших угіддях не вдалося — він прийшов і туди. Закінчилося полювання — прийшов сюди, до мене. Отже, настане час, і мені не вдасться сховатися ні в чиїйсь компанії, ні за цегляними стінами. От і зараз я був упевнений, що він десь тут, — варто лише вийти надвір і щоб нікого не було поруч. Кожної нової зустрічі він наближався до мене. Ще тоді, вперше, у лісі, до нього було кроків сто. Стріляв я в нього вже з шістдесяти. Тепер, варто було мені вийти самому в темряву, він з’являвся і йшов за мною за двадцять — тридцять кроків позаду. Пес наче стискав навколо мене своє жахливе кільце. Чи прийде він у мій дім? І доки він може наближатися? Адже колись, напевно скоро, відстань, що розділяє нас, зменшиться до мінімуму. Що буде далі? Ці думки щоразу примушували здригатися. Звичайно, якщо крізь нього проходять кулі, якщо його лапи не залишають слідів на снігу, навряд чи його зуби зможуть вп’ястися і роздерти мені горло. Але що тоді ця нематеріальна істота збирається робити зі мною? Невже він хоче убити мене моїм жахом? За що? Що таке я йому зробив? Цього неможливо було зрозуміти.