— Ну, будя патякати, — обірвав перший.

Він стояв у дверях і докурював цигарку. Я бачив плече у зеленкуватому плащі й сірий кашкет. Інший ще стояв знадвору, але я вже знав, хто увійде зараз до хати. Він не викликав у мене симпатії відразу, худий довгий чоловік з лисячим обличчям.

Перший сховав недопалок, і вони увійшли. Васюха відразу схопив свій мішок і прилаштував за плечима.

— Ну, все, — сказав він. — Ти ж знаєш, Жолудь, я не можу на таке дивитися. Я тебе там зачекаю, щоб і не бачити, і не чути…

Той стояв, похитуючи головою, і з відразою дивився на нього, потім сплюнув набік.

— Жолудь, ну ти ж знаєш, я відроблю. Такий сценарій подам, що тільки підійдеш і злижеш. Я ж із ними усіма стосунки маю. Он, у Заріченську накльовується справа, та й хохли мої рано чи пізно при грошах опиняться. Так що… Жолудь, а може, він не знайшов? Все, все, не буду…

Скорчивши догідницьку гримасу, Васюха почав задкувати до дверей, коли Жолудь гаркнув на нього:

— Куди, падло? А землю розгрібати хто буде? Я? Давай! Не можеш кров пити, то копирсайся у лайні.

Не знімаючи рюкзака, Васюха став навколішки і швидко розчистив ляду, а потім без єдиного слова вискочив з хати і зник у чагарнику.

Тепер я зрозумів усе. Намагаючись розібратися у «своїх» таємницях, я вліз у таке, що… Не інакше, аркушики, що лежали тепер у моїй кишені, були своєрідною картотекою Васюхи, який виконував при шайці цілком зрозумілу функцію. Напевно, будучи доказом проти них, вона мала ще й неабияку цінність, і тому її втрата їх аж ніяк не влаштовувала.

Жолудь залишився сам. Неспішно розстібнув плащ і витяг свою зброю — обріз «Тулки». Він зігнувся, витяг клин, що зачиняв ляду, і, підколупнувши її ножем, відкинув до стіни, а потім відійшов на кілька кроків, запхав знову обріз під плащ і цілком миролюбно сказав:

— Ну, вилазь, паря. Будя вже там сидіти!

Відпали усі сумніви: за кілька хвилин я мав зникнути назавжди.

Серце скажено билося, мені насилу вдавалося вгамовувати дихання, наполовину відкривши рота, щоб він не почув сопіння. Зараз він був сам. Що я мав вчинити? Лізтимуть вони на горище, знайшовши підкоп, чи вирішать, що мене давно тут немає? Кажуть, якби знав прикуп — жив би у Сочі. Тільки я не хотів у Сочі. Мені хотілося лише додому. Забувши, що на мене там чекає, зараз я хотів лише додому і більше нікуди.

З погреба ніхто не вилазив. Жолудь витяг з кишені ліхтаря і зробив перший крок до отвору. Одночасно друга його рука відгортала плаща. Зараз обріз опиниться в ній…

Я кинувся вперед, і, впершись вільною рукою в край отвору, звісився донизу, направляючи дуло просто йому в обличчя. Його рука ще тільки відгортала плаща, а обличчя миттєво повернулося до мене, висловивши без слів усі емоції.

— Стояти! — сказав я. — Руки розведи. Смикнешся — застрелю.

Він повірив. Так і застиг, дивлячись мені у вічі. Я побачив твердий погляд. Такого важко налякати. Він тільки виконував те, що я казав, оскільки не мав зараз іншого виходу. Майнула думка, що він міг раніше бачити цей пістолет, ще до того, як Васюха загнав його моїм землякам. Та зараз на нього дивилося лише чорне очко дула, а воно в усіх пістолетів однакове, особливо, якщо дивиться на тебе.

— Обережно, без різких рухів, — сказав я, — однією рукою відгорни плащ, іншою — тільки двома пальцями, візьми обріз і кинь на землю.

Не вимовивши й слова, він повільно відгорнув плаща, і я побачив ручку обріза, яка стирчала з-під ременя. Рука його повільно повзла до зброї, а очі з відстані трьох кроків дивилися у мої, притягуючи мій погляд, як магнітом. Доводилося докладати величезних зусиль, щоб не відірвати очей від його рук. Цього не можна робити! В боротьбі нервів наші сили явно нерівні. Я відчував, що маю програти! Його пальці торкнулися лакованого дерева.

Більше я не витримав. Наші погляди зустрілися, і тієї миті, коли його пальці охоплювали рукоятку обріза, я вистрілив йому в обличчя. Це була дивовижна картина: наче якийсь згусток повітря вдарив у нього, на мить викрививши його неймовірним чином, від чого голова смикнулася назад. Жолудь махнув руками і завалився у куток. Висмикнутий з-за пояса обріз полетів на землю, а його власник повзав по підлозі й робив якісь конвульсивні незграбні рухи ногами. Це відбувалося кілька секунд, а потім його долоні приліпилися до обличчя і з-під них вирвалося якесь надсадне гарчання. Так він і лазив, поки його голова не звісилася в отвір, і я вирішив йому допомогти. Схопивши рюкзак, я скочив додолу. На землі валялася маленька блискуча гільза. Опускаючи ляду, я відчув, як від газового розряду і в мене самого щипає в горлі й сльозяться очі, тому я прожогом вибіг з хати.

Тепер шлях виявився відкритим. Існувала, звичайно, перспектива зустрічі з Васюхою, але я знав, що він не може цього зробити. Відтепер я взагалі багато що знав, навіть занадто. Проскочити чагарник було неважко. Останніми днями кілька людей пройшли стежкою туди й назад, від чого вона стала більш помітною та прохідною. На виході з хащів зупинився й прислухався. Напевно, він і справді пішов кудись подалі. Тільки б не заблукати. В мене була солідна фора. Заким той у підвалі очухається, заким вони зустрінуться… Якщо Жолудь у курсі, що Васюха свого часу загнав газовий моїм землякам, його (Васюху) взагалі чекали неприємності, яких я навіть не міг собі уявити.

Як тільки вийшов на рідколісся, я визначив за компасом зворотний напрямок і, ще раз озирнувшись, швидко пішов до Полхова. Минуло близько години. Я точно, до градуса, тримався свого південно-західного напрямку, сподіваючись, що йду правильно. За такого темпу вони аж ніяк мене не наздоженуть. Болі у м’язах поступово минули, і я дозволив собі навіть кілька разів пробігтися. Якщо ми йшли до Гачилівки близько трьох годин, то скоро я мав дістатися до місця.

Ця небезпечна пригода, яку мені щойно довелося перебути, народжувала, а тепер уже й розкривала нові таємниці. Безперечно, там, у погребі, було заховано те, що я і передбачав. Ще щось, окрім нікому не потрібних тепер грошей. Адже сказав тоді Васюха: «А може, він не знайшов?» Не викликало сумнівів, він мав на увазі знайдену мною «картотеку». Тоді цей непотріб, що валявся на підлозі у мішку, був просто кинутий тут і за нього ніхто не переживав. А може, він лежав саме для того, щоб збити зі сліду? Мовляв, ось це і є схованка. Кому спаде на думку шукати тут щось ще глибше? А знайшли вони місце для схованки за зображенням пса — так, для хохми, адже добре знали про дідові чудернацтва! І дід Мішка все-таки повинен був виявити щось серйозніше. Можливо, якийсь час вони й переховували тут ще якісь гроші або скарби. Адже він, якось напившись, обіцяв Прохорівні побудувати нову хату. А за старі гроші її, як відомо, не збудуєш…

Хай там як, зараз я ніс у кишені те, за що будь-хто з шайки убив би мене. Пригадалися записи, побачені на картках, переглянутих у підвалі. Багато з них тепер не виглядали для мене такими безглуздими, як тоді. Так, на одному з паперових пакетиків, менших від «Уренгойського», стояло скорочення «Зар.» Не інакше, це був Заріченськ, про який говорив Васюха Жолудю, коли я сидів на горищі. Він згадав і про моїх земляків, які скоро опиняться при грошах, і вони чекали цього моменту. Тому одна з двох «Полховських» карток і позначалася — «Хох.», тобто хохли. Виявляється, Петро, Зеник та інші давно були в нього на прикметі і їм загрожувала неабияка небезпека. Будь-що я мав якось їх попередити.

Пригадалися й інші позначки. Так, табличка з дванадцятьма вічками, напевно, означала рік, і в ній щомісяця відмічалася регулярність отримання зарплати робітниками тої чи іншої структури. Саме на «Петровій» картці стояла доларова позначка. Справді, він і сам казав мені, що фірма, на яку вони працюють, експортує пиломатеріали і що в кінці вахти зарплату їм дають у валюті — так зручніше. Все збігалося. «Картотека» Васюхи була результатом кількарічних спостережень за різними, в основному приватними, структурами, а сам він, хоч і непоказний, — своєрідний мозковий центр, координатор цієї банди. Напевно, якби сталося це за кордоном, він був би досить крутим мафіозі, керівником угруповання. А тут, у російській глушині, об нього витирали ноги позбавлені інтелекту типи, як Жолудь. Очевидно, в них тут теж була країна чудес та парадоксів.