Чому він мене просто не застрелив? А потім заховав би так, що в житті б ніхто не знайшов! Хотів переконатися, що я таки знайду його схованку? Давав мені останній шанс? Виходило, що чутки, які розповіла мені Прохорівна, мали підставу. Не інакше, схованку знайшов дід Мішка під час останнього приходу до своєї покинутої хати. Можливо, в нього також виникло запитання, куди подівся його вхід у погріб, а може, хотів помилуватися своїми «художествами»? Тепер про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, це відкриття й вартувало йому життя. А мені, мабуть, — спокою. Адже я отримав свою другу тінь рівно за місяць після його загибелі. Невже саме так усе й сталося? А що, як саме брати Губіни були причетними до серії розбійних нападів, про які розповідав мені Зеник? Тоді зрозуміло, що той, хто довідався про це, повинен був назавжди зникнути. Але я не хотів зникати назавжди!

Я увімкнув ліхтар і підвівся. З чого починати? Шлях один — догори. Я провів рукою по стіні. Вона була з каміння, викладеного на якомусь розчині. Невже цемент? Навряд. Розклавши ножа, я обережно спробував колупати цей розчин. Він легко подавався і сипався на землю. Нічого, заскоро мене поховали. Справді, це — не Бастилія. Я розчищав слабкий, напевно, глиняно-вапняний розчин зі шва навколо одного каменя, передбачаючи своє швидке звільнення. Але невдовзі моє натхнення зникло. Каміння у стіні виявилося нерівним, а відповідно кривими були й шви між ним. Під час будівництва їх підшукували старанно, так, що за формою вони відповідали одне одному. За рахунок цього шви виявилися досить вузькими. Кожен із них вдавалося розчистити лише на п’ять-шість сантиметрів углибину, і все. Далі через кривизну каміння напрямок шва мінявся, і ніж не пролазив. Це була катастрофа моїх надій. Я перепробував у різних місцях з тим самим результатом. Напевно, каміння у стіні мало значну товщину, бо очистивши шов навколо одного на таку глибину, як удавалося, годі й думати розхитати його так, щоб витягти. Нічого не досягти, я лише зробив дідові на стіні «розшивку». У відчаї довелося сісти, притулившись спиною до стіни. Важкі думки знову полізли в голову. Щоб відігнати їх, треба було щось вигадати. Та нічого не виходило.

І треба ж так влетіти! Ось хто, виявляється, зламав гілку на так званій «звіриній стежці». Напевно, він приходив сюди кілька днів тому, а може, учора. Для чого? Адже оглядаючи хату, я не помітив ніяких свіжих слідів людської діяльності. Просто прийшов подивитися — і все? Просто завернув дорогою з токовища. Мабуть, ні. На що тут дивитися? Що охороняти? Гроші, за які вже нічого не купиш? Навіщо взагалі тепер тримати це тут? Пояснити було важко. Можливо, з якихось причин цей скарб не вдалося реалізувати відразу? Може, це було небезпечно, адже сума значна, а в купюр, тим паче нових, є номери, які десь зафіксовано… А далі почалася інфляція, і вони за короткий термін знецінилися. Потім — грошова реформа. Все, можна клеїти по стінах. Тоді для чого їх тут зберігати? Щоб колись попастися, і це виявилося зайвим доказом? Чому їх просто не викинули? Адже тепер це мізерна сума, копійки! Напевно, важко просто так взяти і викинути гроші, через які пережито божевільний ризик, зіпсовано нерви, гроші, на яких людська кров… Про це можна було тільки здогадуватися. А якщо тут є ще якась схованка? Припустімо, їхня зброя або ще щось? Але тут не могло бути більше нічого, адже я так ретельно оглянув увесь погріб…

Пошкодувавши, що розламав драбину, я знову поліз під ляду. Стояти на половині драбини було вкрай незручно. Скоро я зрозумів, що нічого тут не вдію. Якби мати лом або ще щось важке! У мене ж було тільки дві металеві речі — мій ніж та пістолет Зеника. Все-таки я мав рацію, беручи його з собою. Шкода тільки, що не зумів вчасно ним скористатися. Зараз він такий же непотрібний, як і все інше, що було у моєму розпорядженні. Мене охопило усвідомлення безсилля. Я не міг здолати цих кам’яних стін, щоб вилізти звідси. Невже залишалося тільки слухняно сидіти тут, витріщаючись на його тупу безоку морду? У повному відчаї, не в силах володіти своїми емоціями я схопився на ноги, керований безглуздим наміром, і, не тямлячи, що роблю, засадив лезо ножа просто в око своєму безжальному переслідувачу — дарма що той був лише намальований на стіні. Лезо шкребнуло по каменю. Але зупинитися я вже не міг. Та ніж, за всього бажання, не ліз у шов якраз на його оці. Й у цій безглуздій люті я несподівано помітив, що нижче, на грудях пса, шов значно ширший від інших. Лезо ввійшло вглиб по саму основу. Мені стало легше.

Промайнула радісна думка, яка примусила відразу ж витягти ножа і колупнути ним по шву ще кілька разів. Шар розчину тут виявився надзвичайно тонким і лише замазував «вхід» у шов на якийсь сантиметр. Глибше — порожньо. Мало того, запхавши ножа вперше, навіть у тому стані я відчув якийсь ледь чутний хрускіт, наче кінець леза зачепив щось чужорідне. За секунду я вже витягав зі шва тонкий пакетик щільного целофану — упаковку, якою користується багато виробників, з оригінальною застібкою у вигляді рубчика. У пакетику були якісь папірці. Розкривши його, я зрозумів, що це не просто папірці, а знову ж таки пакетики, зроблені з паперу. Я витяг найгрубший. На ньому була позначка: «Ур.» Треба думати, це означало — Уренгой, не інакше. Всередині — невеличкі паперові картки, знову ж таки з купою позначок, зроблених олівцем, — літерних скорочень та цифр. Зрозуміти ж, що вони означають, виявилося мені не під силу. Можна здогадуватися про зміст лише кількох скорочень. Наприклад, «експ.» могло означати — «експорт» або «експортер», «рег.» — «регулярний», припустімо. На деяких картках була доларова позначка. Всі картки мали табличку, що складалася з дванадцяти вічок, в яких, у свою чергу, теж були позначки, іноді вічка залишалися порожніми. Усе це щось означало, але що? Що воно могло означати таке, що належало ховати у шві кам’яної стіни покинутої хати під «охороною» безокого жахливого зображення? Здогадатися про це важко. Враховуючи доларові позначки на деяких картках, напрошувався тільки один висновок, що це якимось чином пов’язане з грошима. Можливо, тут вказувалися схованки, де лежали інакші гроші, такі, за які і тепер можна було щось придбати? Адже цілий пакетик, найбільший, позначався «Ур.» — Уренгой. Я знайшов ще один пакетик з назвою «Пол.», мабуть Полхов. Назв інших міст та сіл, розміщених поблизу, я не знав, а карти області, купленої відразу по приїзді, не мав із собою. Тому позначки на інших пакетиках мені ні про що не говорили. У пакетику «Пол.» лежало тільки дві картки, одна з яких позначалася «Хох.», інша — «Кол.» Це також мені нічого не нагадувало. Повагавшись, я поклав увесь пакет до кишені, не будучи певен, чи правильно роблю. Ця дивна знахідка якось заспокоїла та врівноважила мене, і зараз треба було ламати голову над іншими проблемами.

Я знову сів у куток, погасив ліхтар і задумався. Що я мав вигадати, аби дістатися на поверхню? Шлях крізь стіну виявився неможливим. Що як підкопатися під низ? А далі — нагору паралельно стіні й — на волю! Висота погреба сягала двох метрів, ще п’ятдесят — сімдесят сантиметрів до поверхні землі, ще в загальному близько метра для того, щоб обігнути стіну знизу. Мені належало прорити тунель завширшки півметра, завдовжки близько чотирьох метрів. І все тільки ножем та руками! Але не це мене лякало. Погріб мав надзвичайно маленькі розміри. Куди подіти землю, викопану з цього тунелю? Розрихлена, вона збільшиться вдвічі, а може, й більше. Я зосередився і спробував рахувати. Простий розрахунок показував, що об’єм мого тунелю дорівнюватиме грубо одному кубометру. Ну, нехай станеться щось непередбачене, доведеться обходити ще якісь перепони — нехай півтора куба. Погріб завширшки півтора і завдовжки трохи більше двох метрів при висоті знову ж таки два метри. Це давало об’єм близько шести кубів. Нехай вирита земля збільшиться навіть утричі — це чотири з половиною куба. Здавалося, я мав би вписатися. До того ж її трохи вдасться притоптати. Наважитись на це виявилося важко. Надто великий ризик. Якщо все-таки щось не зіграє, якщо я десь помилився в розрахунках, потім уже нічого не зробиш. Весь погріб буде завалений випорпаною з дірки землею, і назад її вже не запхнеш. Починаючи рити в якомусь одному місці, я автоматично позбавляв себе доступу до інших стін та кутків підвалу. І все ж таки на щось треба наважуватися, а нічого кращого я досі не винайшов.