Сусідня ж розвалена споруда, через яку я дістався сюди, виявилася тією самою циркуляркою, де Мішка-шаман обрізав мені дошку. Там узагалі не було на що подивитися. Ось заради чого я прогулявся в таку далечінь, ще й у сумнівній компанії.
Доходила одинадцята. Навіть якби Губін на токовищі впорався блискавично, мені залишалося чекати його ще зо дві-три години. Ще раз пройшовши хатою, розгортаючи будяки, я зупинився, не наважуючись піти звідси назовсім. Дивно, але мене чомусь переслідувало якесь підсвідоме відчуття, наче у цій розвалюсі щось «не відповідало». І не брак дверей, вікон та будяк серед хати не справляли таке враження. Річ була в іншому, а в чому саме, я не міг збагнути, тому й стояв, розгублено озираючись на порослі мохом стіни. Одного разу згори почувся якийсь шурхіт. Можливо, це куниця або білка.
Збираючись виходити з хати, я знову оглянувся. Он воно що. Невідповідність полягала в тому, будяки росли не всюди. Вся підлога позаростала ними відносно однаково, а ось дальній куток — чомусь зовсім ні. Лише гола земля і трухлявина, що обсипалася зі стін. Чому? І раптом я згадав. Як таке можна було забути? У кожному домі є погріб! Миттєво пригадалася картина чотирнадцятирічної давнини — страшний розгардіяш у хаті й господар, який спить з роззявленим ротом. Тоді я й побачив розчинену ляду погреба, подумавши, що в такому стані запросто туди загриміти.
Хотілося ще підійти й глянути, чи високо йому летіти, але чомусь я не зробив цього. Отвір погреба якраз і повинен був бути у цьому кутку. Я миттєво розклав ножа і, відгрібши порохню, сколупнув верхній шар землі. Копалося легко. Збуджений цією знахідкою, я очманіло розгрібав землю, не думаючи більше ні про що. Я втратив обережність. Мені й на думку не спало — чому ж усе-таки будяк не виріс у цьому місці? Адже над лядою погреба назбирався шар землі! Нарешті вістря ножа шкрябнуло по чомусь твердому, начебто по каменю. Але ні, це залізо. Я відкопував іржавий металевий лист і, тільки зробивши це повністю, зрозумів, що це і є ляда. Якщо мене не зраджувала пам’ять, за тих часів вона була дерев’яною. Напевно, від сирості стара зогнила, і дід замінив її на «вічну». Обережно, щоб не зламати ножа, я підважив її край і відкрив погріб. З чорної дірки дихнуло просто в обличчя вогкою запліснявілою темрявою та невідомістю. Ось коли скажено забилося серце. Ось коли нутрощі підкотилися до горла й забракло духу. Я мав туди лізти. Для цього я здолав чотири з гаком тисячі кілометрів. Заради цього прийшов сюди. Вгамовуючи хвилювання, я сховав ножа й витяг з кишені маленького ліхтарика. А що, як це і є момент істини? Що, як зараз настане розв’язка, розуміння усього, що відбувається зі мною? Що я там побачу?
Я увімкнув ліхтар. Слабкий промінь світла ковзнув по стінах, які, напевно, вже довго його не бачили. Вони були викладені каменем, глибина — трохи вища за зріст, внизу — порожньо. Задньої стіни погреба я оглянути не міг, навіть опускаючи голову у діру — надто грубим виявилося перекриття. Бачив тільки, що на землі, притулена боком до стіни, лежала якась дошка. Що за нею? Виникало лише одне бажання — швидше все закінчити й піти звідси. Тому, не маючи наміру «розтягувати задоволення», я взяв ту саму стару драбину і поліз донизу. Вона виглядала досить ненадійною, але погріб відносно неглибокий і, якби драбина поламалася однак зміг би видряпатися нагору. Я спускався обличчям уперед і освітлював усе навколо. Порожньо. Тільки пліснява на стінах. Серце у грудях товклося. Ось вона, задня стіна, широка дошка. Що там? Я відхилив дошку. За нею лежало щось скручене, мотлох, якесь ганчір’я. Це мішок! У ньому щось легке. А ще характерний звук, коли я стиснув мішок. Поліетилен! Там був ще один великий мішок, з поліетилену. Що в ньому? Майже не дихаючи, я витяг його, розгорнув при слабкому світлі ліхтаря, наче боявся наосліп пхати туди руку. Що це, гроші?
Так, це були гроші. Але які? Ще ті, «старі», радянські. Не ті, які лежали зараз у моїй кишені, з позначкою «банк Росії», отримані в обмінному пункті. Пачки новеньких десяток, таких неторканих, що навіть страшно було брати руками. З подивом я розглядав знахідку, намагаючись приблизно прикинути загальну суму. На ті часи, коли такі купюри ще ходили в обігу, це було багато. На теперішні — дорівнювало нулю.
Нічого не розуміючи, я сидів навколішки над розгорнутим мішком і не знав, що робити далі. Звідки це могло опинитися тут? Чиє воно? Мішки-шамана? Ще чиєсь? Чому воно тут? Чи має для мене якесь значення? Всі ці запитання стихійно виникали у моїй голові і не знаходили відповіді. Затерпла спина, і, розгинаючись, я побачив, що у коло світла від ліхтаря, яке повзе стіною погреба, потрапляє ще щось! Що це?!
Просто на мене дивилася безока морда пса. Напевно, цієї миті в мене зупинилося все. Раптовий шок. А далі скажено пульсувало у скронях.
Він був намальований на стіні, напевно, вугіллям. Намальований криво і незграбно, але це був він. Мішка-шаман не пошкодував шматка вугілля: на горбистій стіні чорнів не обведений контур, а ціла фігура пса, наче чорна пляма, і лише незамальовані великі очиці вирізнялися на цьому тлі сірим кам’яним відтінком. Не варто шукати схожості у його обрисах, формі лап та голови, адже художні здібності діда бажали кращого. Та й не було такої потреби. Лиш за цією деталлю ставало ясно — це він. Я дивився заворожено у його очиці, розуміючи, що час підводитися, та ноги ще слухалися погано. Я сів просто на підлогу і сперся спиною на протилежну стіну.
Нагорі почувся якийсь шурхіт. Щось темне цикнуло в отворі діри, і я почув страшний звук залізної ляди, яка, заскрипівши, вдарила по каменю. Першої миті я застиг на місці, а коли почав підводитися, почув скреготіння по металу і удари, наче її зачиняли наглухо. Миттєво підскочивши до отвору, я закричав і пальцями, ледве дістаючи, спробував підняти ляду, та вона мов прикипіла намертво, а потім почувся ще один звук, дуже характерний. О Боже… Її засипали землею. Ось чому й не ріс будяк у цьому місці. Ляду нещодавно підіймали, напевно, не раніше, як восени, тому й була над нею лише гола земля, адже взимку нічого не росте! Поклавши ліхтар, я схопив драбину і почав бити нею в ляду. Було незручно, адже драбина майже впиралася в землю, що не дозволяло замахнутися. З неї сипалася трухлявина і відлітали щаблі. Розламавши її надвоє, я знову товк, але це виявилося марною справою. Я розгублено кидався з боку в бік, задраєний наглухо у цій підземній пастці, поступово все більше усвідомлюючи весь жах свого становища. Що робити? Щойно ляду засипали землею, отже, мене не хотіли звідси випускати? Я мав тут пропасти!
Жага дії, порятунку виникає в таких випадках дуже швидко, майже миттєво. Та її інколи варто вгамувати. Це вдалося зробити й мені. Зараз, цієї миті, я не міг нічого вдіяти. Потрібно було заспокоїтися. Я мав трохи часу. Скільки? Днів зо п’ять, поки не здохну від спраги? В моєму рюкзаку за плечима лежала фляга з водою і шмат хліба з салом, прихоплені з собою. Але цього стане ненадовго. А може, за мною прийдуть? Навіщо? Щоб заховати вже остаточно, так, що ніхто й ніколи не знайде? Хто це? Хто міг це зробити? Адже щойно я був тут сам. Напевно, Губін таки щось запідозрив. Можливо, не пішов він ні на яке токовище, а сидів за якимось деревом і дивився на мене, а потім вирахував, наче звіра, і побачив, що я рознюхав його таємницю. Все-таки він убив Мішку-шамана. Це ставало очевидним. Як не намагався я приховати від нього справжню мету своєї подорожі, це не вдалося. А можливо, він довідався про мої задуми іншим шляхом. Все-таки село. Звістка, що з’явився якийсь приїжджий, котрий цікавиться дідом, могла облетіти всіх дуже швидко, в тому числі і Губіна. Тоді вже йому не важко було здогадатися, для чого я напросився з ним до лісу. А в той момент, коли я «пошкодив» ногу, в нього, напевно, відпали взагалі усі сумніви. Цей «сибірський валянок» лише виглядав простим.
Я схаменувся і загасив ліхтар. Світло також треба економити. Зараз він закінчить роботу, а може, вже закінчив, і піде звідси. Не буде ж він сидіти тут і стерегти мене! І тоді я виберуся. Це ж не Бастилія! Хоча, власне, вибиралися і звідти. Це всього-на-всього напіврозвалена хата з погребом, і до поверхні землі тут принаймні півметра. Я ні на йоту не припускався думки, що можу і не вилізти, а тому й далі сидів у повній темряві, намагаючись заспокоїтися.