Та мені зараз конче необхідно було вирішити одну проблему. Що робити з тим, що лежало у моїй кишені і панувало в моїх думках? Я міг викинути «картотеку» та й гроші просто тепер. Навіщо воно мені? А що як мене зараз зловлять? Або за кілька годин, вже у Полхові, або дорогою на Уренгой? А що як навпаки — виникне потреба комусь це показати, аби врятуватися? Найбільш раціональним рішенням виглядало сховати це десь. Безперечно, «картотека» була для них дуже цінною, адже усі ці дані неможливо тримати в голові, а бандити змушені регулярно ними користуватися. У такому разі вони не вб’ють мене, доки не отримають цього пакетика з картками, а це вже якийсь козир. Ось тільки де я мав його сховати? Хоча заховати, власне, було де, а от знайти потім… Навколо — тайга, а не ліс поблизу хутора, в якому я знав кожне дерево. Заховати пакет треба перед самим Полховим, десь скраю. Або викинути просто зараз. Як же вчинити?

— Стій, паря, прибіг уже!

Я зупинився, ступивши за інерцією ще кілька кроків. З-за дерева вийшов Тимофій Губін і прямував просто на мене, тримаючи рушницю поперек, у лівій руці.

— Ставай уже, прибіг. Як, вилікував ногу? Бачу зовсім минулося. Я навіть думав, може, козел біжить…

Він застав мене зненацька. Я розгубився, а Губін наближався. Він що, з ними? Між нами залишилося якихось двадцять кроків. Мій пістолет був у кобурі, під пахвою, і я не мав ніякої змоги до нього дістатися, добре знаючи, що в досвідченого мисливця з такого положення рушниця вмить опиняється біля плеча і гримить постріл. Це лише одна мить, і я впевнений, що він не схибить.

Несподівано Губін закинув рушницю за плече і, сперши руки в боки, сказав:

— Ти що, паря, собі думаєш, я не маю іншої роботи, як шукати тебе по тайзі? Вже, вважай, другий день тільки це й роблю. І в твоїх уже був, повідомив їх. Сьогодні, якби не знайшов, довелося б до дільничного йти.

А я мимоволі вже тримав руку під пахвою.

— Що це ти там маєш?

— Нічого, — відповів я, підозріло дивлячись на нього. — Ходімте у Полхов.

— Бач, який, — здивувався він, — у Полхов! А глухаря коли куплятимеш? Ти що, гадаєш, я забув?

Він повернувся, і я побачив незмінного глухаря, притороченого до заплічного мішка. Я повірив і зрозумів, що він тут ні до чого.

Губін розвернувся й пішов уперед, а я кинувся за ним, розповідаючи про свої нічні пригоди. Спочатку він слухав з недовірою, потім з цікавістю та подивом. Виявилося, що Жолудь — це якийсь заїжджий, якого Губіну один раз довелося бачити в лісі з тим самим Васюхою. Я розповів йому все, що відбулося у Гачилівці. Губін радив мені відразу йти до дільничного, але в мене були інші плани. Спробуй тільки влізти в це — і загрузнеш тут хтозна на скільки.

— Як хочеш, — сказав він.

Скоро ми вийшли на околицю Полхова.

Це нагадувало втечу. Як тільки я розпрощався з Губіним, подякував і вибачився за всі клопоти, відразу майнув на пилораму. Там вирувала робота.

— О, — сказав Зеник, побачивши мене, — а я вже думав, що новий пістолет доведеться купувати. Сподіваюсь, не загубив? О Господи, а чого ти такий брудний? У шахті був, чи що? Де тебе два дні чорти носили? Тут оцей приходив… Губін! Казав, що ти пропав десь.

Та я перебив його і, майже силоміць відірвавши від роботи, потяг до хати, а дорогою виклав усе, що сталося. Він дивився на мене широко розплющеними очима і спочатку не вірив. Я показав йому пачку радянських червінців, Васюхину «картотеку» та гільзу від газового, яку останньої миті підняв і сховав до кишені. Він далі дивився на мене і чухав голову.

— Ну, і звалився ж ти, земляче, на нашу голову… — збентежено сказав він.

— Дякуй, що звалився, — відповів я. — Знатимеш тепер, що під прицілом ходив. Чи ти хотів, як страус? Голову у пісок і — не страшно, бо не бачу…

Зеник був украй схвильований почутим і думав, що тепер буде.

— Не знаю, — сказав я, — швидше за все, гадаю, ваш Васюха тепер кудись подінеться і ви його більше не побачите. Але про всякий випадок треба терміново все розповісти Петрові, а він уже вирішить що й до чого. Я б казав — зупиняйте роботу і печемо в Уренгой. Ви — до Петра, а я додому. Більше тут не маю що робити. Й так ледве видерся…

У хаті знайшлося відро води, і я мусив нашвидкуруч хоч якось привести себе у належний вигляд.

— Зенику, — сказав я, — залиш мені газового хоч до Уренгоя. Будь ласка. Сам бачиш, які справи. Хотілося б живим-здоровим додому дістатися.

— Знаєш що, друже, я тепер з ним взагалі ніяких справ не хочу мати. Ось що, давай так — ти його собі забирай назовсім. Я його й бачити не хочу. В разі чого скажу, що ти вкрав. Ось тобі, — він поліз до рюкзака, — щоб ти на мене не ображався за негостинність, твоя половина — тридцять баксів, а все віддати не можу — дуже накладно. І взагалі, ми ще доки зберемося, роботу згорнемо… Зараз за двадцять хвилин автобус на Уренгой їхатиме, якщо поквапишся, то встигнеш. Тобі ж швидше треба…

Я не сперечався. А Зеник, заким я мився, перебирався та складав сумку, напружено шкріб потилицю.

— Схоже, доведеться нам узагалі звідси забиратися, — сказав він. — Ну його до біса, такі заробітки.

XX

Я дістався до Уренгоя без пригод. Настрій моїх земляків був геть зіпсований. Мабуть, вони так до кінця і не повірили моїм «байкам», але те, що розповідав я, вражало. Напевно, вони і зараз ще сиділи там, украй спантеличені, й радилися, як правильно вчинити.

Літак до Києва сьогодні вже не летів. Був тільки до Москви. І я взяв квиток. Ночувати тут мені аж ніяк не виходило. Кращим здавалося перебути ніч у якомусь з московських аеропортів, а назавтра спокійно вилетіти додому.

Залишалося ще три години і я, аби не стирчати в аеропорту, пішов у місто. Чого вдалося досягти цією подорожжю? В голові усе перемішалося. Розмірковувати на цю тему я не міг. Це зробить Світлана, яку я побачу найближчим часом. Обов’язково побачу. Нехай вона зробить ще одну спробу. Не викликало сумнівів одне — я торкнувся таємниці, торкнувся істини з якогось боку! Можливо, — це прикрий збіг, те, що інша, зовсім чужа, непотрібна мені таємниця вклинилася сюди і завадила з’ясувати все достеменно. Тепер уже шлях туди був відрізаний. Більше нічого дізнатися не вдасться. Чи вистачить того, що є?

І раптом на мить я уявив, що, коли повернуся додому, не буде вже ніякого чорного пса, ніякої містики та жахів, що все пропаде, забудеться, наче страшний сон! Я не знав, чи варто сподіватися на таке. Я зайшов у перше-ліпше кафе, взяв каву з бутербродами, плануючи перебути тут до самого літака. Але думки про тещо чекатиме на мене після повернення, несподівано міцно оволоділи мною. До відльоту залишалося ще три години. Я знав, що більше сюди не повернуся, і не міг викинути їх коту під хвіст. До того ж кава була, наче помиї, а бутерброди черстві.

Мене муляла ще одна обставина. Я згадав це несподівано. Слід Мішки-шамана залишився і десь тут, у самому Уренгої. Адже близько року тому, за свідченням Прохорівни, хтось хотів його отруїти. І привозили його саме сюди, до Уренгоя в одну з лікарень. А що як саме тут мені вдасться дізнатися про щось нове та цінне? Три години!

Я зловив таксі і відразу помчав по лікарнях. У приймальному покої районної довго гортали журнали, але такого пацієнта, як Михайло Іванович Хаврюков, близько року тому в жодному списку не було. Я відразу ж поїхав до міської, і тут мені пощастило. Його дані відшукали. Мішку-шамана в березні минулого року госпіталізували у хірургічне відділення цієї лікарні. Піднявшись на третій поверх, де воно розміщувалося, я назвався його єдиним небожем, що приїхав здалеку, і попросив медсестру з’ясувати, в кого з лікарів я міг би розпитати про свого дядька. Виявляється, його пам’ятали. Мене направили до ординаторської й порекомендували звернутися до лікаря Ажгібесова Валентина Сергійовича.

Я постукав і відчинив двері. Він був сам і, скинувши халат, застібав сорочку. Невисокий, вусатий, з ледве вираженими східними рисами обличчя.