X

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.

Загалом «карта» була збудована за Світланиною моделлю, але дещо я змінив на свій розсуд. В один із напрямків я все-таки включив випадок на хуторі перед відкриттям полювання, коли почув розповідь Семена. Світлана вважала його тільки наслідком, не вартим розгляду, але я мав на це свою думку, тому і з’явився на «карті» напрямок з назвою «Семен». З нього я і вирішив почати. Поїздка у віддалене село іншої області мала відволікти мене від нав’язливих думок про Жанну, а цей напрямок уперто не давав мені спокою, хоча Світлана й завіряла про його неперспективність. Інтуїція підказувала мені інше. До того ж Сергій обіцяв за кілька днів підняти документи щодо моєї рушниці, і я, таким чином, мав трохи часу перед тим, як взятися до наступного напрямку. Довелося знову зустрітися з Семеном і, викликаючи в нього цілком природний подив, розпитати ще раз про людину, з якою я невдовзі мав зустрітися.

Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.

— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.

— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…

Ми перекинулися кількома фразами і я почав:

— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?

— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.

— Та ось, — я вирішив відразу закинути вудку, — хотів його запросити. Ми новий краєзнавчий музей відкриваємо. Хотіли, щоб він трохи попрацював. Житло, заробіток забезпечимо.

— Хе… — дід подивився на мене, наче на дурного. — Та куди ж він поїде? Він же ціле життя в ліжку, там і ріже.

— Як, в ліжку? — я вдав подив.

— Так, інвалід. Ноги відняло, ще як малим був.

— Як відняло, чому?

— Та Бог знає чому. Якби знали, то, може, вилікували б. Де його тільки не возили, ще тоді. Хтозна-куди батьки виїздили, але все дарма. Так і лишився калікою.

— Ну а чого ж то таке сталося? — далі випитував я. — Хворів він, чи що?

— Та ніби й не хворів. Так, «спаліризувало», і все.

— Як це, так? Так просто не буває.

— Та звідки я знаю, чоловіче, я ж не дохтор. А ось і хата їхня. З матір’ю вони живуть. Батько давно помер, а мати стара вже…

І я загальмував біля хати, а дід почовгав далі, закидаючи сумку за друге плече і готуючи нову самокрутку. Він не розповів мені нічого цікавого.

На подвір’ї не було нікого. Я постукав у двері невеличкої сільської хатини. Здавалося, хтось відгукнувся десь далеко в хаті, тому я відчинив двері й, увійшовши в сіни, постукав ще. Цього разу чоловічий голос чувся ясніше. Мене запросили увійти. Моє хвилювання зростало. Зараз, переді мною з’явиться той, хто мав справу з тим самим, що я, в крайньому разі, з чимось подібним. Той, чия доля, можливо, чекала й на мене. Як він виглядає?

На ліжку, спираючись спиною на щось високе, схоже на подушки, сидів чоловік, старший за мене, блідий, з чорним волоссям, вдягнутий у шерстяний спортивний костюм. Його ноги, худі, скривлені й нерухомі, взуті у грубі шкарпетки, безживно лежали на ліжку. Він зараз не робив нічого, але на ліжкові та навколо валялися розсипані стружки, на тумбочці лежали інструменти. З шафи дивилися на мене кілька вирізаних з дерева образів.

— Слава Ісусу! — я привітався по-сільському.

— Навіки слава.

— Прошу вибачити, що турбую вас, але маю одну справу. Здалеку приїхав, спеціально до вас, — я визначився, як буду вести з ним розмову, і йшов за запланованим сценарієм.

— А що ви хотіли?

— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.

— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.

— З Франківської області.

— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…

— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?

— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?

— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…

— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.

— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.

Він тільки знизав плечима:

— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.

Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.

— Пробачте, — сказав я, — я збрехав вам, бо приїхав не по образи. Я потрапив у дуже скрутну ситуацію. І маю надію, що ви можете мені допомогти. Інакше мене чекає щось жахливе.

— Я нічого не маю і мало що можу, — відповів чоловік, не дивлячись на мене, а вказуючи на свої безпомічні ноги.

— Можливо, таке саме чекає і на мене, — сказав я, — якщо ви не схочете розповісти те, що я попрошу.

— І що ж ви хочете знати?

— Про вашу хворобу. Про її причини, як це сталося з вами.

Він дивився на мене з нерозумінням і підозрою, а потім промовив:

— Що вам до моєї хвороби? Ви молодий, здоровий, вам таке не загрожує. Я взагалі вас не знаю, і мені вже треба відпочивати.

— Послухайте, пане Петре, вибачте, не знаю, як вас по батькові, я не брешу вам цього разу і не і маю ніяких поганих намірів. Я справді в скруті, й моя теперішня ситуація дуже схожа на вашу, коли ви захворіли, ще в дитинстві. Вам шкода сказати мені кілька слів, які, можливо, врятують мене від того, що є зараз з вами, або ще гіршого? Що ж мені стати на коліна, щоб переконати вас?