— Хухх… — старий перевів дух і зробив якийсь неясний рух долонею перед очима. Йому все-таки ще було погано. Від такої несподіванки я злякався. Зараз він упаде, і що тоді робитиму? Куди побіжу по «швидку» в цьому глухому селі? Але він не впав. Ми увійшли до світлиці з маленьким віконцем. Хата ще старого типу. Я посадив його на лавку, розстебнувши сорочку на грудях, затертий комір якої був застібнутий під саму шию, і дід знову уважно подивився на мене. Безперечно, він хворів — зігнуті плечі, бліде обличчя, згаслий погляд… Усе свідчило про те, що він поки що уживався з якоюсь довготривалою хворобою. Щоправда, зараз його погляд висловлював якесь здивування, наче старий не чекав від мене такої спритності.

— Ой, дякую, — прокректав він, — зараз відсапаюся. Старість — не радість.

Помалу дід віддихався і знову запитливо подивився на мене.

— То що, кажете, живий ще мій давній друзяка? Може, ще й по лісах лазить? — запитав дід.

— Аякже, лазить, ще й досить спритно. Навіть декому з молодших фори дасть, — відповів я.

— А я от більше в хаті сиджу, бракує вже сили, — він схилив голову набік і подивився на мене.

— Хочу розпитати вас про одну давню історію, — почав я. — Антонович радив звернутися до вас, адже ви живете в селі ще зі старих часів, пам’ятаєте людей. Був тут у вас такий — Антін Гаркуша. Чи могли б ви розповісти мені про нього? Особливо про те, що сталося з ним останнім часом.

Надворі збирався перший весняний дощ. Низькі хмари вкрили все небо, і в хаті ставало дедалі темніше, але я відразу помітив, як змінилося обличчя старого, коли я назвав це ім’я.

— А чому ви цікавитеся цією людиною? — після невеличкої паузи спитав він, пильно до мене придивляючись.

Замість відповіді я витяг із сумки розібрану рушницю.

— Я купив її близько півроку тому, — сказав я, зібравши рушницю та поклавши на стіл, — кажуть, що раніше вона належала йому.

— Я вам того не можу сказати, — він без зацікавлення подивився на рушницю, — якби я був мисливцем, то, можливо… а так вони всі для мене однакові.

Старий провів рукою по стволах і замислився.

— А ви вірите в Бога? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — розгубився я, — ніколи над цим не замислювався.

— От і я починаю сумніватися, коли згадую про Антіна.

Я мовчав і чекав.

— Той Гаркуша був дияволом у людській подобі. Якби зібрати все зло, що понароблював за життя, то він би втопився в ньому. Страшна була людина. І за страшних часів довелося йому з’явитися. Скільки людей за нього вислали і скільки там загинуло. Скільки малих дітей лишилося сиротами…

Старий знову замовк. Видно було, що йому не хотілося розповідати про це, ще раз ворушити минуле.

— Брати мої рідні так само поїхали по етапу. Тільки їх і бачили. Хтозна, може, й тут він свою руку приклав. Ходили такі чутки. Свого часу не схотіли вони бути йому посібниками в одній справі. Може, й помстився. А може, й не причетний до того. Мене тоді не було в селі.

Старий сидів тут, переді мною, спершись на стіл, опустивши низько свою сиву голову, але перебував зараз десь дуже далеко, напевно, в тих роках.

— Та найбільше дісталося від нього Петрові. Жив колись тут такий — Петро Гончарук, не чули часом? — дід зиркнув на мене з-під лоба, недовірливо, наче я мав обов’язково про це чути. — Ще за старих часів служили Гончаруки в Лодзінського (а це все були володіння польського графа Лодзінського) лісничими. І дід його, а потім і батько. І Петро все тягався по лісах слідом за батьком. А того разу старий лісничий був у лісі сам. І на ніч додому не прийшов. Тільки наступного дня знайшли його на галявині мертвого, застреленого з рушниці впритул. Темна була історія. Граф і слідчих з воєводства викликав. Але нічого те слідство не вислідило. Навіть і на того ж Гаркушу думали. Був він сильним шкідником у графських лісах — ставив петлі, капкани. Не раз ловив його лісничий на гарячому. Дуже його ненавидів той Гаркуша. Казали, не було його вдома в той час. Але знайшлися свідки. Двоє підтвердили, що сиділи разом у хаті, мовляв, цілий день горілку дудлили. Так і відпустили ні з чим. Вигадали таке, ніби лісничий сам застрелився. А люди потім казали, що Гаркуша їх намовив, отих двох. І хто ж його знає, де тут правда, а де вигадка.

Старий знову замовк.

— Отож я і кажу — лишився Петро сам, і взяв його Лодзінський також лісничим. Хлопець і голову мав на плечах, і ліс знав, як свій дім, і його батько графу добре послужив. Отож зостався він, як то кажуть, при добрій справі. Була в нас тоді в селі одна дівчина, до якої Петро почав ходити. І як на гріх, Гаркуша також собі її сподобав. Ну і, звісно, як у таких справах буває — стали ворогами. А Галя — царство їй небесне — добра була дівчина; гарна та щира душею. І не дивно, що саме Петра собі обрала. Так воно мало бути.

Дід зітхнув і за хвилину продовжував свою сумну розповідь.

— То ви, може, що й чули — від людей або так читали де… Важкі були часи, страшні. Багато невинного люду постраждало задарма. Отож помінялася влада тоді. Перед самою війною, то ви знаєте. Пропав і граф Лодзінський — царство йому небесне. І багато хто ще потім пропав. А от Гаркуша… Той швиденько втямив, як треба жити з новою владою. Та що говорити — ви чоловік грамотний, повинні знати, як тоді воно було. Тепер он пишуть, «ребілітують»!

Дід криво посміхнувся.

— У сусідньому селі гарнізон стояв. До нас тоді часто енкаведисти приїжджали. Таке робилося… У декого все відбирали, а декого й самого забирали. Ото з тих часів і почали всі боятися Гаркуші. Говорили пошепки, що то його рук діло, що нібито він з ними співпрацював. Винюхував та складав наклепи всілякі. Навіть говорити боялися. Не забув Гаркуша і про Петра. Все в нього забрали. Казали, що Гаркуша й собі багато чого привласнив. Але всього він забрати не зміг. Галя вийшла-таки за Петра. Бідували вони чорно, а тут і війна. Таке заварилося… Петра в сорок першому забрали на фронт. І цього ж року, взимку, спалив Гаркуша його хату. Так люди казали, хоч ніхто й не бачив. А жінку з малою дитиною застрелили. Він, Гаркуша, як німці вже йшли, то зник кудись. Аж потім по війні з’явився. Ніхто не знає, де був. Тільки раз і бачили його в наших краях — якраз тоді, взимку, коли з Гончаруковою сім’єю оце сталося. Тому й думали на нього. А так ніхто не бачив… Та чи тільки з ними таке лихо було? — дід важко закректав, згорблюючись ще нижче. — І моїх двоє братів десь спочивають…

Очі в старого стали вологими, і він все частіше ними кліпав. Йому важко було про таке згадувати. Але потроху дід заспокоївся.

— А що ж сталося потім? — не втерпів я.

Старий наче здригнувся від несподіванки — очевидно, перебував весь у своїх думках. Він підвів очі і глянув на мене.

— Потім Петро повернувся в село, по війні вже, і дізнався, що сталося. А тоді його вислали в Сибір, він відбув табори…

— Як? За що? — перебив я, збентежений несподіваним поворотом подій, забувши на мить про себе та свої турботи.

— А за що тоді висилали? — відповів дід запитанням на запитання. — Почав колупати минуле, хотів дізнатися, як усе було. І видно таки до чогось дійшов, запахло декому смаленим. Одного разу нагрянули несподівано до нього з обшуком. Знайшли зброю. Нібито незаконну, крадену. Відразу заарештували його. А як уже заарештовували тоді за таке, то ви самі розумієте… Та й полон німецький йому, бідаці, пригадали. Казали люди, що то не його зброя, підкинули йому начебто. Отак, чоловіче, сталося.

Старий знову замовк, відшкрібаючи щось прилипле від дерев’яного столу, але за якусь мить вів далі…

— А повернувся Петро з Сибіру років, напевно, з дванадцять тому. Міг і скоріше, після амністії, та не поспішав у рідні краї. Напевно, важко тут було йому з думками та спогадами. Та все ж таки повернувся. І Гаркуша його вбив. Підстеріг у лісі — й застрелив. Гончарук таки щось знав, і той виродок його боявся. Він, як повернувся Петро, то все наче якийсь зачумлений був — або лісом ходить, або на подвір’ї сидить. Щоправда, того разу знайшли, хто вбив. Судили його. Більше Гаркуші в селі не бачили. Може, й досі сидить, як не вмер. Також немолодий уже. А може, й вийшов та вештається де іншими місцями. Такий у нас світ, що усякій погані легше прилаштуватися. А ви, скажіть мені, часом… — почав було старий, але так і замовк, не доказавши.