— Сестро! — Варцаб’юк не дослухав. — Надю, біжи на перший поверх, у лабораторію. Хай лаборантка бере експрес-набір і летить сюди робити аналіз крові на СНІД.

При слові «СНІД» він дуже виразно подивився на Андрія.

— Віро! Де операційна сестра? Віро! Біжи до операційної, принеси мені рукавиці, будь-які, можна нестерильні. Швиденько!

Здійнявся рух. Віконт знову застогнав. Темна калюжа під ним поступово збільшувалася. Варцаб’юк вдягнув по дві пари рукавиць на кожну руку.

— Значить так, — сказав він. — Я так розумію, хоча, може, хто зі мною не згідний. Наш обов’язок — надавати хворому допомогу за будь-яких обставин. Якщо хто боїться або не хоче з якихось інших причин — я не можу примусити.

Пораненого перекинули на спину. Варцаб’юк сам уколовся йому в вену, почали переливатися кровозамінники. Він набрав крові в пробірку, яку подала лаборантка, просто з підлоги.

— Понадягайте по двоє, троє, хто скільки хоче рукавиць. Окрім СНІДу, зробіть ще аналіз на групу та резус, тільки в темпі. Віро! Де Віра?! Мийтеся бігом. Буде лапаротомія. Готуйтеся до важкої кровотечі. Усі інструменти щоб були, як положено. Федоровські затискачі обов’язково… Анестезіолога кликали?

Анестезіолог був уже тут. Андрій озирнувся. В холі та біля сходів назбиралася вже половина нічної зміни лікарні.

— Віро, в темпі давай, нема коли. Діатермію зразу підключай, і щоб відсмоктувач працював не так, як минулого разу!

— Я особисто асистувати не буду, — сказав Андрій. — Хоч позбавте мене диплома. Я ще не остаточно з’їхав з глузду! — він дихав часто, дивлячись в очі своєму шефові. — Кличте собі, кого хочете. Але не забудьте при цьому розповісти, у чім тут річ!

— Ану, ходи сюди, голубе! — скинувши рукавиці, Варцаб’юк схопив його за рукав і потяг у куток, подалі від усіх. — Ти що це собі останнім часом дозволяєш? Літаєш не знати де по цілих тижнях, витворяєш усілякі фокуси… Ми тут уже по твоїй милості одного разу робили ґвалт через СНІД! І що? А це що таке? Знову СНІД? І знову ти? Ти що за іграшки взяв собі в моду? Га?..

Він не договорив.

— Григорію Микитовичу! — це була лаборантка. — Аналіз крові на СНІД від’ємний! Я зробила три серії, усі від’ємні.

Від цих слів в Андрія похололо всередині. Кудись зникло обурення, яке він щойно виливав на Варцаб’юка. І все стислося. Він не уявляв, якого виразу набуло зараз його обличчя. А от шефове перекосило. Він глянув на свого ординатора так, наче хотів спопелити поглядом.

— Бігом!!! — гаркнув він. — Мать вашу… Хворого в операційну! Бігом! Валю! Де та Валя? Зроби ще раз три серії. Давай!

Тільки тепер Варцаб’юк перевів подих. Вигляд його був страшний.

— Ходімо митися, — сказав він до Андрія.

Пораненого підняли й переклали на каталку. Рябе обличчя стало тепер зовсім білим, очі підкочувалися. Навколо стояла тиша, чути було лише, як важко той дихає, хапаючи ротом повітря. І раптом зліва по коридору рипнули двері.

Ліна стояла, спершись плечем на одвірок, і трималася однією рукою за пов’язку на грудях. Її обличчя також було зовсім блідим. Очі широко розплющені. І в них — німий жах.

Віконт ворухнувся на каталці й повернув голову до Ліни, і Андрій побачив, як з-під закривавленого волосся спалахнув його погляд, рот відкрився, а рука слабким знесиленим рухом потяглася до дівчини. Він знову застогнав. Його рука продовжувала тягтися, але відстань була завеликою. І він загарчав від безсилля та відчаю. Рука його в якомусь неймовірному пароксизмі стислася в кулак, усе тіло напружилося, наче він хотів здолати відстань, що розділяла їх. Андрій відвернувся, не в змозі бачити його очей. Востаннє сприймаючи цей світ, вони випромінювали ненависть, жаль та відчай. Тіло на каталці кілька разів смикнулося й зім’якло.

XIX

Ліна пролежала у відділенні ще десять днів, після цього Андрій забрав її до себе. Дівчина не виглядала достатньо зміцнілою, щоб перенести дорогу додому. Вона часто бувала сумною та задуманою, а він ні про що не розпитував її. Усе було й так зрозуміло. Попри всі його заборони, поки Андрій працював, Ліна готувала їжу та прибирала. А він сидів до вечора в ординаторській — додому йому не хотілося. Щось сталося з ним. Щось сталося з ними обома. Андрій знав, що вона чекає, бачив, як дивиться на нього, чув, як говорить із ним. Колись він хотів, щоб це виглядало саме так. А зараз щось заважало йому насолоджуватися перемогою й навіть на думку не спадало скористатися нею. Хоча, власне, ніякої перемоги й не було.

Увечері він приходив додому, вмикав телевізор, і тоді Ліна сідала поруч на диван, притулившись до нього і тримаючи його за руку. Іноді вона так і засинала. Здавалось часом, наче все це відбувається не з ним, а з кимось іншим, а він лише спостерігає. Андрій вдивлявся щоразу в це гарне спокійне обличчя й не міг розібратися в почуттях, що рвали його на шматки. Іноді здавалося, що так буде завжди — вони двоє, диван, телевізор. І, бувало, навіть не хотілося нічого міняти. Але відразу ж у ньому починав ворушитися якийсь хробак. Він не давав дивитися на неї, не давав спокою. Адже на плечі в нього спала жінка, яка нещодавно підступно штовхнула його в небезпечний вир жахливих подій, прекрасно усвідомлюючи всю перспективу, яка на нього чекала, позбавивши шансів на порятунок. Жінка, яка свідомо вирішила принести його в жертву задля порятунку іншої людини, дорожчої для неї. Те, що він таки врятувався, виявилося, по суті, справжнісіньким дивом.

Тому Андрій хоч убий не розумів, як могла вона при цьому тулитися до нього, тримаючи все це в собі й одночасно дивлячись на нього, наче на свого героя, свого рятівника. Як можна було повірити в її щирість, якщо перед випискою з лікарні на Андрієву пропозицію пожити якийсь час у нього Ліна попросила його надійно припнути Діка? Звідки в цієї дівчини з напівдитячим обличчям такий відвертий цинізм? До того ж іноді виникала нав’язлива думка, що ця жінка зуміла свого часу, хай навіть не бажаючи цього, перетворити ділову, спокійну, можливо, навіть зовні чимось привабливу людину (якщо, звичайно, не брати до уваги роду занять Віконта) на жахливого маніяка, який практично поховав себе заради неї. Ні, навіть не так — заради хибної уяви про неї. Звичайно, це не зовсім відповідало дійсності й усе таки… Що ж було дивуватися?

І ще одне. У ті хвилини, коли вона мирно засинала на його плечі, Андрій часто думав про Віконта. Не міг не згадувати його. Іноді образ Віконта зринав навіть уночі, уві сні. І що дивно — це не були нічні жахи, зовсім ні. Тепер згадки про свого недавнього ворога взагалі не викликали здригання.

За кілька днів після тих божевільних пригод Андрій давав свідчення, підписував протоколи у районному відділку міліції. Коли роботу було завершено, вони з Бідованцем улаштували перекур. Тут і почув Андрій від свого колишнього пацієнта кілька слів, як то кажуть, не для протоколу. Слідство у справі ось-ось мали припинити. Застрелений під час затримання наркоман, як виявилося, не мав при собі документів. Особу його ні за якими картотеками та базами даних ідентифікувати не вдалося. Розтин тіла, який робив судмедексперт з Луцька, показав пізню стадію наркоманії. Останнім часом Віконт уживав наркотики в надто великих дозах. Чималий запас їх знайшли і в кишенях його куртки. От тільки СНІДу в нього так і не виявили. І останню новину повідомив Андрієві Бідованець, зауваживши, що інформація не для стороннього вуха.

Пістолет Віконта виявився газовим і з відстані, з якої він стріляв, не міг завдати Бідованцю ніякої шкоди, хіба що налякати його. Тільки тепер Андрій зауважив, що на скронях слідчого таки пробилась сивина. Згадався і сторонній запах у коридорі після стрілянини та відчуття печії в очах. Пригадалося, як змінилося обличчя Бідованця, коли той підняв з підлоги пістолет і зрозумів, що застрелив людину, яка фактично не створювала загрози його життю. Цим і пояснювалося задоволення Бідованця тим фактом, що загиблий виявився нікому не відомим наркоманом. Це знімало всі проблеми. Звичайно, Андрій не збирався його розчаровувати, розкриваючи справжню суть речей, бо такий підсумок влаштовував і його. Ліну ж узагалі неможливо було пов’язати з цими подіями, оскільки на останній жест помираючого ніхто не звернув уваги, точніше, не надав йому значення.