І раптом звідкілясь із паралельної реальності до Андрія долинув тупіт, наче кілька людей бігло сходами догори. Десь далеко, ще внизу. Це почув і довговолосий. На його обличчі промайнув відчай. Андрій, поступово втрачаючи сили та рухливість, знову скочив до протилежної стіни. І цієї миті за спиною Віконта розлетілося на друзки велике матове скло задніх дверей, які ніколи не відчинялися. Він миттєво обернувся, і обоє побачили, як крізь розсаджене скло в коридор вдирається високий чоловік. Андрій упізнав Бідованця й помітив у його руці пістолет. Усе сталося миттєво. Руки двох озброєних людей скинулися одночасно догори, а Андрій, який опинився тепер за спиною свого ворога, інстинктивно впав на підлогу, обличчям донизу. Довговолосий випередив Бідованця. Пістолет у його руці смикнувся назад, і в закритому просторі коридору постріл лупонув по барабанних перетинках. Зі стелі посипалася штукатурка. Бідованець вимахнув другою рукою і впав на обидва коліна, вдаривши своїм пістолетом по підлозі. Тільки тепер він повністю продерся крізь розбиту шибку. Андрій лежав, наче заціпенівши, і спостерігав цю жахливу картину. Коли рука Бідованця, що тримала зброю, за інерцією ще спиралася на підлогу, пістолет Віконта смикнувся вдруге. Цієї ж миті Бідованець дико закричав, і його пістолет спалахнув, ще не відірвавшись від підлоги. Андрій побачив, як від куртки на плечі довговолосого відлетіло якесь шмаття, і його від удару відкинуло убік. Він ступив крок назад, аби втримати рівновагу. Його довге злипле волосся гривою мотнулося над головою, а рука з пістолетом знову почала підноситися догори. Бідованець продовжував стояти на колінах, щоправда, тримаючи зброю вже перед собою. Ну!!! Рука Віконта продовжувала повзти догори!

— Стріляй, Іване! Стріляй!!!

У мить, коли цей несамовитий крик виривався з Андрієвої глотки, пістолет Бідованця спалахнув удруге. Знову посипалася штукатурка, тільки тепер гостро відчувся запах порохового диму. Цього разу шмаття вилетіло зі спини довговолосого. Пістолет упав на підлогу. Віконт ступив два кроки назад, але тіло ще більше тягло навзнаки. Тоді він зробив ще один великий крок і таки втримався на ногах, але вони вже його не слухалися. Коліна підкосилися, і він упав долілиць. Від звуку, з яким ударилася об плитку підлоги його голова, Андрія мало не знудило. А за мить до цього він почув, як позаду розлетілися інші двері, й кілька рук та колін притисли його до підлоги. Та білий халат примусив спам’ятатися тих, хто його скрутив. Бідованець так і продовжував стояти на колінах, тримаючи зброю поперед себе. До нього миттєво підбіг один із сержантів. Двоє інших уже сиділи верхи на тому, хто щойно був господарем становища, а тепер лежав розпластаний на підлозі. Один із ментів смикнувся рукою до шиї пораненого, збираючись очевидно, перевірити пульс.

— Назад! — закричав Андрій. — Не чіпайте його, не торкайтеся.

Сержант, не розуміючи, повернув голову.

— У нього СНІД, — сказав Андрій, підводячись.

Це справило враження — обидва сержанти миттю відійшли. З-під розпластаного тіла на салатову плитку виповзла темна калюжка крові.

Нарешті Бідованець став на ноги, але був наче не в собі. Він блукав поглядом по стінах і міцно стискав пістолет тремтячими руками.

— Усе, — сказав Андрій, скидаючи замурзаний халат і віддихуючись, — більше терористів немає. Він був сам. Іване, тебе зачепило? Поранений? Кажи! Ну, чого ти мовчиш?

Не говорячи ні слова, Бідованець посмикав руками, ногами, плечима.

— Начебто ні… — нарешті промовив він не надто впевнено, а потім підтяг догори ліву штанину. По нозі його текла кров.

— Спокійно, це лише скло, — сказав Андрій, побачивши поріз.

Напевно, це сталося, коли він висаджував скло або продирався крізь двері. Автоматично Андрій глянув на власні руки, згадавши стрибок у вікно. Рукам якимось дивом пощастило, а от на шиї та за вухом пальці відчули болючі рани та слизьку кров. Опустивши штанину, Бідованець підійшов і нахилився над пістолетом, що валявся поруч із тілом.

— Стоп, один момент, — зупинив його Андрій, піднімаючи руку. — Попереджаю всіх, що цей маніяк хворий на СНІД. При побутовому контакті це не передається. Але з нього тече кров. Якщо на вашій шкірі є травми і вони забрудняться його кров’ю, ви можете заразитися. Є така ймовірність. Прошу взяти до уваги.

Троє ментів відійшли ще далі й почали оглядати себе, як і Андрій свого часу. Бідованець таки підняв пістолет двома пальцями. Уважно оглянувши зброю і скрушно хитнувши головою, він поклав її в кишеню. На його обличчя немов чорна хмара насунулася.

— Що тут сталося? — запитав він Андрія.

— Розгул тероризму в країні, — відповів той. — Сиджу в нього вже годину в заручниках. Думав, час прощатися із життям.

— Але це ж ви лізли у вікно? — запитав один із сержантів.

Схоже, почувши звук розбитого скла, а потім і постріли, вони повискакували надвір і побачили, як лікар дерся нагору по пожежній драбині на фоні освітлених вікон. Цьому навіженому лікариськові знову пощастило.

— Я ліз, — сказав Андрій, — але вже після того, як вискочив звідти.

— Так то, напевно, той дзвін ми й чули, — сказав один опер другому.

— Чекай, — перебив Бідованець, — як все сталося й чого ти ліз назад?

— Я сидів біля хворої, коли з’явився він і протримав мене більше години під дулом пістолета. Я поїв його кавою, а він мені всілякі жахи розповідав. Потім вивів у коридор — хотів наркотиків.

Андрій брехав, не знаючи, добре робить чи ні. Розповідати їм про Ліну та поїздку до Галютина, звідки тягнувся слід цього схибленого, йому не хотілося. До того ж там лишалося досить його власних слідів… Залишалося тільки сподіватися, що нікому не спаде на думку провести лінію розслідування звідси туди.

— Я сказав йому, що наркотики зберігаються в замкненій кімнаті, і коли ми відчиняли двері, мені вдалося втекти — сторчголов у вікно. Інакше б він мене застрелив. А заким він висаджував двері, я встиг залізти назад. Він грозився, що інфікує хворих і взагалі хтозна-чого наробить. Узагалі, ви вчасно з’явилися, їй-богу, мужики. Я, коли летів сторчголов з вікна, подумав, що як ви там не почуєте, то вас усіх треба в розход…

— Ображаєш, — сказав Бідованець.

— Вибач, перенервувався. А ти також щасливий. Я думав, він тебе розстріляє.

І — Я також думав. Зашпортався в тих клятих дверях, — сказав Бідованець. — Я вже, може, й посивів? Ні?

І цієї миті почувся стогін. Віконт стогнав. Підібгана нога його ворухнулася. Сержанти смикнулися в нерішучості. Бідованець стояв якийсь зовсім блідий. Тільки тепер Андрій це помітив.

— Чорт забирай, — сказав Андрій, — я гадав, що вже все.

— Що робити? — запитав Бідованець. — Йому нададуть допомогу?

— Не знаю, — відповів Андрій, — принаймні я цим не займатимусь.

Андрій дійсно цієї миті так вважав. Він дійсно не хотів, ризикуючи життям, рятувати того, хто щойно погрожував йому смертю. Адже ризик надзвичайно високий. Чергова сестра, давно пролупивши очі, стояла поруч, перелякана та безпорадна. Хворі ж, які при дзеленчанні скла почали вискакувати з палат, так налякалися стрілянини, що й досі не потикалися в коридор.

І тут з’явилася ще одна людина. Озирнувшись, Андрій побачив, що коридором своєю клишоногою ходою мчить Варцаб’юк. Напевно, хтось подзвонив йому додому, що у відділенні коїться чортзна-що. Погляд його ковзнув по міліції й зупинився на тілі, що лежало на підлозі.

— Кадавер? — коротко запитав він Андрія.

— Боюся, ще ні, — відповів той.

— Так… То чого ти стоїш?! — шефові аж перехопило подих.

— Одну хвильку, Микитовичу, — сказав Андрій. — По-перше, це терорист, який щойно годину тримав мене в заручниках і мало не вбив. А потім таки здійняв стрілянину. По міліції стріляв. І мене б застрелив, якби не пощастило. А по-друге, в нього СНІД, і він мав намір заразити хворих у відділенні.

— Звідки ти знаєш? — запитав шеф, продовжуючи дивитись на свого ординатора майже вороже.

— Він сам сказав. Тому вибачте, я задля нього ризикувати життям не збираюся…