Изменить стиль страницы

Цей двір він упізнав відразу. І мало не закляк на місці, уявивши, що хтось зараз із вікна тієї квартири може бачити, як він проходить через двір. Смикнувся нерішуче то в один, то в інший бік, не ладен зорієнтуватися, де другий вихід з двору. Дідок, який стояв біля під’їзду, зацікавлено зиркнув на нього. Андрій обійшов клумбу й таки надибав вихід на іншу вулицю та, рушивши було туди, раптом різко зупинився. Метрів за п’ятдесят задом до нього біля тротуару стояв припаркований «газик», такий, на яких їздила міліція. Позадкувавши, він хіть-не-хіть знову опинився у дворі.

— Ви когось шукаєте?

Від несподіваного запитання Андрій стрепенувся. Той самий дідок стояв поруч і лупився на нього, похитуючи головою. По всьому, це був місцевий пиячок-пенсіонер, який жив у цьому ж будинку.

— Бабу Настю, — сказав Андрій чомусь різко й навіть з викликом.

Він просто змучився. Усе має свою межу — терпіння, витривалість, фізичні сили. Схоже, оце вона й була, ця межа. Залишилось єдине бажання: усе покинути й більше не тріпатися.

— Василівну? — уточнив дідок.

Андрій ледь стрепенувся, вирваний зі своїх думок, і ствердно кивнув.

— Та на лікуванні вона — у Пісках. А тут лишилася чи то онука, чи то племінниця її, але вона, либонь, кудись побігла. А може, зараз повернеться. Та ви йдіть, постукайте… Як заходите до під’їзду, зразу двері направо.

Отже, це була Іра… Саме в ці двері постукав Андрій, увійшовши сюди вперше. Виходило, що саме вона і спрямувала його в ту жахливу пастку.

— А ви що, знаєте її, цю дівчину? — запитав дідок.

— Знаю, — сказав Андрій. — Це моя жінка, за нею і приїхав. Кажете, немає вдома?

— Немає, мабуть. Ось тільки недавно кудись бігла…

— А мужики до неї приходили? — дивлячись старому в очі, запитав Андрій. — Може, на машинах приїжджали?

Очі дідка забігали, він озирнувся на вікно і промимрив:

— Я, чоловіче, за таким не слідкую, воно мені не потрібне…

— Ну скажіть, вам що, шкода? — попросив Андрій. — 3 мене пляшка увечері.

Старий ще раз озирнувся на вікна, потім завів співрозмовника за дерево і змовницьки повідомив:

— Спочатку до сусіда Юрка бігала — на другий поверх, але гадаю не по-серйозному, а вже днів зо п’ять, як Василівну на курорт виперла, то постійно в неї товчуться і на машинах приїжджали… І Юра кудись подівся. Ну, звичайно, такі мужики — о… Вона навіть схудла, стерво. Приїхала, була вся кругла, а тепер самі кучері лишилися…

— На червоній приїжджали? — перебив його Андрій.

— І на червоній.

— А такий, худий з довгим волоссям був? Морда вся прищава. Бачили?

Дідок ще раз боязко озирнувся і сказав:

— Бачив. А відучора не було нікого.

Звичайно. Відучора вони мали вже інший клопіт.

Андрій кинув погляд на вікна. Справді, чого сидіти вдома, коли треба шукати втікача? Дідок розвернувся і почовгав, напевно, до магазину, нагадавши про обіцяну на вечір пляшку і нахваляючись розповісти ще щось. Можливо, варто було скористатися нагодою і розпитати ще про щось, але… Він так і стояв, притулившись плечем до дерева й заплющивши очі. На виході з двору дідок озирнувся. Андрій рушив до дверей під’їзду. Напевно, це було божевілля. Він і сам не розумів, що з ним. Навіть, як лікар, Андрій зараз не міг дати собі відповідь на запитання — чи здатна людина усвідомлювати стан власного афекту? Логічно було би сказати «ні». Однак йому здавалося, що він розуміє цей стан. Це і спонукає його зараз натиснути зашарпану кнопку дзвінка.

Там нікого не має бути. Андрій штовхнув двері. Замкнено. Старі двері, що називається, на ладан дишуть. Якби добряче стусонути плечем… Палець ще раз рішуче натиснув кнопку. Нікого. І раптом за дверима почулися кроки. Швидкі легкі кроки. Там хтось є! Він лише глибоко вдихнув і відступив крок назад.

Клацнув замок, і двері прочинилися. Як і тоді, їх стримував ланцюжок. Як і тоді, в щілині була вона. Та сама, яку Ліна вважала своєю найкращою подругою. Від страху та подиву її обличчя змінилося просто на очах. Подив і зіграв з цією дамою злий жарт. Вона на мить розгубилася, тим часом на двері навалилося Андрієвих дев’яносто кілограмів. Ланцюжок не витримав. Жінку відкинуло до протилежної стіни, Андрій увійшов і зачинив за собою двері.

Вона стояла, притиснувшись спиною до стіни. В її очах Андрій бачив ще щось, окрім подиву та переляку. Другим експромтом, якого він чекав від себе ще менше, був крок уперед і блискавичний замах, а затим удар точно у верхню частину живота. Фарбована білявка зіпала роззявленим ротом, не ладна вдихнути. Андрій, бачачи, як та повільно осідає по стіні на підлогу, байдуже зауважив, що ніколи досі не бив жінок. Тепер це данина справедливості. Він схопив дівку за руку та комір сорочки й затяг до кімнати. Там був повний розгардіяш. Узявши перше, що потрапило під руку, — довгий махровий рушник, що висів на стільчику, він віддер від нього стьожку і зв’язав їй руки за спиною, всадовив під стіну, а сам сів навпроти.

— Говорити будеш? — запитав.

— Чого вам від мене треба? — перелякано заголосила вона, втискаючись у куток. На очах виступили сльози.

— Будеш кричати й рипатися — придушу, — спокійно сказав Андрій і, роздерши ще раз рушника, зв’язав їй ноги, а зв’язані за спиною руки припнув до труби центрального опалення. Тепер вона сиділа перед ним зовсім безпорадна. На ній були тільки джинси та схожа на Лінину сорочка, щоправда, іншого кольору. Напевно, в тих колах зараз було модно так вдягатися. Про всяк випадок Андрій мацнув по її кишенях і зазирнув до іншої кімнати. Той самий розгардіяш і нічого цікавого, хіба що якийсь сторонній запах, відсутній у першій кімнаті. Він повернувся до полонянки і, завісивши штори на вікні, сів навпроти неї.

— Як тебе звати?

— Іра, — схлипуючи, зацьковано відповіла вона.

— Паспорт твій де?

Він будь-що хотів тепер знати, з ким має справу.

— Немає паспорта.

— Брешеш! Ти приїхала у таку далечінь без паспорта?

— Вони забрали… — Іра знову схлипнула. — Я ні в чому не винна. Відпустіть мене!

— Мовчи, — перебив Андрій, розстібаючи верхні ґудзики на її сорочці.

Білявка лише здригалася й мовчала. На її плечі дійсно червоніла родима пляма. Нижче було ще кілька таких самих, хіба трохи менших. Вона кліпала нерозуміючими очима, в яких знову промайнув вираз чогось прихованого.

Андрій витяг листа, отриманого від Ліни, і, зігнувши так, що видно було лише перших два рядки, тицьнув їй під ніс.

— Читай, — сказав він. — Точніше, перекладай. Переклади мені, що тут написано.

Він невідривно дивився їй в очі. Жінка не знала, що там писалося. Сто відсотків! Вона ковзнула поглядом по незнайомих літерах і знову злякано втупилась у нього, клянучись, що не розуміє, що там написано.

— А прізвище твоє як? — запитав Андрій.

— Ващенко, — відповіла вона. — Я правду кажу! Я Лінина подруга! Вони примусили мене! — і знову почала схлипувати.

— А де баба Настя?

— Я мусила відправити її в санаторій, вони так сказали… Розв’яжіть мене!

— Що це все означає? — знову перебив Андрій. — Говори, швидко!

— Вони зловили мене й питали, де знайти Ліну! Я не знаю, для чого вона їм, і не знаю, справді не знаю, де її шукати! Принаймні вдома, у Києві, її немає. Я не знаю, хто вони такі і для чого її розшукують.

— Тоді чому ти не втекла? Сусіди бачили, як ти кудись виходила. Чому повернулася? Га?

— Я боюся… — вона продовжувала плакати. — Це страшні люди! Вони казали, що якщо я зроблю щось не так, то вб’ють бабу і знайдуть мене навіть у Києві. Я боюся.

Андрій міг заприсягтися, що жінка, яка відчинила йому двері і дві доби тому, і щойно, не була пригнічена жахом. Знервована — можливо, але не більше. Або він не розуміється на психології людей.

— Що тут написано? — ще раз запитав він.

— Не знаю! — майже скрикнула вона.

— Цього листа написала Ліна для своєї подруги Іри Ващенко і просила передати їй.

— Вона не могла передавати мені таких листів! Я не читаю такою мовою! Навіть не знаю, яка це мова. Можливо, там є ще щось? Можливо, ви чогось не зрозуміли?