— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться — диспансеризацію стовідсотково завалимо. Ну, ви ж знаєте, що Савчук ані хріна не пише — все вона й вона. Навіть звіти складає. І потім, я вас прошу. Ви ж мене також просите, коли потрібно. І я ніколи не відмовляюся.

— Ні, ну ти глянь на нього! — обурився головний. — Та як ти це собі уявляєш? Учора за п'янку вигнав, а сьогодні назад проситиму? В мене навіть акт експертизи є.

— Я піду попрошу, — сказав Тарас. — А сто грам на роботі кожний може собі дозволити, якщо обставини примушують.

— Дійсно, всі ми люди, не без гріха. — сказав Лабо. — Але в тебе, крім того, ще й робота робиться. А там — виключно сто грам. І більше нічого!

Голоюх стояв мовчки.

— Ну, гаразд, поговорили, — сказав головний. — Я подумаю. Іди.

Робочий день підходив до завершення. Медвідь сидів на стільчику біля койки Засули і обстежував його живіт. Олег стояв збоку. Хворий лежав із заплющеними очима. Обличчя його випромінювало страждання.

— Що, зовсім не легше після системи? — з надією питав Медвідь.

— Ні, все як було.

— Блювати не хочете?

— Ні... Але кепсько мені...

Лікарі вийшли з палати й зачинили двері.

— Чорт забирай... — бурмотів Медвідь. — Це я тебе зґвалтував на мікродоступ.

— А до чого тут? — не погодився Олег. — До чого тут мікродоступ? Операція зроблена чисто. Я вважаю, на всі сто. В мене жодних сумнівів із цього приводу.

— А що тоді з ним?

— От цього я не знаю.

Обоє присіли на підвіконня у коридорі.

— І що робитимемо? — запитав Ілля.

— Думаю.

— Ну, принаймні показань до повторної операції немає.

— Немає показань, — погодився Олег. — Якби у животі що з'явилося — текло б через трубки. У трубках пусто, отже, там усе гаразд.

— Але в нього болить, — констатував Ілля.

— Можливо, якісь спазми, щось по типу жовчної кольки... Давай його на ноші й на УЗД — в ургентному порядку. Глянемо ще раз жовчні протоки та печінку. Якщо, не дай Бог, як ти кажеш, забутий камінь, — побачимо.

— Давай, — погодився Ілля. — Маша!

Приблизно у цей самий час у Тачанівському районному загсі відбувалася доволі неординарна подія. Так принаймні вважала сама завідуюча цієї установи. Хоча до цього моменту все відбувалося цілком банально. Марина та Павло сиділи на стільчиках біля неї, а вона зосереджено писала дані про молодят у документ, що лежав на столі. Не було навіть натяку на якусь урочистість. Щойно пошлюблені сиділи поруч із доволі сумними обличчями і чекали.

— Так... — бурмотіла завідуюча, бігаючи ручкою по листку. — Це ми написали... Далі — прізвище... Традиційно, так?

Зиркнувши мимохідь на молодих, вона зібралася була писати, але вони мовчали.

— Хлопці-дівчата! Прізвище яке обирає подружжя? Чоловіка, як зазвичай?

— Та мені, взагалі-то, й жінчине подобається... — знизав плечима Павло.

Управителька загсу здивовано перевела погляд на Марину.

— Я, загалом, також не заперечую...

Брови завідуючої почали сунутися догори. Такої події у Тачанові не знали вже останніх десять років.

— То що, писати — Бліщ?

Їй явно здалося, що від цього прізвища хлопець скривився.

— Пишіть.

— Ну, як скажете.

І вона знову взялася за ручку.

Робочий день давно скінчився. За вікнами стояла темрява.

Медвідь курив, сидячи у своєму кабінеті. Увійшли Олег із Голоюхом.

— Не знаю, — сказав Тарас. — Я також не розумію, що зі слабим відбувається. Можливо, перитоніт такий починається... Але нетипово якось.

— Дякую, заспокоїв, — буркнув Ілля. — Трубки бачив у животі? Нічого не тече. Який перитоніт?

— Не знаю... — розгубився Голоюх. — А клізму ставили?

— Ставили.

— І що ми вирішуємо? — запитав Медвідь. — Може, обласному зателефонуємо? Попросимо приїхати...

— І що він тобі скаже? — не зрозумів Олег. — У нього що, гадаєш, інша думка буде?

— А в нас взагалі немає ніякої. Пацієнта обстежили від і до. Аналізи в нормі. УЗД — норма. По трубках не тече. Все гаразд... А хворий кінчається..

— Ну, припустимо, не кінчається... — зауважив Олег. — Хоча і є деякі проблеми.

— То що, чекати, поки дійсно почне кінчатися? Ні, давайте, дзвонимо Вовку. У крайньому разі поставимо до відома. Вважатиме за потрібне — приїде, а ні — то щось порадить. Ну, ви ж бачите, що ситуація нетипова!

— Добре, давай, — погодився Олег. — Дзвони. А я йду кави зварю. Відчуваю, ми тут сьогодні до ранку товктимемося.

Олег вийшов, а Ілля стурбовано спер голову на руки.

— Слухай, — почав Голоюх, — тут ще одна проблема є. Ти чув: головний Савчукову компанію розігнав?

— Давно треба було, — буркнув Медвідь.

— Воно-то так, — погодився Тарас, — але їм усім за будь-яких обставин зійде із рук, а от Валентину шкода. Її до реєстратури поперли. Несправедливо це. Вона якраз найменше винна. А отримає найбільше. І медсестра вона, попри все, відповідна.

— То й що?

— Нічого. Ти ходиш на п'ятихвилинки до головного — попроси. Як райхірург. Я вже сьогодні ходив заступатися. Не знаю, вийде чи ні, але зайве слово ніколи не завадить.

— Я ж казав, що у вас там нечисто! — ні з того ні з сього зрадів Ілля. — А ти все пирхав на мене!

— Та пішов ти! — розізлився Тарас. — Я до тебе по-серйозному! Прошу, як людину, а ти... Мені просто шкода її.

— Слухай, сердобольний... — Ілля похитав головою. — А може, завтра про це? В нас Засула після планового холециститу кінчається, а в тебе баби у голові!

— Засула твій ще років п'ятдесят кінчатиметься, — впевнено промовив Тарас. — Побачиш, ні хріна йому не буде. А про Валентину я тобі завтра вранці нагадаю. Дзвони, бо дійсно до ранку сидітимемо.

Іван Іванович Вовк, головний хірург обласного управління, йшов коридором у колі трьох колег із району, застібаючи на ходу халат.

— Отже, кажете — погрішностей не було в операції... — бурмотів він, не попадаючи хлястиком зав'язки халата у вушко за спиною.

— Ніяких, Іване Івановичу, — упевнено відповів Олег, — ми б сказали.

— А чому мікродоступом ішли? — запитав обласний.

Він вже впорався з халатом, і тепер усі четверо застигли у коридорі перед дверима палати.

— Ну, хворий не товстий, гострота приступу повністю минула... — почав Олег.

— Узагалі, це я наполіг, — перебив Медвідь. — Ситуація дійсно була сприятливою, та й... Словом, ви ж вимагаєте від нас упровадження нових технологій!

— Ну, гаразд, — погодився Вовк, — ходімо дивитися хворого.

Ліда сиділа на дивані з книжкою, притулившись до його плеча. Розглядала якийсь травматологічний атлас.

— А що, так дійсно можна? — запитала вона, вказавши пальцем на малюнок.

— Так, — Беженар відірвався від телевізора, по якому транслювали футбол.

— А ти робив?

— Кілька разів доводилося. Хоча, взагалі, це не розповсюджена операція. І травма рідко зустрічається. В основному цим обласна займається.

— А чому всіх жінок дратує, коли їхні чоловіки дивляться футбол? — несподівано запитала Ліда. — Наприклад, мене це абсолютно не ображає...

— Це тому, що я тобі ще не набрид, — знайшовся Беженар. — А якщо люди довго живуть разом, накопичуються всілякі невідповідності, додається турбот різних... Словом, нічого дивного у цьому немає.

— Тим не менше, це їх дратує. А мені навіть подобається. В тебе є свої уподобання, в мене свої — і все гаразд.

— ...Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили...

— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?

— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.