— Н-да...— зітхнув торакальний. — Ситуація, коли хірурги безсилі.

Олег вдягнув куртку і витяг із пачки цигарку, пропонуючи й іншим. Медвідь із Голоюхом пригостилися, а Григорій Іванович витяг свої. Лікарі запалили, і Олег подав руку:

— Пробачайте, Григорію Івановичу. Мені дійсно час. Я сподіваюсь, ви не образитеся. Приємно було познайомитися.

— Мені також було приємно, — відповів той, підводячись. — Бувай здоров.

Посміхнувшись, Олег вийшов.

— Чого це він раптом? — знизав плечима Медвідь. — На нього не схоже.

— Може, справи якісь у чоловіка... — багатозначно промовив торакальний. — Я, між іншим, помітив, що він збрехав про головний біль.

— Так? — здивувався Ілля. — Які ж у нього можуть бути справи о такій порі? Молодий, нежонатий...

— Як це — нежонатий? — заперечив Тарас. — Якраз навпаки.

— Не зрозумів, — здивувався торакальний, — ви що, не знаєте сімейного стану свого колеги?

— Прізвище у нього — Женатий, — пояснив Тарас.

Лікар кілька секунд кумекав, а потім весело розсміявся.

Спорожніла операційна являла собою страхітливе видовище. Жахливий розгардіяш — кругом валялися по підлозі пелюшки та простирадла зі слідами крові. Купа зіжмаканих червонястих серветок горою громадилася у тазику. Були розкидані білі табуретки та всілякі підставки. На стелі наче з якимось німим викликом застигла товста червона доріжка та рясні бризки. Велика операційна лампа також була у крові. З неї звисали темні, майже чорні згустки.

І серед усього цього царства біля поставленого на підлогу відра стояла операційна санітарка Люся, тримаючи ганчірку в руці та розмірковуючи, з чого зручніше починати.

Тихенько відчинивши двері, Олег увійшов і повісив мокру куртку на вішак. Потім роззувся. У квартирі стояла суцільна темрява. Пройшовши до кухні, він увімкнув світло, кинув погляд на годинник і похитав головою. Потім налив собі холодного чаю та випив цілу чашку без цукру. Відкрив холодильник, дістав масло і почав мастити на відрізану скибку батона.

Позаду почувся скрип підлоги. Ольга стояла, притулившись до одвірка. Плед був перепущений в неї під пахвами і загорнутий навколо фігури, а кінець затканий за край. Волосся дещо повибивалося з вузла і спадало по плечах. На ногах не було нічого, крім тапочок, і Олег автоматично ковзнув поглядом по її фігурі донизу. Але плед сягав якраз нижче колін. Ольга помітила це, а він знітився. Запанувала якась ніякова пауза.

— Пробач, — сказав він, — я хотів тихо.

— А котра година?

— Скоро пів на п'яту.

— Жах. І що там було?

— Справді, поранення серця. Тесть зятя кухонним ножем почастував. По п'яні, зрозуміло...

— І як?

— Нічого. Прооперували. Поки що живий.

— Так? Хоч би все було гаразд... А хто оперував? Ти?

— Усі ми потрудилися, — ухильно промовив Олег. — Навіть торакального з області викликали. Ось так, красуне. Тепер завкадрами знатиме, як іноді цим самим кадрам живеться...

Ольга підійшла й присіла на табуретку. Тканина при цьому підтяглася догори, й він знову ненавмисно ковзнув поглядом по колінах жінки. І знову це не залишилося непоміченим.

— Олег...

Вони зустрілися очима. Спокійно глянувши на нього, Ольга несподівано взяла край пледу і підтягла догори. Той самий погляд, у якому Олег марно намагався уздріти якісь емоції. Вони наче померли. Йому нічого не залишалося, як опустити очі додолу.

Присівши, він торкнувся її колін, а потім ще раз глянув на неї знизу. Ольга сиділа спокійно і не робила ніяких спроб перервати цей незручний момент.

— Пробач, — сказав Олег. — Я знову зробив тобі неприємно. Це не тому, що я безпардонна людина. Просто... Про жінку, яка подобається, хотілося б знати якнайбільше. Це ж цілком природно?

— І яка тепер твоя думка? — запитала вона, наче не почувши цього заплутаного монологу.

— А чия думка тебе цікавить? — уточнив він. — Хірурга з досвідом чи нещасного чоловіка, який уже десяту годину підряд марно намагається затягти тебе до ліжка?

Вона мимоволі посміхнулася:

— Ти вмієш сказати. Спочатку лікаря.

— Ну, що... Враховуючи характер та обширність попередньої травми, результат цілком задовільний. І навіть більше ніж...

— А чоловіка, який... — вона завагалася, — любить надто довго та розумно висловлюватися?

— Ну-у... чоловіка... — він підняв очі до стелі, підшукуючи слова. — Він доведений до такого стану, що вже нічого не кумекає. Він хоче... Ні, їсти він уже точно не хоче. Тільки спати. І бажано...

— Ні, він хоче їсти! — Ольга несподівано почервоніла. — Він оперував цілу ніч і тепер...

Скочивши з табуретки, вона заходилася намазувати масло на покинутий хліб.

Олег підійшов ззаду, дуже близько, і взяв її за талію.

— Ну, я дійсно не хочу їсти...

— Невже мої ніжки зіпсували тобі апетит?

— Зовсім відбили, — сказав Олег, — до самого ранку.

— Та вже ранок...

Він підхопив її на руки і підніс до вимикача.

— А ми потім не впадемо?

— Ні.

— А...

— Що — «а»?

— А якщо за тобою знову приїдуть? Ще одного такого знущання я не витримаю...

— Не приїдуть. Вони ще досі у відділенні, і торакальний у тому числі. Так що я там просто зайвий.

Світло згасло. Але у кімнаті, куди вони потрапили, не було суцільної темряви. Бо за вікном дійсно вже розвиднювалося.

Розділ VII

Наталя перейшла з реанімації до хірургії, несучи поліетиленовий мішок із інтубаційними трубками та іншим анестезіологічним реманентом.

— Привіт, — це була Маша. — Куди ти з цим багатством?

— Несу до операційної. Наший Щур весь старий мотлох позбирав, де тільки можливо, і збирається пристосовувати. Слухай! — вона наче щось згадала. — А це правда, що до вас Засула поступив?

— О! — вигукнула Марійка, — і ти туди ж... Мене вже дістали із Засулою. Цілий день сьогодні — «правда?» та «правда?»

— А що, всі цікавляться, так? — не вгавала Наталя. — А хто ще питав?

— Гадаєш — ти одна така цікава? О-о... Тут вже півполіклініки прибігало.

— Та мені що... — скривилася анестезистка. — Просто цікаво. То що йому робитимуть?

— Не знаю, — відповіла Марійка. — Але, здається, хочуть оперувати.

— Ух ти... от би на операцію потрапити... Цікаво, на чию зміну випаде?

— А ти поміняйся, — не без єхидства порадила співробітниця. — Хоча... хто ж таким днем поміняється? Усім цікаво...

— Можна подумати! — образилася Наталя. — Та ти й сама б пішла, але тебе до операційної не запрошують.

— А мені й не треба, — Маша повернулася йти, але також щось згадала. — Між іншим, подруго, а ти знаєш, що Павлуша наш жениться! У вас там ще, напевно, не знають.

— Так я тобі й повірила, жениться... — скривилася Наталя. — Навмисно чутки розпускає, щоб Світлана знала... Ну, бачили його з якоюсь, то що з того?

— Я відповідаю! — авторитетно заявила Марійка. — Весілля не роблять, лише скромну вечірку. Усе за європейськими стандартами. Я вже запрошення маю! І наречена, між іншим, не якась там дівуля, а нашого Бліща донька. Така вся з себе, вашій Свєтці далеко. Можеш її порадувати.

— Та їй наче однаково, — знизала плечима Наталя, прямуючи далі до операційної.

Ілля сидів на краю ліжка й обстежував живіт хворого — чоловіка середніх років, але доволі молодистого, самої що не є звичайної зовнішності. Олег стояв збоку. Пацієнт боязко зиркав то на одного лікаря, то на іншого. Усі його емоції були написані на обличчі.

— Ну що ж, Зіновію Федоровичу, — почав Медвідь, скінчивши обстеження, — ми тут порадилися з Олегом Вікторовичем і вирішили, що вас потрібно оперувати.

Від цього повідомлення хворий злякано здригнувся.

— А може... це... підлікувати ще?

Погляд хворого хутенько забігав з одного лікаря на іншого.

— Підлікувати, звичайно, можна, — погодився Медвідь. — Але вилікувати — це лише оперативним шляхом. Правильно я кажу, Олегу Вікторовичу?